• USD 41.3
  • EUR 43
  • GBP 51.7
Спецпроєкти

Ердоган Путіна переграв

"Раптова" дружба з Москвою допомогла Анкарі отримати доступ до сирійської прикордонній зоні
фото: manoto.news
фото: manoto.news
Реклама на dsnews.ua

24 серпня, коли Україна відзначала 25-річчя незалежності, Туреччина святкувала власну геополітичну перемогу: адже вона нарешті отримала можливість провести рейд в прикордонних із Сирією районах. Навести там порядок, так сказати.

Військова операція "Щит Євфрату" проводилася в районі сирійського міста Джераблус в якомусь кілометрі (якщо навпростець) від кордону з Туреччиною або трьох кілометрах від турецького міста Каркамиш. Офіційне пояснення Анкари — зачистка місцевості від бойовиків Ісламського держави та інших угруповань, визнаних в Туреччині терористичними, на кшталт партії сирійських курдів "Демократичного союзу" (PYD).

Додаткову підтримку з повітря турецьких танків і винищувачів надавала міжнародна коаліція, очолювана США. За деякими оцінками, в ході операції була ліквідована 81 наземна мета. І з самого Джераблуса в більш безпечний Манбидж, який нещодавно був звільнений за допомогою так званого бойового крила PYD — "Загонів народної самооборони" (YPG), бігли тисячі жителів. Інакше не можна, поки турецькі танки, авіація і артилерія проводять зачистку.

Яке ж у цій історії місце США і Росії і в чому їх схожість у відносинах з Туреччиною? Подібність це лежить на поверхні — обидві держави роблять кроки до примирення з гордовитим султаном. Спершу, мабуть, поглянемо на Росію.

Тут проглядається досить вигадлива комбінація, завдяки якій Ердоган домігся бажаного від Москви фактично одними деклараціями добрих намірів, включаючи обіцянку розморозити проект "Турецький потік". Кремль, чуючи ці два слова відразу ж втрачає голову. З 2011 р., як відомо, Росія, яка підгодовує турецьку Робочу партію Курдистану (визнана терористичною в Туреччині), всіляко перешкоджала будь-яких військових рейдів Туреччини в сирійських районах.

У липні президент Ердоган зробив кілька кроків назустріч Росії, демонструючи бажання налагодити стосунки. Москва спочатку з дещо обережним, але все ж оптимістичним настроєм відреагувала на ці дипломатичні маневри. І 9 серпня в Санкт-Петербурзі сталася, скажімо так, "консуммация" російсько-турецької шлюбу. Очевидно, що саме в північній столиці РФ Ердоган закріпив домовленість з Путіним про операції на півночі Сирії, пообіцявши, наприклад, "Турецький потік" або лояльне ставлення до Башару Асаду. Найімовірніше друге, так як ще в середині липня прем'єр Біналі Йилдирим прямо говорив, що Анкара, мовляв, вже не проти Асада. А газопровід в цій угоді міг стати приємним доповненням.

При цьому, звичайно ж, особливо думкою Дамаска Кремль не цікавився, а лише поставив перед фактом. Втім, іншого сценарію не варто очікувати через стовідсотковою ясності who is who, хто сюзерен, а хто васал. Сирія хіба що могла спробувати зберегти обличчя і якась подоба самостійності. Так, як повідомляє сирійське інформагентство SANA, МЗС засудив вторгнення турецьких НД, вимагав такої ж реакції від ООН, а від Анкари надалі погоджувати дії з Дамаском. Кремль згідно покивав. У МЗС РФ заявили, що відомство підтримує координацію турків і сирійців.

Реклама на dsnews.ua
Звичайно, Москва хотіла б, щоб у Асада на Близькому Сході з'явився ще один друг крім Ірану. Але союз Туреччини і Росії безумовно носить ситуативний характер, а значить надії РФ — марні.

Ердоган з вірним Йылдырымом можуть навіть посміхатися і тиснути руку Асаду, але коли потреби в цьому не буде, без будь-яких докорів сумління знову почнуть вимагати відходу сирійського диктатора. Формальним приводом, наприклад, може послужити хоча б використання сирійськими урядовими військами хімічної зброї.

Тим більше, що тут дуже до речі під рукою опинився звіт за результатами офіційного розслідування ООН і Організації по забороні хімічної зброї (ОЗХО), в рамках якого були вивчені дев'ять атак у семи районах Сирії. Слідство встановило, що за двома з них стояли сирійські ВПС: вертольоти скинули бомби із токсичними речовинами в Талменесе в 2014 р. і в Сармине — у минулому році. Крім сирійців хімічною зброєю бавляться і джихадисти ІГ, але з ними і так все ясно — простіше перелічити тих, хто не хоче знищення угруповання, ніж тих, хто хоче.

Загалом, офіційний привід для відмови для Анкари від діалогу з Дамаском знайти не складно. З росіянами при необхідності знову посваритися не складе праці, благо обидва правителя схожі як дві краплі води. Туреччина в дамках. Навіть акції і національна валюта відчули себе набагато краще на тлі операції в Сирії. Yeni Safak пише, що на момент відкриття фондового ринку індекс BIST-100 виріс на 348,04 пункту (0,46%) — до 76464,35 пунктів. Ліра по відношенню до долара зросла до 2,9470 проти 2,9485 в середу.

І при цьому Анкара домоглася від Росії згоди на дії проти місцевих курдів. Останні, до речі, стали, по суті, розмінною монетою в політичних торгах сильних світу цього.

Продати їх за дружбу з Туреччиною готові і у Вашингтоні. Це чітко показав віце-президент Джозеф Байден, коли прибув з візитом до Туреччини знову-таки 24 серпня. Його переговори з Йылдырымом, а потім і з Ердоганом умовно можна розділити на дві частини: екстрадицію проповідника Фетхуллаха Гюлена, якого Анкара звинувачує у спробі здійснення перевороту 15 липня, і довгограючий епізод у відносинах двох країн з приводу сирійських курдів.

З Гюлен, в принципі, все ясно. "ДС" вже писала, що, найімовірніше, питання його видачі турецьким властям буде затягуватися Штатами, але це також вигідно і Анкарі, оскільки пояснює репресивні заходи Ердогана.

А ось з курдами виходить досить цікава ситуація. Раніше глава МЗС Туреччини Мевлют Чавушоглу заявив, що США пообіцяли повернути сили сирійських курдів назад на східний берег річки Євфрат після участі у звільненні Манбиджа від бойовиків ІГ. Байден 24 серпня, по-перше, підтримав рейд турків у Джераблусе, сказавши, що "турецькі кордони повинні перебувати під контролем Туреччини і їх не повинні займати які-небудь угрупування"; а по-друге, і це ключовий момент, заявив, що сирійські курди втратять підтримки США, якщо не підуть на східний берег Євфрату.

Фактичні американці курдів кинули. Причому не вперше. Так, 16-17 березня 1988 р., під завісу ірано-іракської війни, Багдад застосував зарин, іприт, табун і газ VX проти міста Халабджа, який раніше взяли союзні сили Ірану і іракських пешмерга. Офіційне число загиблих — близько п'яти тисяч мирних жителів. Вашингтон тоді промовчав.

Після "Бурі в пустелі" у 1991 р., на території Іраку з'являється автономний Курдистан. А в 1994 р. спалахує конфлікт між двома протиборчими групами — Демократичною партією Курдистану (ДПК), очолюваної Мустафою Барзані, і лівим "Патріотичним союзом Курдистану" (ПСК), який був під початком Джаляля Талабані і підтримувався Іраном. Громадянська війна тривала чотири роки. У 1998-му США змусили ДПК і ПСК укласти у Вашингтоні світ, який за своєю суттю виявився способом натиснути на Базрани, зробити його більш податливі. Це стало запорукою нинішнього альянсу американців, іракців і курдів.

Коротше кажучи, курди і для РФ, і для США, не кажучи вже про Іраку та Ірані, завжди були витратним матеріалом. Інтересами цього найбільшого народу без держави жертвували в ході політичних договорняків. Зараз їх закрили в центрі трикутника — Туреччина, США і Росія. Втім, тепер завдяки спритникові Ердогану програють не тільки курди, але й росіяни.

    Реклама на dsnews.ua