З Мюнхена до Мюнхена. Конференція з безпеки показала, як Європа дрейфує у 1938 рік
60-та Мюнхенська безпекова конференція показала політичну та психологічну неготовність Заходу перейти в режим воєнного часу
Це ще не повторення Мюнхена-1938 – але таким повторенням з Україною у ролі Чехословаччини може стати наступна, 61-а, конференція. Нічого неймовірного в цьому немає – достатньо подивитися на те, як змінився у гірший для України бік настрій західних учасників за минулий рік.
Що змінилося протягом року?
Рік тому до Мюнхена Володимир Зеленський не їздив. Але, хоч він і включався онлайн, говорив про перемогу України протягом року зі звільненням усіх окупованих Росією територій – і зривав оплески залу.
Зеленський навіть припускав, що все піде ще швидше — правда лише у разі швидкого надання Україні військової допомоги. Але допомога в необхідні терміни та в необхідних обсягах надана не була через обмежені матеріальні можливості Заходу, не готового до великої війни, і західні побоювання того, що українські перемоги приведуть Росію до ядерної ескалації або до розпаду та хаотизації. Війна увійшла в позиційний глухий кут, на який наклалися західні кризи, і через рік європейські політики обговорювали в Мюнхені організацію захисту від російської агресії без участі США, і відступ ЗСУ з Авдіївки через жорстокий снарядний голод. Про те, коли скінчиться війна, ніхто вже не говорив, але всі сходилися на тому, що вона триватиме ще довго.
Заплющуючи очі на реальність
Хоча погляд на війну в Україні як частину мозаїчної світової війни, яку веде проти колективного Заходу група тоталітарних країн, поступово стає трюізмом, це відправна точка для міркувань про те, що перемогти Росію неможливо, і треба всіма силами уникати прямого конфлікту Заходу з Росією.. Такий підхід знецінює більшу частину угод про безпеку, які Україна підписує з країнами НАТО, як заходу, що заміняє, нібито тимчасово, повномасштабне членство.
Цінність кожної такої угоди визначається позицією країни, яка її підписала, і якщо Великобританія налаштована на протистояння російській версії нацизму, то Німеччина й Франція, з якими Україна підписала аналогічні за формою угоди 16 лютого, у перший день конференції, радше схильні до компромісу. При цьому його контури вони уявляють слабо, зводячи їх до порочної формули "ні Україна, ні Росія не повинні програти". Це обмежує допомогу Україні до обсягів, які є недостатніми для перемоги, роблячи війну практично нескінченною. Така нескінченна війна влаштовує сьогодні і Кремль, і його західних партнерів, які шукають рівноваги з Росією і бажають змінити режим у Кремлі на "такий самий, тільки без крил" — зручніший для себе.
Незважаючи на запевнення про те, що війна має закінчитися "виходом на кордони 1991 року", за явно недостатнього рівня підтримки це неможливо. Можливе лише виснаження України в нескінченній війні, коли вона, рано чи пізно, буде змушена піти на компроміс, змирившись із територіальними втратами. Своєю чергою, ці втрати дозволять Кремлю продати своєму населенню завершення війни як "перемогу, хоч і надто дорогу", і обмежитися косметичними реформами, із заміною ворожого Заходу Путіна на зручного Постпутіна. На це місце прочили Навального і зараз шукають нову кандидатуру.
Такий підхід є порочним, оскільки гарантує перезапуск російського імперського циклу. І навіть вихід України на кордони 1991 року, якщо його якимось дивом вдасться досягти за нинішнього рівня підтримки, не означатиме завершення війни. А перемир'я, якщо його ще одним дивом буде досягнуто, не приведе до досягнення міцного миру. Щоб досягти міцного миру, у Європі потрібно сформулювати інші, радикальніші цілі, включаючи розділ Росії, і навіть денуклеаризацію, демілітаризацію і денацифікацію продуктів її розпаду.
Але ці завдання свідомо виходять за межі "просто перемоги" України, до якої Захід, як ми пам'ятаємо, теж не готовий. Їхнє рішення вимагатиме від Заходу не "ескалації" та "загострення відносин" з Росією, яких там теж бояться як вогню, а прямого втручання в конфлікт. За такого підходу Україна відіграє роль передової лінії оборони, сховавшись за якою, Захід отримує час для підготовки — обмежений через кінцевий запас міцності України. Ця підготовка має включати психологічну мобілізацію населення, реформування армії, розгортання військової промисловості у достатніх обсягах та засвоєння досвіду українського ТВД.
Але на Заході склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, розуміння необхідності радикально вирішити проблему Росії поступово приходить щонайменше на рівні експертів. З іншого боку, політики, які виросли на коротких виборчих циклах, здають, займаючи позицію "після нас хоч потоп" і пропонуючи зручніші політично, але химерні проекти "діалогу з російськими демократичними силами" або "виходу на кордони 1991 року" — а далі, як у Жванецького, — "ні ногою, ні траком". Але жодної "демократичної опозиції", здатної перетворити Росію на державу та суспільство, які не мають на Захід руйнівного впливу, не існує зовсім. Росія — це унікальний проект: соціальний облігатний синантроп, що виник на західній периферії, і нездатний до самостійного існування.
Будь-яка влада, що сидить у Кремлі, і будь-яка опозиція їй, яка стоїть на позиціях збереження цілісності російського проекту, в першу чергу конкурують за прихильність Заходу, що дає можливість паразитувати на ньому, легко перетікають одне в одного, і не мають справжніх ідеологічних відмінностей. Путін починав як ліберал. Небіжчик Навальний – як російський нацист. Їхня подальша еволюція була наслідком розвитку відносин із Заходом і реакції Заходу на їхні дії, що він розглядав як прийнятні чи неприйнятні собі.
Аналогія з щурами, що живуть поруч із людиною, буде хоч і грубою формою, але в даному випадку найточнішою. Пацюки не можуть бути масово соціалізовані, хоча окремі ручні особини – наймиліші істоти. Безконтрольно розмножуючись, вони неминуче загрожуватимуть людині, і періодична дератизація у зв'язку з цим стає неприємною необхідністю. Витіснити щурів за будь-який кордон, хоча б і 1991 року, неможливо — вони проникнуть через неї.
Авжеж, росіяни — люди, щонайменше, біологічно, і груба аналогія правдива лише певною мірою. Але російське суспільство та держава, що склалися в рамках існуючої російської культури, не можуть стати "правильним Заходом", оскільки синантропність щодо Заходу становить їхню суть. Виправданню та обґрунтуванню такої форми існування присвячена вся російська культура. Як наслідок, реальне реформування Росії має включати розрив історичного наступництва. І якщо російська опозиція не готова це зробити, з нею, по суті, нема про що говорити — крім чергового перезапуску циклу "дайте поїсти — ми Третій Рим".
Але західних політиків лякає такий радикалізм. І вони, свідомо чи несвідомо, намагаються заплющити очі на неприємну реальність, і знайти лайт-варіант. Якого, на жаль, немає, але який можна вигадати, наплювавши на його провальність.
Провальні лайт-варіанти
Таких заспокійливих химер вкинуто в обіг уже кілька.
Перша: Росію не можна перемогти. Отже, треба змиритися з нею як з неминучим злом і пожертвувати Україною. Або щонайменше обмежити її підтримку і примусити до компромісу.
Друга: Це проблеми європейців, США досить своїх проблем.
Третя: достатньо змінити Путіна, і компроміс із Росією цілком досяжний.
Четверта: Росію можна законсервувати, на зразок КНДР (Москва і сама не проти такого варіанту), і це зробить її практично безпечною.
Саме така консервація і відбувається зараз на наших очах. Москва не боїться нинішніх західних лідерів, розуміючи, що на будь-яку ескалацію з російської сторони Захід відповість недостатньо енергійно, а на будь-яку радикальну дію проти російської влади чи державності Захід відповідатиме активно, підтримуючи "стійкість режиму", з приводу того, що "хаос і розпад Росії" — це ще гірше. Захід не вжив достатніх заходів для обвалення російської економіки та її військового потенціалу: сусідні держави успішно виступають у ролі перекупників, постачаючи Москві товари подвійного призначення. Російські ракети та БПЛА на 90% складаються з компонентів, вироблених у країнах, які формально підтримують Україну. Нарешті, Захід не здійснив комплексних заходів проти всієї тоталітарної осі, куди, окрім Росії, входять Ірану, КНДР і Китай, який виступає в ролі промислового тилу та координатора – і лицемірно закликає до всеохопного миру. Іншими словами, ставлення до конфлікту в Україні практично залишається ставленням до локального конфлікту.
Обіцянок – маса, і планів – безліч, але всі вони спрямовані кудись у майбутнє. Постачання F-16 постійно відкладаються, з зими минулого року вже переїхали на нинішнє літо – і можуть переїхати ще далі. Закон про допомогу США Україні застряг у Палаті представників на невизначений термін. До речі, навіть якщо його буде ухвалено – це фактично голодний пайок, недостатній для рішучого наступу. Без допомоги США Європа щиро не тягне підтримку України. Розширення виробництва снарядів обіцяно до 2025 року, до якого ще треба дожити. Все це прикривається оптимістичними новинами про черговий пакет допомоги (у мінімальному обсязі, але хто ж дивиться обсяги читання новин), який буде вже ось-ось. Тоді як снаряди на фронті потрібні ще вчора.
Усі збільшують допомогу: і Німеччина, і Франція. США запевняють, що і вони от-от проведуть через Конгрес злощасний закон. Але це буде от-от, буквально завтра, а сьогодні ЗСУ через брак снарядів залишають Авдіївку. Окремі кроки, які часто роблять невеликі країни, на кшталт передачі Данією в розпорядження ВСУ всієї артилерії, яку данці мають у своєму розпорядженні, або 800 тисяч снарядів знайдених (!) президентом Чехії, на викуп яких ще потрібно знайти гроші, виглядають красиво, але не змінюють ситуації. Дефіцит озброєнь залишається. Росія теж його відчуває, але вона компенсує це, закидаючи позиції ЗСУ м'ясом. Україна не може собі цього дозволити. Війна триває два роки. Захід, що начебто підтримує Україну, перевершує Росію за промисловим потенціалом у рази. Де ж тоді зброя? Де снаряди, винищувачі, далекобійні ракети? Причому запаси Заходу за багатьма позиціями зовсім не вичерпані. Річ у відсутності політичної волі – про причини якої йшлося вище.
Водночас, ресурси України, і людські, і психологічні теж не безмежні. І, мірою їх вичерпання, за відсутності політичної волі Заходу до реального вирішення російського питання, ми можемо опинитися у ролі Чехословаччини у новій версії Мюнхена 1938 року. Так, до цього ще далеко — але ситуація безперечно дрейфує саме в цьому напрямі.
