Ветеранський скандал у Канаді. Як виграти у Кремля в історичній війні

14 років тому, третього липня 2009 року, парламентська асамблея ОБСЄ ухвалила резолюцію " Про возз'єднання розділеної Європи: заохочення прав людини та громадянських свобод у регіоні ОБСЄ у XXI столітті ". Надалі їй стали приписувати визнання ідентичності суспільно-політичних устроїв СРСР та Третього Рейху, але це, на жаль, не так. Резолюція лише нагадала про ініціативу Європарламенту оголосити 23 серпня, день підписання пакту Молотова-Ріббентропа, загальноєвропейським днем пам'яті жертв сталінізму та нацизму; про те, що "знання історії допоможе уникнути повторення подібних злочинів у майбутньому", а "відверте та ґрунтовне обговорення історії сприятиме примиренню на основі істини та вшанування пам'яті загиблих", і, нарешті, закликала продовжити вивчення тоталітарної спадщини, підвищуючи поінформованість суспільства про нього .

Проте згадка жертв сталінізму і нацизму одним рядком була правильним кроком, а через рік, восени 2010, вийшла й книга Тімоті Снайдера "Криваві землі: Європа між Гітлером і Сталіним". Вона могла б стати основою визнання загальної природи двох режимів, але не стала. Скориставшись тим, що Снайдер обмежився констатацією моральної подібності совєтизму і нацизму, не дослідивши їх генези, концепцію загальної природи тоталітарних режимів утопили в дискусіях про третьорядні деталі. Крім кремлівських пропагандистів, відкритих і таких, що мімікрують під хорро ("хороших росіян"), важливу роль у цьому відіграли і захисники "унікальності Голокосту", які стверджують, що головним критерієм нацизму слід вважати число знищених євреїв. Теза, як мінімум, спірна, але без розуміння природи таких режимів спростувати її складно, особливо з урахуванням істеричної крикливості його адептів.

Словом, ідентичність совєтизму СРСР, путінізму сучасної РФ, що є, по суті, неосовєтизмом, і нацизму Третього Рейху не стала поки що базовим чинником у системі поглядів Заходу – чимось таким, що вважається апріорі відомим, як закон всесвітнього тяжіння. Хоча весь хід подій знову і знову підтверджує слушність такого підходу, його незмінно топлять у порожній балаканини. Якби це було не так, ганебна історія, що сталася в ході візиту Зеленського до Канади, і продовжилася після нього, була б неможлива.

Що трапилося у Канаді

22 вересня на засідання парламенту Канади з нагоди візиту президента України було запрошено 98-річного Ярослава Гунька, ветерана Другої світової війни. Після того, як Зеленський виступив, згадавши, зокрема, про те, що Росія здійснює в Україні геноцид, і що "руйнування Росією Маріуполя, Волновахи, Бахмута чи будь-якого іншого міста чи села в Україні не повинно залишитися безкарним", спікер Палати громад канадського парламенту Ентоні Рота звернув увагу присутніх на Гунька, який перебував на оглядовій галереї, назвавши його "українсько-канадським ветераном війни… який боровся за незалежність України проти росіян" та "канадським героєм, якому ми дякуємо за всю його службу", викликавши овації. Наступного дня з'ясувалося, що Гунько був солдатом добровольчої дивізії Ваффен СС "Галичина". "З'ясувалося", втім, не зовсім правильне слово. Гунько цього не приховував і докладно описав у мемуарах, виданих 2011 року. Ті, хто його запрошував, не могли про них не знати.

Це був ще не скандал, та й протиріччя між службою Гунька у "Галичині" та словами Роти не було. Не було й причин не запрошувати Гунька на зустріч із Зеленським, не визнавати його ветераном війни, який виборював незалежність України проти росіян, і не вітати оваціями. Ніхто, власне, і не скандалив — просто єврейська громада Канади звернулася до парламенту з проханням уточнити, чи не міг Ярослав Гунько, будучи солдатом дивізії Ваффен СС, бути причетним до знищення цивільного населення, євреїв та поляків. Питання, до речі, цілком нормальне. Керівництво громади побачило слово "Ваффен СС", напружилося і запросило уточнень, не будучи фахівцями з цього питання. Скандал міг бути закритий, не розпочавшись, офіційною відповіддю з посиланням на матеріали Нюрнберзького трибуналу: так, такі звинувачення щодо 14-ї гренадерської дивізії Ваффен-СС, також відомої як дивізія "Галичина", висувалися, але Нюрнберзький трибунал не встановив фактів причетності її бійців до військових злочинів. Ви маєте нові факти, які не потрапили в поле зору слідчих трибуналу? Добре, несіть їх до суду. Але, поки суд не оскаржив рішення Нюрнберзького трибуналу за нововиявленими обставинами, всі ветерани дивізії СС "Галичина" – шановні люди, які билися з радянськими ордами, що в моральному плані нічим не кращі за нацистські. Якщо ви і з цим не погоджуєтесь – дискутуйте з Тімоті Снайдером.

До речі, спроби навісити на "Галичину" воєнні злочини робилися після Нюрнберга багато разів і незмінно провалювалися. Втомившись від них, і бажаючи закрити питання про військових злочинців, які, нібито, знайшли притулок у Канаді, уряд створив у 1985 році спеціальну комісію, на чолі з відставним суддею Верховного суду Квебеку Жюлем Дешеном, яка розглянула понад 800 підозрілих кейсів. Діяльність комісії – окрема тема, її неодноразово викривали в обвинувальному ухилі та висуванні звинувачень на адресу невинних людей. Але щодо дивізії "Галичина" висновок був однозначним: причетність до воєнних злочинів не встановлена, а всі історії про участь дивізії в каральних операціях вигадані радянською пропагандою для очорнення українського опору совєтизму.

Таким чином, позиції Ентоні Рота були залізними. Але він раптово заметушився, захвилювався, вибачався перед депутатами і взагалі всіма поспіль, а невдовзі взагалі подав у відставку, давши цим старт великому скандалу. Ним уже тиждень піариться московська пропаганда. Пожвавилися й різноманітні корисні московські ідіоти, іноді в несподіваних місцях. Так, міністр освіти Польщі Пшемислав Чарнек раптом заявив, що "зробив кроки", спрямовані на екстрадицію Гунька, надіславши запит до польського Інституту національної пам'яті: чи не розшукується той за злочини проти "поляків єврейського походження".

Ми думали, що Мединський – чисто російське явище, хоч і породжене в Україні, а в нього в Польщі є двійник. Можливо, Чарнек і Мединський – два близнюки, трагічно розлучені при народженні? Непоганий сюжет, що тягне на серіал Netflix!

Як мало б відповісти на це МЗС України, якби воно було

Але, жарти убік: що взагалі відбувається?

Відбувається, і це, очевидно, добре спланована московська провокація, спрямована на закріплення образу "нацистської України". На чому зламали Роту, змусивши його подати у відставку, сказати складно, але не на запрошенні Гунька. Швидше за все, спікеру пред'явили компромат з іншого приводу, змусивши піти і цим дати розкрутитися скандалу. Чарнек, член правлячої PiS, піариться до виборів, що відбудуться 15 жовтня. Незалежно від їх результату буде сформовано новий уряд, а міністр ні в чому, окрім гомофобських скандалів, себе не виявив. Все зрозуміло й передбачувано, включаючи імпотентну позицію МЗС України, яке, з незавидною постійністю, виступає з гучними та скандальними заявами тоді, коли краще промовчати, і навпаки, мовчить, коли гучні, і навіть скандальні заяви необхідні.

Останнє цілком стосується й ситуації із Гуньком.

Справді, WTF? Українця, активного члена української діаспори Канади, патріота України та ветерана боротьби з радянськими окупантами, а ніякими не "визволителями", які морально нічим не кращі за нацистів, публічно звинувачують у причетності до військових злочинів. Звинувачують, не наводячи доказів. У ситуації, коли його непричетність була встановлена щонайменше двічі: Нюрнберзьким трибуналом і комісією Дешена. Канадський же парламент підіграє цій мерзенності, чи то через незнання історії, включаючи недавню історію Канади, чи то через закулісний тиск на спікера Роту. І вся ця історія використовується для очорнення України загалом.

Якщо це не той випадок, коли українське МЗС було зобов'язане максимально оперативно, жорстко та голосно висловитися на захист Ярослава Гунька, дивізії "Галичина", історичної пам'яті, репутації України та погляду на радянський та нацистський режими як на два однаково злочинні, то незрозуміло, на … для чого таке МЗС потрібне взагалі. Його постійна нездатність захистити інтереси України в абсолютно очевидних, аж ніяк не "складних" чи "багатозначних" ситуаціях, та ще й за умов війни, вкрай небезпечна. Із цим терміново треба щось робити. У крайньому випадку, якщо розпад незворотний, варто подумати про запрошення фахівців із діаспори для створення працездатного МЗС України з нуля. Це зовсім не жарт, якщо що. Провали українського МЗС стали стилем його роботи.

Що з цим робити?

Не можна сказати, щоб в українських ЗМІ не з'явилося статей на захист Гунька, які доводять абсурдність звинувачень. Але вони вийшли лише українською мовою, без перекладу англійською, необхідною в цій ситуації. Вони не розбирали ситуацію докладно, в розрахунку на читача, який не в курсі справи – а саме на таку аудиторію і розраховані крики "лови есесівця", які зараз розганяють московські пропагандисти. Нарешті, вони були розрізнені, і не мали характеру наступальної та агресивної кампанії, яку підняли проти Гунька та України прокремлівські медіа. Іншими словами, Україна в черговий раз пропускає удар і втрачає нагоду вдарити у відповідь, порушивши, з максимальною гучністю, в тому числі і в Канаді, а значить, і в США, і в ЄС, питання про моральну рівність тих, хто воював на боці Сталіна та Гітлера.

Така постановка питання прямо випливає з тези про близьку спорідненість двох режимів. Піднята в громадських дискусіях і усталена в якості норми, вона здатна протистояти глорифікації "Героїв Великої Вітчизняної війни", яких паровозом чіпляють до "героїв СВО", розкручуючи "СВО" як "Нову Вітчизняну". Тому що якщо режими були рівною мірою злочинні, то у відповідь на кожну згадку чергового такого "героя" доречно спрямовувати офіційний запит: чи не брав він участі у військових злочинах? І, в більшості випадків, з'ясується, що, так, брав участь. Як свіжий приклад можна згадати Юрія Двойкіна, ровесника Гунька, який сидів поруч із Путіним на московському "параді перемоги" цього року. Двойкін, на відміну Гунька, на фронті не воював.

Він "боровся з бандерівцями" — тобто був карателем у чистому вигляді, і безперечним військовим злочинцем. Про такі випадки українському МЗС, коли воно у нас запрацює, слід щоразу говорити максимально голосно: ось військовий злочинець, якого офіційно прославляють у Росії — а ось спадкоємці, натхненні його прикладом, і скоєні військові злочини у війні, яку вони сором'язливо називають "СВО". А це — сучасний російський режим, який є прямим спадкоємцем сталінського, і має спільну природу також і з гітлерівським. А поки МЗС у нас перебуває у відомому стані, цю місію мають взяти на себе українські громадські організації. Причому поодинокі випадки реагування тут не спрацюють. Потрібен системний підхід, що не залишає без відповідної реакції жоден випадок прославлення радянських і неорадянських злочинців, і реакція на них не лише в українських, а й у західних ЗМІ.

Із спільним генезисом совєтизму, неосовєтизму та нацизму теж немає проблеми. Просто ясність у цьому питанні невигідна підмосковським пропагандистам, чому тему і забалакують, винаходячи нескінченну кількість визначень нацизму за зовнішніми ознаками. Наприклад, хто більше євреїв убив – той нацист, а хто вбивав переважно гоїв, наприклад, українців та казахів, а євреїв – зрідка, лінуючись, той – ні. Тим часом і гітлерівський, і ленінсько-сталінсько-хрущовський, і путінський, і маоїстський, і багато інших подібних режимів мають цілком зрозумілу спільну природу. Такі режими виникають внаслідок соціальної катастрофи еліт, коли на їхнє місце приходять напівкримінальні маргінали. Це і породжує феномен неофеодалізму, з окремими випадками совєтизму, нацизму, маоїзму, чучхеїзму, путінізму і так далі.

Ще однією, і теж цілком вирішуваною проблемою є лакуни Нюрнберзького процесу, де СРСР, через військово-політичні причини, увійшов число обвинувачів, а не підсудних. Питання ревізії матеріалів Нюрнберга назріло, а критичний перегляд вироків у історично значимих справах, та його уточнення – звичайна світова практика. До речі, робота комісії Дешена також була таким переглядом. Україна, як одна з правонаступниць СРСР, має право порушити питання про скликання Нюрнберга-2 на офіційному рівні. Власне, Пункт 7 Формули Миру – "Справедливість" – цілком може стати основою для нього. Україні є що сказати про радянські злочини, скоєні в період, який розглядав Нюрнберзький трибунал, та приховані від нього злочинні радянські режими. Певно, свій внесок зроблять і країни Східної Європи, які пережили радянське "визволення", та українська діаспора. Трибунал над путінською Росією ще не скоро, але ревізією Нюрнберга, відштовхнувшись від концепції держави, створеної для війни, висунутої Робертом Джексоном, відповідальним за звинувачення з боку США, але розмитої на догоду СРСР, можна зайнятися хоч завтра. Поклавши цим кінець героїзації радянських злочинців 80-річної давнини та їх сучасних духовних спадкоємців.

Все це треба робити. А не дивитися байдуже й мовчки, як кремлівські покидьки мажуть брудом українського ветерана та всю Україну загалом.

Користуючись нагодою, автор висловлює глибоку повагу Ярославу Гуньку та іншим борцям з нацизмом і совєтизмом, непричетним до злочинів обох режимів.