Сам дурень. Що могли б відповісти українці Качинському в його стилі
Лідер правлячої в Польщі партії "Право і Справедливість", де-факто керівник країни Ярослав Качинський вибухнув новою порцією критичних випадів на адресу України, продовжуючи мусувати тему українського націоналізму і супутньої персоніфікації.
Зокрема, в інтерв'ю TVP.info він заявив, що Україні не варто і мріяти про євроінтеграцію, поки в країні є культ Степана Бандери. Про що, за словами Качинського, він говорив і особисто президенту України Петру Порошенку.
"Ми не можемо погодитися з тим, що в Україні був культ людей, які вчинили геноцид проти поляків. Я чітко сказав пану президенту Порошенко, що з Бандерою вони в Європу не увійдуть. Це справа для мене ясне, ми і так проявили терпіння, але всьому є межа", - заявив він. При цьому дозволив собі ще більш гучне і різке твердження: нібито українці "перевершили німців в жорстокості проти поляків".
"ДС" вже писала, що зараз Качиньський на благо рейтингах Піс формує стійкі образи нових ворогів для польського суспільства - це перший президент Лех Валенса і безпосередньо Україна. І перехід від любові до ненависті виглядає аж надто роздутим, чи що. Ще три роки тому, нагадаємо, Качиньський бував на Майдані і йому начебто не було огидно викрикувати гасло "Слава Україні! Героям слава!". Сьогодні ми бачимо, як відносини двох надійних партнерів і союзників руйнуються. І, до речі, при активному сприянні консервативно налаштованих сил по обидва боки кордону.
І в Україні, і в Польщі, як і раніше досить багато людей, які виступають категорично проти всієї цієї історичної гризні. Це було прекрасно видно на прикладі з оскверненням пам'ятника загиблим полякам під час Другої світової війни в нині неіснуючому селі Гута Пеняцька у Львівській області. У польській пресі крім очікувано гнівних публікацій було, напевно, не менше матеріалів із закликами до збереження тверезого мислення. Головним вигодонабувачем і навіть організатором таких актів вандалізму називалася Москва.
Тобто ще не все втрачено. Зв'язок між країнами досить міцна. Однак, на жаль, лідер польських правих має намір остаточно знищити. І зауважте, історичні претензії з вуст пана Качинського не припускають цивілізовану та ґрунтовної дискусії з перспективою на примирення. Хоча це єдино вірний шлях до подолання всіх цих протиріч. Але немає. Лідер Піс бажає говорити про недостойних вчинках в історії в односторонньому порядку, хоча свого часу у контексті взаємин поляків і українців теж перші накрутили чимало.
Ну хоча б ті ж польські концентраційні табори. Як розповів в інтерв'ю WP Ksiazki (переклад можна почитати на сайті журналіста Олександра Піддубного) польський історик, автор книги "Мале злочин. Польські концентраційні табори" Марек Лушчина, у Польщі існує стійке неприйняття терміна "польські концтабори". Допускаються "німецькі", "радянські", але не "польські". У Польщі не хочуть пам'ятати про таку неприємну сторінку в історії. Причому практично на всіх рівнях.
У 2012 р. Варшава загрожувала судом німецькій газеті Die Welt за використання фрази "польський концентраційний табір". І в тому ж році вимагала вибачень від Барака Обами за трохи інше формулювання - "польський табір смерті". З одного боку, таке ставлення неважко зрозуміти, оскільки поляків в деякому роді ставлять на один щабель з нацистами або комуністами СРСР. Однак воно, ставлення, лицемірно, враховуючи, що авторитетні політики вказують іншим країнам, як ті повинні трактувати історію, кого пам'ятати, а кого забути.
А сусідам, насамперед правим, звичайно, потрібно пам'ятати багато про що. Наприклад, про те, що в Польщі свого часу існувало 200 таких таборів, які, за словами Лушчины, "пройшли" 150-200 тис. чоловік, загинули понад 60 тис. Самими жахливими він назвав табору в Ламбиновиче, Шьвентохловиче і Миленчине.
У таких таборах в різний час містилися представники різних національностей: німці, українці, росіяни, поляки та ін А найбільш відомим табором, де нудилися неугодні режиму українці, був концтабір у Березі-Картузькій, створений у 1934 р. для противників режиму. Його створенню передувала політика Пілсудського, спрямована на згортання демократії в країні. І характерною її ознакою було переслідування українців Галичини - пацифікація.
Репресії виливалися в масові арешти, і навіть українських депутатів Сейму, знищення українських організацій і спалення будинків. Дії Варшави засудила попередниця ООН - Ліга Націй. А українці відповіли по-своєму - вбивством міністра внутрішніх справ Броніслава Перацького. І через два дні було видано розпорядження про створення даного табору. З початком Другої світової залишилися в живих українців звільнили, замінивши німцями. А коли в Польщі зайшли "поради", то почали розстріли колишніх українських в'язнів. Виходить, польські власті дали всім чорну мітку.
Ще одне місце, куди звозили українців, - це табір в Стшалково, який знаходився між Познанню і Варшавою. Він з'явився ще під час Першої світової - в 1914-1915 рр. Це був німецький табір для полонених, і по закінченні війни він перейшов полякам. Історики кажуть, що при поляках, з травня 1919 р., смертність там за рік зросла в 16 разів.
Ще одним аналогічним концтабором став Тухольский. Його ще називають другим найстрашнішим після Стшалково. І до поляків він також перейшов у 1919 р. В таборі поблизу міста Тухоля влади тримали солдатів і офіцерів - українців, росіян і білорусів.
Що таке концтабір в першу чергу - це джерело дешевої робочої сили; місце, куди можна звезти всіх ворогів держави; а також це криваве лякало для інших незгодних і просто для дресирування населення. Польські власті використовували табору і в міжвоєнний період, і в післявоєнний.
Формально арештанти мали відбудовувати Польщі після Другої світової війни. Однак, як кажуть, "рабська праця, низька якість". Тим більше що, за свідченнями істориків, найміцніших "ворогів народу" забрали в СРСР. Польської влади дісталася інтелігенція квола. Люди просто вмирали. Вигоди в тому особливою для Болеслава Берута та іншого керівництва країни не було. Отже, користь була в першу чергу від символізму і ліквідацію "неугодних". До таких після війни відносили німецьких сілезців і українських лемків. А найжахливішим називали концтабір в Ламбиновиче, який проіснував до 1946 р.
У багатьох концтаборах творилися страшні речі - не тільки розстріли, але і тортури. Цим запам'ятався комендант табору в Ламбиновиче Чеслав Гемборски, який, наприклад, любив ложкою виколупувати очі. Його "заклад" пропрацював до 1946 р. До цього ж року діяв і табір Згода в Шьвентохловицах під керівництвом поляка Саломона Мореля.
Пам'ятати сучасним правим в Польщі потрібно і про полонізації українців. Вона відбувалася не раз в історії двох країн. Але зазначимо полонізацію у міжвоєнний період. У 1919 р. влада, як ми вже писали вище, почали проводити масові арешти українців. Крім свідомо активних простих українців " за ґрати, а іноді і після до стінки, потрапляли українські священики. В той період були знищені українські органи самоврядування, все українське прибиралося з літератури, географії, що супроводжувалося зміною назв. Так, Західна Україна стала у 1920 р. Малопольської Всходней. Переслідувалася інтелігенція, знищувалися школи та всі кафедри Львівського університету. За 20 років полонізації із понад 3,5 тис. шкіл залишилося лише 144.
Під завісу війни полонізація переросла в "фільтрацію". Так, в 1944 р. УСРР і влада Польщі домовилися "обмінятися" населенням у прикордонних районах. Продовжилася ліквідація шкіл, культурно-освітніх установ і греко-католицької церкви, а також українців позбавляли прав на землю. За два роки в Україну було переселено близько півмільйона осіб.
Природно, така політика польських властей викликала жорстокість українців. І штовхнула на жорстокі дії. Так що тут мова йде не лише, наприклад, про Волинської трагедії, але про трагичном періоді у відносинах України і Польщі в цілому. І цю проблему дуже важливо вирішити, щоб у майбутньому обидві держави говорили без схрещених пальців за спиною. Будь же риторична ескалація лише погіршує ситуацію і відштовхує держави один від одного. Що, зауважимо, в нинішніх умовах невигідне як Україні, так і самої Польщі.
