Позов із сюрпризами. Чому економічна суперечка між Чехією і Ліхтенштейном сполохала російських пропагандистів

"Ліхтенштейн зібрався забрати частину території Чехії". "Ліхтенштейн переглянув підсумки Другої світової війни". Під такими заголовками вийшла в російських ЗМІ новина про подачу Ліхтенштейном позову в ЄСПЛ проти Чеської Республіки з вимогою повернути земельну власність, що належала його громадянам: ділянку лісу площею 600 га недалеко від Ржичан у Середній Чехії.

При цьому і в формулюванні позову, і в коментарях міністра закордонних справ Ліхтенштейну Катрін Еггенбергер, яка дала з цього приводу інтерв'ю Financial Times, зроблений прозорий натяк на можливий компроміс: "Вилучення без компенсації неприйнятне".

Створення прецедентів

Позов про повернення лісу в районі Ржичан — обережна пробна куля. Якщо він буде виграний, це створить прецедент для відновлення прав на інші об'єкти, конфісковані у 39 громадян Ліхтенштейну урядом Едварда Бенеша в 1946 р., а також владою Польщі в цей же період. В сумі йдеться про приблизно 160 тис. га землі, на яких стоять історичні будівлі, зокрема, замки Ледніце і Валтіце в Південній Моравії, внесені з 1996 р. в список всесвітньої спадщини ЮНЕСКО і активно відвідувані туристами. До слова, площа самого Ліхтенштейну становить всього близько 16 тис. га.

Але поки це не більш ніж юридичні повітряні замки. Позов в ЄСПЛ стосується тільки 600 га лісу, без особливих туристичних визначних пам'яток. Точніше, в ЄСПЛ подана апеляція на рішення Конституційного суду Чеської Республіки, винесене в лютому, з відмовою спадкоємцям колишніх власників лісу у визнанні їх прав. Більше того, інформації про те, чи прийняв ЄСПЛ позов до розгляду, теж поки що немає. І Мартін Смолек, заступник міністра закордонних справ Чехії, вже заявив, що, на думку його країни, ця справа перебуває поза юрисдикцією ЄСПЛ, оскільки зачіпає спір, що виник до появи Європейської конвенції з прав людини.

Але хоча вилучення спірної власності відбулося в 1945–1946 рр., в рамках декретів Бенеша про депортацію німців і угорців з Чехословаччини, рішення КС ЧР, винесене в лютому 2020 р., під дію ЄСПЛ підпадає. Це може створити ще один прецедент, дозволивши вносити під юрисдикцію ЄСПЛ старі випадки порушення прав людини, через програний позов в одному з національних судів і подальше опротестування цього рішення. З урахуванням же того, що позов Ліхтенштейну, поза всяким сумнівом, готувався дуже ретельно, ймовірність його прийняття ЄСПЛ велика. Недарма князь-регент Алоїз за однією з освіт — корпоративний юрист.

Щодо політичної складової справи — а правозастосовна практика ЄСПЛ надзвичайно політизована, втім, це стосується всього міжнародного правосуддя, — то і вона сприяє Ліхтенштейну. В Європі почався перегляд не те щоб підсумків Другої світової війни, а незаперечної правоти переможців. Поки, втім, здебільшого тільки Росії і її сателітів, що дуже дратує Кремль. І чехи, які зняли, на превелике невдоволення Москви, пам'ятник маршалу Конєву і тут же згадали про заслуги армії Власова, теж внесли в цей перегляд певний внесок. Словом, справі, схоже, бути, а якщо так, то правота позивачів з Ліхтенштейну буде досить очевидною.

Чому очевидною? Тут теж все просто і водночас непросто.

Суть спору

Формальним приводом для вилучення власності в рамках декретів Бенеша було звинувачення її власників у співпраці з нацистами. Тобто, хоча декрети про депортацію і стосувалися тільки німців і угорців, а з колаборантами з числа чехів і словаків передбачалося розбиратися на місці, їх дія розповсюджувалася виключно на осіб, які співпрацювали з окупантами. На практиці ж посібниками нацистів були визнані всі німці й угорці. Цей фокус Бенеш провернув за рахунок визнання посібництвом навіть факту отримання німецького або угорського громадянства на всій території довоєнної Чехословаччини, без урахування того, що етнічним угорцям і німцям воно присвоювалося автоматично, так само як російське в окупованому Криму. Чи можна було відмовитися? Теоретично, як і в Криму, — так, і, як і в Криму, поодинокі відмови були. Для цього були потрібні, по-перше, мотивація, на тлі капітуляції Чехословаччини, яка навіть не намагалася чинити опір, а по-друге, чимала мужність. Куди більша, ніж та, яке проявили в масі своїй чехи й словаки, які затишно співпрацювали з німецькою адміністрацією Протекторату Богемії і Моравії і добре почувалися в Першій Словацькій Республіці.

Таким чином, Бенеш своїми декретами вирішував три найважливіших завдання. Він вводив у тінь масову колаборацію чехів і словаків, включаючи співучасть у Голокості. Тим часом Чехія виготовила не менше третини зброї, якою воював Третій рейх, а словацькі частини воювали на Східному фронті. Він закривав питання про німецько-угорську меншість, яка тяжіла до Німеччини та Угорщини. І нарешті, він згуртовував чехів і словаків причетністю до геноциду і до пограбування вигнаних. Геноцид же був очевидний: в 1945–1946 рр. з Чехословаччини було депортовано понад 3 млн осіб, близько 19 тис. з яких загинули. Все майно депортованих дісталося частково їхнім сусідам, почасти чехословацьким владі. Для довідки: за конкретні злочини, вчинені в період окупації, в Чехословаччині засудили 46 400 чоловік, з них до смертної кари — 778, включаючи як чехів зі словаками, так і німців з угорцями.

Звичайно, співпраця німців і угорців з окупаційною владою носила масовий характер. Наприклад, на виборах у грудні 1938 р. 97,32% судетських німців голосували за НСДАП. Але голосувати за щось варте осуду і здійснювати конкретні військові злочини — речі різні, і тут доречно ще раз нагадати про зброю, поставлену Рейху чеськими робітниками. В усякому разі, підтримка окупантів в рамках голосування за них і економічного співробітництва з ними не виправдовує жорстокостей, допущених в ході депортації, таких як Брюннський марш смерті, Устіцький і Пшеровський розстріли та інших. Ініціаторами у всіх випадках виступали чехи і словаки, і звалити злочини на жахи радянської окупації не виходить ніяк.

Спочатку чехословацька позиція зводилася до радянської класики "ми/батьки/діди воювали і нічого кидати тінь і котити бочку на цей великий подвиг". Надалі, після краху соцтабору, чехи і словаки все ж висловили каяття, хоча і слизьке, більше схоже на переведення стрілок. Це добре видно при порівнянні версій подій, викладених у Вікіпедії: російській, англійській, чеській та словацькій, а також чеським радіо.

Про конфісковане майно з чехословацької сторони взагалі ніхто не згадував. Дотепер чехи і словаки не визнають за собою провини за геноцид і відмовляються говорити про будь-які компенсації взагалі.

Але при чому тут громадяни Ліхтенштейну — нейтральної держави, що не визнали, до слова, заснування нацистами Протекторату Богемія і Моравія (на відміну від Швейцарії, з якою Ліхтенштейн перебівав на той момент в митному союзі) і жертвували гроші Бенешу під час перебування його головою уряду у вигнанні в Лондоні? Ні до чого — і під декрети Бенеша його громадяни, які не співпрацювали з німцями явно, не потрапляли. Але проти них спрацював цілий ряд факторів.

По-перше, радянська окупаційна адміністрація, яка твердо тримала курс на включення Чехословаччини в сферу свого впливу (по суті, Бенешу просто дали зробити брудну роботу, після чого змили в ході лютневого перевороту 1948 р.), не бажала спотикатися на кожному кроці на власності громадян якогось там князівства-карлика.

По-друге, Москва мала неабиякий зуб і проти Ліхтенштейну, і особисто проти князя Франца Йосифа II, який дав притулок п'яти сотням бійців 1-ї Російської національної армії на чолі з Борисом Хольмстоном-Смисловським (все населення князівства не перевищувало на той момент 12 тис.) і відмовився видати їх радянській стороні — єдиний випадок в післявоєнній Європі. Правда, в подальшому радянські агітатори виманили в Австрію приблизно половину тих, хто отримав притулок, пообіцявши їм прощення, — але то було їхнє власне рішення.

Всіх, хто повірив радянським обіцянкам, розстріляли на території Угорщини. Ті ж, хто не піддався на вмовляння, після двох з половиною років очікування в Ліхтенштейні отримали можливість виїхати до Аргентини.

По-третє, ліхтенштейнська власність була досить жирним шматком, і можливість безкарно конфіскувати її створила для чехословацьких і польських властей неабиякі спокуси.

І тоді Чехословаччина, а також Польща, за прямої підтримки радянської адміністрації, а швидше за все, і підбурювані нею, пішли на ряд прямих фальсифікацій, звинувативши серед іншого Франца Йосифа II в прийнятті громадянства Третього рейху.

Феномен Ліхтенштейну

Історія цієї крихітної держави вельми цікава. Сім'я Ліхтенштейн, родом з Нижньої Австрії, де вона володіє однойменним замком з 1140 р. до XIII ст. і знову з 1807 р., зуміла за кілька століть зібрати у власність численні, але розрізнені землі в Моравії, Нижній Австрії, Сілезії і Штирії.

Але Ліхтенштейни залишалися васалами Габсбургів. Бажаючи стати з ними нарівні, вони викупили два невеликих феоди, Шелленберг і Вадуц, що знаходилися під прямою юрисдикцією імператора Священної Римської імперії. У 1719 р. Карл VI в знак прихильності до "вірного слуги Антона Флоріану з Ліхтенштейну", видав декрет про об'єднання Вадуца і Шелленберга і зведення їх в гідність князівства під назвою Ліхтенштейн. Утім, князі Ліхтенштейни не відвідували своє князівство майже 100 років, його придбання потрібно було їм виключно для статусу і для входження в Рейхстаг.

Після розпаду Священної Римської імперії в 1806 р. Ліхтенштейн, хоча і з труднощами, зумів зберегти незалежність. З 1815 до 1866 рр. він був частиною Німецької конфедерації, потім — знову незалежним, хоча і тісно пов'язаним з Австро-Угорщиною, оскільки велика частина земель роду Ліхтенштейнів перебувала на її території.

Після розпаду Австро-Угорщини внаслідок Першої світової війни Ліхтенштейн уклав митний і валютний союз зі Швейцарською конфедерацією, який остаточно оформився до 1924 р. Це дозволило йому пережити Другу світову, уникнувши окупації і зберігши нейтралітет: побоюючись сварки з Швейцарією, нацисти не наважилися ввести в нього війська.

Після війни, у зв'язку з втратою значної частини власності, князівство пережило непрості часи, але до кінця 1970-х успішно освоїло роль податкового офшору. За даними на 2008 р., статки принца Ліхтенштейну Ханса-Адама II оцінювалися в $3,5 млрд., а рівень життя населення був одним з найвищих у світі.

У 1990 р. Ліхтенштейн вступив в ООН, в 1991 р. — в Європейську асоціацію вільної торгівлі, в 1995-му — в Європейську економічну зону, хоча і використовує в якості валюти не євро, а швейцарський франк. У 2004-му уклав з ЄС договір про розширення Європейської економічної зони, але його підписання заблокували Чехія і Словаччина, які відмовлялися визнавати Ліхтенштейн державою через невирішені питання власності. Конфлікт був абияк врегульовано тільки в 2009-му підписанням Ліхтенштейном з Чехією, а потім і зі Словаччиною договорів про співпрацю, що означало формальне визнання. Однак повноцінних відносин між країнами немає й досі. З грудня 2011 р. Ліхтенштейн увійшов до Шенгенської зони.

Наслідки позову і російські страхи

Але повернімося до російської реакції на ліхтенштейнський позов: суміші істерики, брехні, неприхованої зловтіхи і страху. Істерика і брехня стосуються насамперед трактування подій, які підносять як спробу відірвати від Чехії частину території, зі згадуванням Мюнхенської угоди 1938 р. й з міркуваннями про перегляд кордонів, встановлених після Другої світової війни, і про те, що "карликова держава Ліхтенштейн хоче збільшитися в десять разів за рахунок території Чехії ". РБК навіть витягнуло для цього цілих двох "експертів": "наукового співробітника історичного інституту в Москві" Сергія Кудряшова і "члена Асоціації істориків Другої світової війни ім. професора Ржешевського" Дмитра Суржика.

"У 70-х роках було підписано Гельсінкську мирну угоду, яка остаточно встановила кордони в Європі. Її підписали всі європейські країни. Це було велике досягнення Брежнєва. Якщо до цього повертатися, ми зіткнемося з таким клубком протиріч, що це питання складно буде відрегулювати, — глибокодумно мовить Кудряшов. — Якщо повертатися назад, полякам захочеться Західну Україну і Білорусь, Львів назад. Як бути з Калінінградською областю?"

"В цілому територіальні спори не отримують розвитку, тому що, по-перше, за більш ніж півстоліття існування Ялтинсько-Потсдамської системи народи зжилися, змирилися з існуючими кордонами. По-друге, всі добре пам'ятають, що таке прикордонні спори на прикладі боснійської кризи 1990–1995 років ", — вторить йому Суржик.

Насправді, ні про яку зміну кордонів не йдетьмя. Позов пов'язаний з визнанням права власності громадян Ліхтенштейну в межах чеської юрисдикції. Російські "експерти", як зазвичай, забрехалися, втім, для того їх в "експертах" і тримають.

"Ліхтенштейнсько-чеська суперечка нагадує стару й очевидну істину: найважливішими вигодонабувачами за підсумками Другої світової війни стали країни Східної Європи, причому їх зробив такими Радянський Союз. Проте їхня нинішня політика — як у вигляді офіційних заяв, так і конкретних дій на зразок знесення пам'ятників — викриває жахи комуністичної окупації і виступає локомотивом перегляду підсумків війни. Більше того, ними досягнуто вже чималий прогрес, який розмиває у західній громадській думці непорушність досягнутого 75 років тому статус-кво. Ось тільки східні європейці вперто не бажають усвідомлювати, що тим самим пиляють гілку, на якій сидять ", — пише "Погляд". Просто кажучи, "тримайтеся ближче до Росії, пацани, і ніхто не відбере у вас те, що ми разом вкрали". Що ж, це дуже російський підхід. Утім, як і "експерти" РБК, автор "Погляду", якийсь Євген Крутиков, проговорюється про російські страхи: "Чи вдасться їм коли-небудь домогтися компенсацій-контрибуцій з Росії, про які мріють, — велике питання". "А почати можна буде навіть не з переділу міждержавних кордонів (справа це дуже складна і делікатна), а з конкретних випадків відновлення порушеної справедливості з боку держави щодо приватних осіб", — продовжує він.

Право, краще і не скажеш. Але які ж насправді можливі наслідки позову, якщо він буде прийнятий ЄСПЛ і виграний Ліхтенштейном?

Що стосується власне позову, то нічого особливого не буде. Ліхтенштейн вже дав зрозуміти, що претендує не на повернення власності, а на справедливу компенсацію. Її розмір і форма не мають принципового значення. "Остаточний вирок суду може очистити наші відносини з Ліхтенштейном від цієї історичної проблеми", — вже заявила прес-секретар МЗС Чехії Зузана Штіхова.

Правда, в разі програшу справи Ліхтенштейн, безумовно, не змириться і продовжить спроби. Династія віком у 800 років вміє чекати і мислить не десятиліттями, а століттями. Для неї це питання не стільки грошей, скільки принципу, тією ж мірою, як була питанням принципу невидача Радам 500 росян, хоча їх зміст став важким тягарем для не жирувавшого до війни і збіднілого через неї Ліхтенштейну. Але цей епізод увійшов в національну міфологію як подвиг і був увічнений у вигляді пам'ятника в селі Хінтершелленберг, в 100 м від кордону з Австрією, поблизу таверни Wirtschaft Zum Löwen, в якій велися переговори з Хольмстоном-Смисловським. Напис на пам'ятнику довгий, але ключова фраза в ньому звучить так: "Ліхтенштейн став єдиною державою, що протистояла радянським вимогам про екстрадицію".

А ось прецеденти за позовом, коли і якщо вони будуть створені, стануть інструментами для відновлення справедливості в тих місцях і випадках, де і коли вона була потоптана переможцями на правах сильного. З безлічі шаф полізуть вкрай неприємні і ганебні скелети, і найбільше таких скелетів виявляться пов'язаними з Росією. До речі, а що там насправді з Калінінградською областю, колишньою Східною Пруссією? Її статус підтверджений низкою міжнародних угод, в тому числі багатосторонніх, але всі вони є наслідком Потсдамського договору, який схвалив серед іншого депортацію корінного німецького населення.

А після Східної Пруссії справа, дивись, дійде і до Криму. До речі, за виселення, в тому числі і жорстке, німців, які не жили на спірних територіях до їх окупації, а наїхали з Німеччини для колонізації завойованого, ніхто ні чехам, ні полякам не пред'являє ніяких претензій. Ймовірно, так буде і в звільненому Криму.