НАТО, зрадофіли і інфантильний егоцентризм. Чому Ярославні пора перестати плакати над ПДЧ

Реакція українських чиновників, експертів і простих громадян з числа тих, хто цікавиться геополітикою, на ті чи інші дії і заяви партнерів в Європі і Північній Америці показує два взаємопов'язаних тренди, кожен з яких небезпечний для України і сам по собі, а в сукупності вони являють собою серйозну загрозу.

Тренд перший — підкреслений україноцентризм у підході до міжнародних справ. Природно, в національному егоїзмі немає нічого поганого і "всі леді роблять це". Але коли мова заходить про питання глобальної політики, розгляд себе в якості пупа землі для держави, що не входить навіть в G20, — розкіш недозволена. У нашій ситуації аналіз відповідних процесів необхідно проводити з точки зору об'єктивної реальності, а в ній немає місця категоріям "зрада" і "перемога". А ось поняття "інтерес" і "здоровий глузд" не тільки доречні, але і виходять на перше місце — будь то питання "Північного потоку-2", чергового загострення палестино-ізраїльських відносин або санкцій проти режиму Лукашенка.

Тренд другий — очікування, а то і впевненість, що всі інші міжнародні актори вибудовують свою політику, виходячи з потреб України або прагнення пожертвувати її інтересами заради досягнення власних цілей. Окремим випадком цього тренду можна вважати розгляд системи міжнародних відносин через призму нашого протистояння з Росією. Відповідно, будь-який жорсткий крок будь-якої іноземної держави (переважно європейської або американської) щодо Москви сприймається як свідчення союзництва, а дії, що знижують тиск на Кремль, трактуються як факт зради, навіть якщо це послаблення є побічним ефектом заходів, спрямованих на вирішення завдань, з Росією пов'язаних опосередковано або не пов'язаних взагалі.

Ці два тренди коротко можна охарактеризувати одним словом — інфантилізм. Причому як суспільства, так і політичного класу.

Інфантильності ж немає місця в міжнародній політиці та відносинах, оскільки вона лише продукує невиправдані очікування і соціальні "скачки".

Взяти хоча б наратив, який спорадично просуває Офіс президента, про те, що Україні повинні дати якісь чергові гарантії інтеграції в західні структури. Наприклад, через ПДЧ.

Так, з часів саміту в Бухаресті 2008 р. ситуація на цьому напрямку не змінюється. Ряд партнерів в Європі, зокрема Париж і Берлін, як і раніше, вважають такий крок небажаним. Побоювання реакцій РФ і посилання на неготовність України, хоч би які справедливі ці аргументи не були, зводяться до одного: захисту власних інтересів.

На їх думку ніяк не вплинуло стягування Росією військ до українського кордону, яке, як вирішили на Банковій, є відмінним каталізатором чергової кампанії переважно публічних апеляцій (тобто по факту — систематичних прохань, які часом доходять до "плачів Ярославни" різного ступеня драматичності) до партнерів з метою домогтися прогресу в питанні євроатлантичної інтеграції.

Напередодні брюссельського саміту НАТО, наміченого на 14 червня, кампанія ця йде по наростаючій, і в неї залучено чималу кількість політиків, експертів і чиновників, які максимально широко — і переважно для внутрішньої аудиторії — ретранслюють тези Банкової. Власне, теза одна — її озвучив в своєму заочному питанні до президента США Джо Байдена Володимир Зеленський: "Чому ми досі не в НАТО?"

Обурення ж з приводу незапрошення на саміт Альянсу є, за великим рахунком, лише її варіацією. Яка, на жаль, може зіграти ні на користь ні Україні, ні правлячій нині команді — хоча емоційно заряджені заяви подібного роду зазвичай позитивно позначаються на її електоральних рейтингах. Вчорашній демарш міністра закордонних справ Дмитра Кулеби — якраз з таких.

"Ми розуміємо бажання союзників провести закритий саміт, щоб обговорити трансатлантичну єдність. Приклади таких закритих самітів були, — сказав голова української дипломатії під час брифінгу в Києві. — Але ми абсолютно не розуміємо, як можна проводити закритий саміт НАТО на тлі агресивних дій Російської Федерації проти України в Чорноморському регіоні і проти членів Альянсу... Як можна не запросити Україну, як можна не знайти формат участі України в нинішньому саміті".

Обурення зрозуміле, відсилання до Бухарестського саміту — справедливі. Втім, крім висловлення обурення є у інформаційної кампанії Банкової і цілком прагматична сторона — домогтися нових "гешефтів" від друзів в НАТО.

З іншого боку, надмірним підвищенням тону команда Зеленського ризикує домогтися зворотного ефекту. Партнери України — і Вашингтон, і Брюссель — на заклики Зеленського вже неодноразово давали чітку відповідь: Україна може розраховувати на підтримку і США, і Альянсу. Правда, зазвичай від уваги публіки і офіційного Києва вислизає те, що завжди мається на увазі в продовження цієї фрази: рівно в тій мірі, в якій це відповідає їхнім інтересам. Для збільшення ступеня цієї підтримки Україні ці інтереси треба брати до уваги. Не в останню чергу — умінням чути і слухати конкретні вимоги. На зразок тих, які озвучував держсекретар Ентоні Блінкен: спочатку реалізація обіцяних реформ, в тому числі Збройних Сил, потім вже поговоримо про євроатлантичні перспективи.

Ці претензії, однак, не варто розглядати як ультиматум того роду, що Київ взагалі втратить підтримку і залишиться один на один з агресором.

Ні. Коли Росія розгортала війська поблизу українських кордонів, країни по обидва боки Атлантики вкрай оперативно і жорстко реагували на ці дії. Причому не тільки "тут і зараз", а й на перспективу — досить згадати, що в кінці березня група американських сенаторів підготувала законопроєкт про надання Україні летальної зброї і допомоги на суму $300 млн щорічно. А на початку березня Пентагон виділив Україні $125 млн військової допомоги і пообіцяв ще $150 млн по завершенні реформ.

І все ж Київ наполегливо продавлює концепт "Вранці — гроші, ввечері — стільці". І інших умов, в повній відповідності з сюжетом Ільфа і Петрова, "душа не приймає".

Це, в свою чергу, призводить до соціально-політичних перегинів і інфантильних підліткових контрреакцій в українському суспільстві і у владі. Простою мовою — до конвеєра зради.

Тобто на одній чаші ваг є факти: двопартійна підтримка України в Штатах, збільшення допомоги, санкційна політика. А на іншій чаші ваг — накопичується невдоволення через те, що Вашингтон вимагає відпрацьовувати цю допомогу, не прямолінійний у своїй зовнішній політиці і не схильний до прийняття простих рішень.

Ну, наприклад: Байден погодився з характеристикою Путіна "вбивця" — перемога! Байден подзвонив Путіну (не вибачившись) — зрада! Байден запропонував Путіну зустріч — зрада! Пентагон, як сказав учора речник відомства Джон Кірбі, не називає Росію "ворогом" — зрада! Байден вирішив почекати з санкціями щодо конкретно оператора "Північного потоку-2" — зрада! Вашингтон натомість ввів санкції проти безпосередньо тих, хто прокладає трубопровід, — все одно зрада! Причини, які стоять за цими кроками, нам нецікаві.

І то сказати: нам всі повинні. Адже саме Україна — Стіна, що відокремлює цивілізацію від Здичавілих і Короля Ночі. Ось тільки навіть в тому випадку, якщо наші партнери погоджуються з такою картиною світу, вони розуміють, що в лобовому зіткненні Стіні не вистояти. А тому діяти треба і на інших напрямках, і в обхід.

Культ фатуму

Такі вузькі оцінки в сукупності стають критичною масою, трансформуючись в глобальне, неосяжне пораженство. Зокрема, публічне і систематичне мусування вищим керівництвом країни теми відмови в ПДЧ на тлі чи не "ігнору" свідчень розширення співпраці з Альянсом, приведення ЗСУ до його стандартів і успішного розвитку зв'язків з рядом його окремих членів наводить "широкі народні маси" на помилкову думку, що нас зливають. І хоча росіяни за подібний подарунок не подякують, будьте впевнені — скористаються ним в інформаційно-психологічних операціях на повну котушку.

Подібні меседжі свідчать про небажання ширше поглянути на ситуацію і спробувати зрозуміти, чому партнери роблять те, що роблять; і в набагато меншому ступені — про готовність визнати і прийняти наявність у них власних інтересів, часом дуже далеких від українських. Але без цього визнання пошук компромісів з ними — навіть тими з них, кого прийнято називати стратегічними партнерами і навіть союзниками, — просто неможливий. Як, втім, і будь-яка тривала і успішна гра в одній команді.

Тим часом, говорячи про наші відносини з США і НАТО, на даний момент потрібно приймати в розрахунок ряд чітких констант.

По-перше, Вашингтон і Брюссель чітко дають Росії зрозуміти, що її військовий шантаж у українських кордонів не працює.

По-друге, нинішня адміністрація США, як і попередня, вважає Китай своїм головним суперником, а Росію — молодшим партнером Пекіна, якого потрібно "відокремити" від Піднебесної, щоб уникнути остаточного формування потужного антиамериканського альянсу. Те, що Вашингтон буде рухатися саме цим шляхом, було ясно ще після відповідних рекомендацій з боку таких авторитетних геополітичних майданчиків, як "Атлантична рада" (Atlantic Council).

По-третє, Україна залишається пріоритетним напрямком американської зовнішньої політики, але в інтереси США входить недопущення переформатування світового порядку на умовах, вигідних перш за все Китаю.

Для цього Байден намагається знайти з Москвою хоч якісь точки дотику і тому готовий не тільки "не нагнітати", але навіть демонструвати поступки — принаймні, до особистого контакту з російським візаві. "Продати" Путіну на їх зустрічі в Женеві, яка відбудеться після саміту НАТО, не нормалізацію відносин, а картинку, символ нормалізації відносин. Це поширена практика. Путін, нагадаємо, періодично "продає" (перш за все, внутрішній аудиторії, але також і Заходу) картинку фантастичної зброї майбутнього.

Безумовно, багатьох стратегія Байдена розчаровує і змушує думати, що команда Байдена — ексвіцепрезидента в адміністрації Барака Обами — спробує провернути його невдалий трюк з "перезавантаженням" відносин з Москвою. Але досвід минулих років показує, що режим Путіна — це не та влада, у відносинах з якою можна розраховувати на перезавантаження. Та й Кремль на це не розраховує: кажучи це, путінський прессекретар Дмитро Пєсков вряди-годи безумовно не збрехав.

У той же час Кремль в принципі готовий "купити" те, що пропонує Байден, — видимість діалогу і нехай і ефемерне, але визнання Росії наддержавою. У чому, зауважимо, Обама свого часу їй відмовив, віднісши до числа "регіональних".

Байден же, в свою чергу, також сподівається поліпшити відносини з європейцями, в першу чергу, з Німеччиною, головним лобістом СП-2 в Європі. Чого він в принципі і не приховує. Пам'ятаєте заяву, що так потішила зрадофілів, що санкції щодо Nord Stream AG не вводяться, оскільки "зараз це було б контрпродуктивно з точки зору наших європейських відносин"?

Ось тільки Білий дім не складає яйця в один кошик. На німецькому напрямку він робить також ставку на осінні вибори в Бундестаг, за результатами яких буде сформовано абсолютно новий уряд. І не виключено, що в нього увійде чимало представників партії "Союз 90/Зелені", які також опонують СП-2.

Так що гра ведеться зараз досить складна. І вона вимагає складних, реалістичних оцінок. У тому числі і в Україні. Оскільки є ризик, що до фінального раунду цієї гри Банкова наговорить зайвого або допустить ряд грубих помилок. Тобто можливий сценарій, в якому через деякий час ситуація стабілізується і багатоходівки партнерів принесуть конкретний — вигідний для України результат. Але поки до цього дійде, офіційний Київ буде розігрувати роль підлітка-максималіста, чий горизонт планування закінчується цієї ночі. Хоча давно варто було б зрозуміти: в світі Realpolitik зобов'язання, помножені на вигоду, виконуються набагато краще, ніж зобов'язання, помножені на уявлення про добро і зло, а якісне союзництво будується на взаємних інтересах і довірі. Офіційний же Київ вже який рік вимагає від друзів куди більше, ніж готовий запропонувати натомість.