На зло Росії, на радість Україні. Мей відбудовує Британську імперію
Британія має намір прискорити процес виходу зі складу ЄС — про це прем'єр-міністр Сполученого Королівства Тереза Мей оголосила в ході Давоського форуму у вівторок ввечері. Таким чином, звернення глави уряду має поставити крапку у виснажливій загальнонаціональної дискусії в питанні про припинення Великобританією членства в ЄС. Такий маневр — в деякій мірі авансований відставкою британського посла при ЄС Айвена Роджерса — явно робиться Лондоном для підвищення ставок відбувається торзі з Брюсселем. Але не тільки.
Більш ніж імовірно, що лідери паралізованого Союзу планували, вже традиційно всупереч своїм минулорічним заяв, затягнути переговорний процес. І адже не можна не зрозуміти брюссельцев — останнім часом занадто багато ударів сиплеться на голову європейського проекту. Але, схоже, Великобританія зовсім не збирається брати на себе функцію утішителя: інтенсифікація Брекзита почалася заявами про те, що відновлення горезвісної британської незалежності від Європейського Союзу обом сторонам цілком по силам забезпечити вже в наступному травні.
По всій видимості, до причин раптового посилення позиції Лондона можна віднести як непередбачуваність зовнішньої політики США (при наростаючій антиглобалістської риторики торгово-економічного блоку майбутньої адміністрації), так і мало контрольований розбрат в середовищі британського політичного класу. Зокрема, ідею повторного референдуму відстоює Ліберально-демократична партія, чий жалюгідний результат на виборах у травні 2015 р. не скасовує енергійності нинішнього лідера Тіма Фэррона, вся попередня кар'єра якого пов'язана із зовнішньою політикою країни в епоху динамічної глобалізації. В той же час явно розхитані і ряди двох основних партій. Так, лідер лейбористів Джеремі Корбін продовжує метатися між лояльністю до соціал-демократичного за своїм духом європейського проекту і ретроградской демагогією 1980-х, спрямованої проти "засилля транснаціональних корпорацій".
Не може не викликати іронії те обставина, що прискорення Брекзита руками консервативного уряду переслідує, як виявилося, рівно протилежну мету. А саме — створення у Великобританії більш конкурентоспроможних умов для транснаціональних фірм, ніж у країнах, що залишаються у складі ЄС. На подібні натяки в тих чи інших коментарях одного з лютих прихильників дезінтеграції, міністра торгівлі Лайама Фокса і звертають увагу коментатори.
Втім, головним "поганим поліцейським" по відношенню до Європи (під якою у британській пресі все частіше розуміють ЄС, від чийого берега і відштовхується королівство) призначений зовсім не керівник Мзс Борис Джонсон. Здається, Мей намагається поки оберігати цього екзотичного політика, якого не так давно цілком дружелюбно і до взаємного задоволення приймали в Києві. Роль "поганого копа" тепер грає міністр фінансів Філіп Хеммонд, фактично друга людина в уряді, який раніше обіймав в кабінетах Девіда Кемерона не менш важливі посади міністра оборони і міністра закордонних справ.
Передуючи епохальне виступ прем'єра в належному Мзс Ланкастерському палаці (що симптоматично є одним із символів розквіту Британської імперії), міністр Хеммонд вибухнув безліччю незвично однозначних, з точки зору дипломатичних правил ЄС, коментарів та інтерв'ю. Лейтмотивом висловлювань Хэммонда служить ідея про те, що Великобританія ніколи не була країною, чия увага цілком концентрувалася на Європейському континенті. Британців, за явно схваленого кабінетом думку міністра фінансів, завжди більшою мірою захоплював весь зовнішній світ, а їх висловлену на референдумі волю необхідно поважати. "Глобальна Британія" — ось вона нова або до речі вспомнившаяся стара, але надійна концепція зовнішньої політики Уайтхолла на найближчі десятиліття.
Частина коментаторів іронізує щодо такого запеклого ривка прем'єрської угруповання всередині Консервативної партії, підозрюючи в цій прудкості невпевненість нинішньої британської влади в тому, що вона, власне, робить. Інша частина сприймає те, що відбувається досить серйозно — як справжню заявку на просування цими у своєму роді "постконсерваторами" осучасненій версії британського імперіалізму. Не можна виключати, що по-своєму мають рацію обидві сторони. Більш того, цей сюжет в стилі Редьярда Кіплінга одночасно служить маскуванням для хворобливих побічних ефектів розставання, причому малоприємних як для Лондона, так і для Брюсселя. Між іншим, саме про паритет втрат постійно говорять всі перераховані переговорники від Великобританії на адресу ЄС.
З приводу вільного пересування спори, схоже, кипіли до останнього. Але навряд чи варто було очікувати іншого результату в умовах виявлення глибинної, низовий ксенофобії частини британського суспільства, щиро вірить у те, що Брекзит перекриє в країну дорогу вихідцям з усіх кінців колишньої Британської імперії.
Втім, у найближчому майбутньому, прикметник "колишня" може виявитися застарілим — адже виходить, що Британія вступила на дорогу повернення собі втраченої величі навіть раніше Америки Дональда Трампа. Хоча, звичайно, королівські збройні сили знову не ступлять на береги Ост-Індії, флот не десантує на островах Карибського моря, а МІ6 не стане розправлятися з урядами багато загордилися про себе північноамериканських і тихоокеанських домініонів.
Але ось на Європі, а також, що найбільш важливо для українських інтересів, на Росії — продовжує набухати британський рессентимент відіграється сповна.
Менш бюрократизованою, ніж країни континенту, що володіє привабливою судовою системою і, нарешті, гігантським Співтовариством, Великобританія цілком здатна створити таку конкуренцію ЄС, порівняно з якою США і Китай здадуться беззахисними листоношами, що розносять пенсію по селах. Адже всього лише рік тому пихаті політики з Берліна і Парижа тримали в руках ключ від двох гігантських торгових угод — Трансатлантичного торговельного та інвестиційного партнерства (TTIP) і зони вільної торгівлі між Канадою та ЄС (СЕFTA). Але обидва ці проекти були де-факто зруйновані некерованістю Союзу і дріб'язковим егоїзмом його національних і навіть крайових еліт, контроль над якими Брюсселя чи не безнадійно втратив.
При всьому драматизм британського розриву з ЄС, чия внутрішня нестабільність продовжиться як мінімум до кінця літа, коли визначиться формат і склад нового уряду ФРН, не можна не згадати ще дещо. А саме — відверту демонстрацію безсилля Брюсселя на фінальному торішньому саміті ЄС–Україна і короткозорий національний егоїзм Гааги, Парижа і Берліна, які спільно стали найкращою ілюстрацією того Союзу, який покидає Сполучене Королівство.
У чому, на щастя для України, країн Центрально-Східної Європи, Балтії, Балкан і Кавказу, риторика і дії як минулого, так і нинішнього уряду Великобританії ставлять її (з урахуванням суперечливих віянь у Вашингтоні) на перше місце серед постійних членів Радбезу ООН у справі стримування російської агресії і тероризму. Більш ніж імовірно, що ця тенденція лише посилиться в нинішньому році завдяки розв'язаних рук британської влади, яким більше не доведеться узгоджувати жорсткі заходи по відношенню до мафіозному утворення на території колишньої РРФСР з тими країнами, де злочинний картель Володимира Путіна відмиває свої брудні гроші.
Разом з тим у новому році не можна виключати і зростання суперечностей між різними складовими королівства, і непростий перехідний період на шляху до "Глобальної Британії". Але навряд чи обидва цих питання опиняться в якій-небудь зв'язку з базової необхідністю придушення старого ворога Британії, багато років який харчувався легковажністю перебудовного покоління більшістю європейських еліт і втратою ними елементарного почуття огиди.
