Імітація ескалації. Як прикордонний інцидент між Сербією й Косово розчарував Москву
Росія не припинить спроб розхитати ситуацію на Балканах. Але їй нема що запропонувати Сербії
Чергове загострення на Балканах напередодні 108 річниці початку Першої світової війни виглядало зловісно – тим більше що й цього разу почали серби. На тлі війни в Україні, та чергового загострення китайсько-американських відносин довкола Тайваню це був дуже тривожний дзвіночок.
Однак нинішнє напруження на кордоні Сербії та Косово насправді є нічим іншим як продовженням гри в імітацію, що триває з лютого 2008 року, коли парламент останнього в односторонньому порядку проголосив незалежність за підтримки ЄС та США. Цей конфлікт не було залагоджено – і хоча його воєнну складову було заморожено із розгортанням в Косово сил НАТО в 1999, Сербія категорично відмовляється визнавати його суверенітет. Погрози краю стали одним з провідних елементів риторики Белграда як на внутрішньо-, так і на зовнішньополітичній арені. Тож загострення трапляються регулярно. Сторони активно демонструють готовність до рішучих дій, а потім під тиском ЄС та США розходяться. Останній подібний інцидент був торік.
В даному конкретному випадку дата напруження була відома заздалегідь. З 1 серпня влада Косово готувалась до запровадження нових правил перетину кордону: при в'їзді на територію краю громадяни Сербії мають отримувати тимчасовий документ. Видані Сербією Косово вважає недійсними – це симетрична відповідь Приштини на невизнання Белградом косовських посвідчень особи. Крім того, від місцевих сербів вимагали оформлення косовських же номерів.
Цей лютий удар по ідентичності призвів до того, що серби перекрили головну магістраль, що сполучає Косово із Сербією - дорогу Приштина-Рашка, ще в кількох місцях звели барикади. Дійшло до стрілянини, кілька сербів зазнали поранень на пункті пропуску Яріньє, та обидві сторони привели в підвищену готовність розташовані поблизу кордону сили.
Цього разу, як і всі попередні, ескалацію було зупинено втручанням Заходу. Натівська місія в Косово KFOR чітко продемонструвала, що в разі чого осторонь не залишиться, потім між НАТО і Белградом розпочались консультації, внаслідок чого Вучич скасував анонсоване напередодні звернення до нації. Тим часом посол США в Косово Джефф Ховеньєр закликав президента Косово Вйоса Османі та прем'єр-міністра Альбіна Курті відкласти на місяць плани щодо заміни паспортів та номерних знаків сербів на косовські. Іншими словами, розмін дат можна вважати успішним: косплей Першої світової замінили на відзначення початку Другої.
Так чи інакше, в цій історії є кілька моментів, на яких варто наголосити.
По-перше, з огляду на те, що етнічний конфлікт щодо Косово (90% краю складають албанці), обидві сторони регулярно використовують варіант "загострення" для досягнення власних цілей. Приштина прагне закріпити свою суб'єктність та закрити питання правової невизначеності сербського населення краю. Те, своєю чергою, демонстративно відмовляється від інтеграції, а Белград, своєю чергою, як завжди використовує питання захисту діаспори та патріотичну накачку для вирішення внутрішніх проблем. Вучич тут далеко не оригінальний, і насування економічної та енергетичної кризи перебиває роками перевіреної методи.
По-друге, війни не буде. Далі прикордонних інцидентів не готова піти жодна зі сторін. І річ не тільки в тому, що в Косово лишається стабілізаційний контингент НАТО, і в разі чого Приштина отримає допомогу від Албанії та через Албанію приблизно в той же спосіб, що Україна – від та через Польщу. Збройні сили Сербії, своєю чергою, далеко не в ідеальному стані, та в разі необачних рухів вона залишиться в надійній ізоляції, тож ані Росія, ані Китай не зможуть налагодити повітряних мостів для її постачання – до того ж, Пекін і не захоче цього робити. Відтак, у Белграді чудово усвідомлюють перспективи такої авантюри, але головний запобіжник не в цьому. Річ у тім, що він не збирається протиставляти себе Заходу – і . Сам Вучич неодноразово наголошував, що Белград прагне євроінтеграції. Зокрема, в травні він заявляв, що мета Сербії – повне членство в ЄС. І це підтверджується економічними даними: в першому кварталі товарообіг Сербії з ЄС виріс на третину, а в іноземних інвестиціях у Сербію 67% приходиться на Євросоюз.
По-третє, Росія, безперечно, прагне розхитати Західні Балкани. Вона це робить послідовно від самих двотисячних. Та всі потуги Москви досі закінчувались поразкою. Спроби зірвати розширення НАТО в регіоні провалились: Чорногорія вступила до Альянсу попри спробу перевороту, а вступу Північної Македонії не завадили напружені стосунки з Болгарією. Пробуксовки процесу євроінтеграції тут пов'язані з інтересами членів ЄС – тієї-таки Болгарії й, приміром, Франції куди більшою мірою, ніж з діями Москви. Намагання дестабілізувати Боснію і Герцеговіну також не принесли Кремлю бажаного результату.
Але це не означає, що Росія полишила спроби "качати" Балкани. Намагання використати Сербію в якості троянського коня в регіоні за винятком двох відносно коротких історичних періодів – федеративної Югославії Йосипа Броз Тіто та єльцинської Росії – було наріжним каменем російської балканської політики. Тому до вчорашнього інциденту Москва готувалась із великим розмахом. Як традиційні ЗМІ, так і численні ТГ-канали взялися висвітлювати ситуацію в дусі неминучого наближення Армагеддону. Володимир Соловйов видав в ефір, вочевидь, заздалегідь заготовлене інтерв'ю з Вучичем в Белграді. Щоправда, воно раптом перервалось на півслові, коли стало ясно, що криза минула. Сам Вучич, до речі, досить обтічно й обережно клявся в дружбі Росії – і ці клятви більше скидались на ритуальні фрази, спрямовані на маскування недовіри. Схоже, в Белграді нарешті почали згадувати, що Росія кидала Сербію напризволяще щоразу як та виконувала покладену на неї місію, і тепер намагаються повернути цей борг. Так чи інакше, факт лишається фактом: Москві серйозна ескалація потрібна куди більше, ніж Белграду — їй потрібен не прикордонний інцидент, а повноцінна війна, яка змусить Захід відволіктись від України. І тут інтереси Росії та Сербії діаметрально протилежні. Тим більше що перша не в стані запропонувати геть нічого за таку мегапослугу — ні військ, ні озброєнь, ні технологій. А з огляду на географію — навіть ресурси під великим питанням.
От, начебто, і вся історія. Втім, вона, безперечно, має й український вимір. Розкрутка балканської істерії відбулась через лічені дні після новини про те, що Північна Македонія передає Україні свої модернізовані танки Т-72. Цілком імовірно, що метою російської пропаганди було "прикрутити" постачання нам озброєнь з регіону шляхом маніпуляції тамтешньою громадською думкою: мовляв, самим іще знадобиться, не час розкидатись. Що характерно, ту саму тезу російські тролі озвучують щоразу, коли Польща чи Німеччина передають нам свої озброєння.
