Живий щит. Навіщо до Києва їдуть європейські "топи"

У Європі продовжує набирати обертів інформаційна кампанія через загрозу нової інтервенції Росії в Україну. І її авторами є, хоч як це дивно, не ольгінські конструктори реальності. Те, що передбачалося як чергова гібридна авантюра Кремля проти України, обернулося для нього наступом на всіх медійних та політичних фронтах.

Заяви та відправлення літаків зі зброєю до України Британією та Сполученими Штатами – це вже не новина. Європа та трансатлантична спільнота загалом на цій демонстрації підтримки не зупинилися.

Тінь загрози можливого нового вторгнення росіян в Україну змусила багатьох у Європі або реагувати жорсткіше, або зовсім кардинально переглянути власну позицію.

Судіть самі.

Удар праворуч

29 січня у Мадриді відбувся дуже примітний саміт європейських крайніх правих. Примітним він є те, що вони підписали раптово антиросійську декларацію, в якій закликають "народи Європи" об'єднатися, і критикують Росію за те, що вона своїм експансіонізмом поставила Європу на "грань війни".

Серед підписантів — прем'єр-міністр Польщі Матеуш Моравецький, лідер нової праворадикальної партії Vox Сантьяго Абаскаль (Іспанія), голова угорського уряду Віктор Орбан та лідер французького "Національного об'єднання" Марін Ле Пен.

З Моравецьким – усе зрозуміло. Він поляк та представник партії "Право і Справедливість", а це майже гарантована відсутність теплих почуттів щодо Росії.

Абаскаль? Ну, він не був помічений у підігріванні Кремлю. Та й у 2019 р., коли Москва виявляла до нього інтерес і намагалася організувати зустріч з ним для російського посла, за даними іспанської преси, Абаскаль "розсудливо" відмовився.

А ось присутність Орбана і Ле Пен серед тих, хто підписав декларацію, дійсно дивує, адже обидва політики відомі своїми спільними з Росією прожектами (політичними, економічними, енергетичними) і вважаються дуже лояльними до Путіна європейськими політиками.

Хоча щодо цього є кілька гіпотез. По-перше, Орбан – політик, який добре відчуває ситуацію, і його кульбіт, неприємний для РФ, яка будує йому АЕС, постачає газ і "Супутник V", цілком імовірно, зумовлений бажанням підключитися до європейського мейнстріму. Тим більше, що вже у квітні в Угорщині вибори, а Орбану треба вичавити максимум із будь-яких перспективних напрямків для завоювання симпатій виборців.

По-друге, щодо Ле Пен, то її можна охарактеризувати як "збиту льотчицю". У 2014 році вона брала в афілійованому з РФ "Першому чесько-російському банку" 9 млн євро кредиту на проведення виборчої кампанії. Після успішного провалу росіяни вимагали повернути борг. Так що, як кажуть, у цьому випадку горезвісне кохання могло пройти, а помідори – зав'яти. До того ж зараз на ультраправому небосхилі Франція нова зірка – Ерік Земур, який може бути цікавіший Москві, ніж Марін Ле Пен, що вийшла в тираж.

Але хоч би якими мотивами вона та Орбан керувалися, факт є факт – ультраправі в Мадриді зробили Москві підсічку.

Нафталінові ідеї

Геополітичний мейнстрім змусив адаптуватися навіть німців, які з крайнім небажанням, але все ж таки змушені реагувати на російські загрози і тиск з боку союзників по НАТО. І в тій парадигмі, яку обрали, ґрунтуючись на їхній моделі взаємодії з Росією. Тобто авторитаризм – погано, порушення прав людини – погано, війна з Україною – погано; до того ж російський газ – теж погано, але потрібен, а інтеграція України в НАТО – погано, бо це тригер для Кремля.

До речі, міністр закордонних справ ФРН Анналена Бербок, яка під час виборчої кампанії була чи не найжорсткішим критиком Росії та "Північного потоку-2", підкорилася в результаті цьому німецькому політичному тренду. Після своєї першої зустрічі як глава МЗС з російським колегою Сергієм Лавровим Бербок вже вторить як представникам колишнього уряду Меркель, так і російським головам: вступ України в Альянс зараз не до місця і не до часу.

Але розтягуючись все більше в геополітично-цивілізаційному шпагаті, Берлін все-таки змушений винаходити або, принаймні, пропонувати готові ідеї в контексті стримування Росії.

Ні, рішення про постачання зброї Україні новий федеральний уряд не ухвалив. "Відкупилися" п'ятьма тисячами касок (причому є підстави припускати, що це ті ж шоломи, які на початку минулого року замовив, а згодом забракував Бундесвер).

І ні, Берлін також не розблокував передачу Естонією української армії радянських гаубиць Д-30, куплених колись у фінів, які придбали їх у Німеччині. І навіть польовий лазарет Україні передасть та сама Естонія, тоді як Німеччина відшкодує його вартість.

Але при цьому поки канцлер Олаф Шольц (СДПН) намагається вичавити будь-яку вигоду з співпраці з президентом Франції Еммануелем Макроном у справі повернення теми українсько-російського конфлікту в європейське поле, його однопартійці також намагаються запропонувати рішення, яке могло б виставити Берлін у кращому світлі у поточній складній ситуації.

Справа в тому, що дуже своєчасно, в умовах посилення тиску на ФРН у зв'язку з її "страусиною" позицією, раптом подав голос авторитетний есдек і колись впливовий чиновник – екс-віце-канцлер та колишній міністр закордонних справ Зігмар Габріель, який виступав (як і багато хто в СДПН) за ослаблення антиросійських санкцій і проти американської оборонної "парасольки".

В інтерв'ю Bild Габріель реанімував ідею, яку активно просував п'ятий президент України Петро Порошенко, – запровадити миротворців ООН на Донбас.

Мало того, Габріель наголосив, що Росія бере участь у "військових конфліктах на сході України", тому й потрібні "блакитні каски". Чути такі заяви з вуст німецького есдека дуже і дуже незвично.

Невідомо, чи СДПН ухопиться за цю ідею з миротворцями, але таке цілком можливо. Якщо Берлін запозичить її у Порошенка та стане новим лобістом "касок", то зможе зарахувати собі кілька балів як дбайливий загальноєвропейської безпеки.

Тим більше що ініціатива набагато безпечніша і менш затратна у всіх сенсах, ніж військова допомога Києву. Не кажучи вже про те, що від думки Німеччини зовсім не залежить.

Їхніми методами

Очевидні переломи у світогляді, нехай, швидше за все, короткострокові – це наслідки рівною мірою як загроз, що ретранслюються режимом Путіна, який явно не очікував такого єднання європейців; так і ефективної та масштабної інформаційної контратаки Заходу, насамперед англомовного світу: США, Великобританії, Канади.

Вони змогли змусити Європу безмовно говорити про нову інтервенцію Росії, а отже, і про інтенсифікацію війни в Європі. Найбільшою з часів Другої світової.

Зробили Вашингтон, Лондон та Оттава це партіями протитанкових комплексів Javelin та NLAW, постійними заявами та песимістичними прогнозами. І, звичайно, дипломатичними маневрами на кшталт рекомендацій Держдепартаменту США до працівників посольства в Києві вивезти рідних додому. Приклад американців також наслідували і в Канаді, МЗС якої 30 січня повідомило про тимчасове відкликання молодшого персоналу з дипмісії в українській столиці.

Додамо сюди також позапланові візити (як відбулися, так і майбутні): держсекретаря США Ентоні Блінкена, прем'єра Британії Бориса Джонсона (він також скасував поїздку до Токіо через Україну), його польського колеги Матеуша Моравецького, а також нідерландського — Марка Рютте, прибуде до компанії міністра закордонних справ королівства Вопке Гукстри. Нарешті, до Києва прибуде президент Туреччини Реджеп Тайіп Ердоган. Усі, крім Блінкена, який уже був у Києві, приїдуть в Україну цього тижня та найближчим часом.

Своєю присутністю в Києві вони додатково актуалізують тему можливого вторгнення Росії, яка підігрівається докладними повідомленнями про чисельність російського угруповання на українському кордоні та території. І певною мірою грають свої ролі в рамках забезпечення політико-дипломатичного "живого щита".

Про що це каже? Про те, що колективний Захід б'є Кремль його зброєю – інформаційними кампаніями, завдяки яким максимально підвищив ставки в нашому пасьянсі.

І, так, можна констатувати, що "Карибська криза 2.0" дедалі більше схожа на об'єктивну реальність, нехай і суто в медійному просторі. Чого Москва виразно не хотіла б допустити.

Питання в тому, якими будуть мир та ситуація у ньому після таких глобальних потрясінь. Яким буде місце України у цьому світі – як елемента західної політичної та безпекової архітектури чи зибучих пісків для режиму Путіна?