І нашим, і знову нашим. Як Туреччина і Росія обскакали ООН в Лівії

Президент Франції Еммануель Макрон на вчорашній зустрічі з новим главою Президентської ради Лівії Мухаммедом аль-Менфра пообіцяв йому вже 29 березня знову відкрити французьке посольство в Тріполі.

"У понеділок в Тріполі знову відкриється наше посольство, і наш посол повернеться в вашу країну", — запевнив Макрон представника нової лівійської влади.

Офіційне повернення французів до Лівії (неофіційно вони її і не покидали) стало можливим після затвердження нехай і тимчасового — до виборів 24 грудня 2021 р.- нового керівництва цієї розділеної і роз'єднаної ось уже 10 років північноафриканської країни, де за активної участі зовнішніх гравців, в тому числі турецьких і російських іхтамнетів, ведуть боротьбу за владу два табори.

5 лютого Форум лівійського політичного діалогу (свого роду колегія вибірників), куди входять 74 громадських діяча з Лівії, і діє під егідою ООН в Женеві вибрав прем'єр-міністра, голови Президентської ради та двох членів цього органу.

Президентська рада — це щось на зразок Президії Боснії і Герцеговини, колективного органу, що виконує функції глави держави.

У БіГ до Президії входять три людини — босняк, хорват і серб. Лівійський Президентській раді також формується представниками різних етнічних груп, в даному випадку — історичних регіонів.

Рішенням 39 членів Форуму главою Уряду національної згоди став відомий бізнесмен Абдель Хамід Мухаммед Дбейба.

Голова Президентської ради — дипломат, екс-посол Лівії в Греції Мухаммед Юніс аль-Менфі. Два члена Ради — Муса аль-Куні і Абдалла аль-Ляфі.

10 березня був затверджений склад уряду, через п'ять днів вони принесли присягу, а 16 березня Саррадж офіційно передав їм владу.

Предперехідний період

Саррадж оголосив про намір піти у відставку до кінця жовтня, щоб дати "дати дорогу новим лідерам" 16 вересня 2020 р. Тобто після того, як сили ПНС при найактивнішій підтримці Туреччини у вигляді бійців ПВК і безпілотників змогли витіснити Лівійську національну армію Халіфи Хафтара і російських найманців з ключових населених пунктів.

Своє завдання Саррадж, в принципі, виконав.

По-перше, ПНС під його початком в кінці 2019 р. підписала скандальний меморандум про взаєморозуміння щодо демаркації морських зон між Туреччиною і Лівією.

По-друге, активно співпрацюючи з Анкарою, Фаїз Саррадж дозволив туркам влаштуватися в Лівії, що ще більше підвищило можливості Туреччини і її статус потужного гравця в Середземномор'ї.

Потім стартував процес зшивання країни — або, точніше, його імітація. В кінці жовтня ЛНА і ПНС досягли угоди про припинення вогню.

До слова, угода містить небезпечний прецедент для України, оскільки вона передбачає включення різних збройних груп в державні структури. За винятком терористів, тобто тих, хто скоював злочини. Але цю умову при бажанні бойовики зможуть обійти.

Чому небезпечний для України прецедент? Досить згадати про те, що наріжним каменем донбаської стратегії Москви є реінтеграція цих територій на її умовах, тобто щоб вчорашні бойовики були амністовані і могли грати роль троянського коня РФ в складі України.

Відштовхуючись від лівійських угод і того, що, як стверджує Росія, в Україні "громадянський конфлікт", вона може використовувати цей кейс в майбутніх переговорах з Європою з українського питання.

На прикладі Лівії вже можна спостерігати реалізацію даного сценарію. Бійці Хафтара, незважаючи на участь в протистоянні з ПНС, будуть працевлаштовані як ті ж військовослужбовці об'єднаної держави.

Процес "злиття" точно станеться з огляду на те, що аль-Менфі, новий глава Президентської ради, через тиждень після засідання в Женеві, з'їздив на поклін до Хафтару в його ставку в Бенгазі і отримав його запевнення в підтримці нового уряду.

На двох стільцях

Для кращого розуміння того, як саме зараз трансформується Лівія, слід пильніше поглянути, власне, на нових керівників — на аль-Менфі і на Дбейбу.

Освіту аль-Менфі отримав у Франції і має репутацію одного з найбільш дієвих прихильників режиму покійного полковника Муаммара Каддафі, який, за версією французьких слідчих, спонсорував кампанію колишнього президента Франції Ніколя Саркозі.

Цей епізод в біографії нового голови Президентської ради Лівії може говорити на користь того, що аль-Менфі налагодить відмінні відносини з іншими прихильниками Каддафі. З Хафтаром він уже порозумівся, і, ймовірно, буде співпрацювати і з сином полковника Саїфом аль-Ісламом, якого на "трон" намагається посадити Росія.

Що ж до прем'єра Дбейби, то він, як писала французька Le Monde після голосування в Женеві, має тісні зв'язки і з Туреччиною, і з Росією. Підтвердженням чому служить дуже тепла розмова глави ПНС з лідером Чечні Рамзаном Кадировим, яка відбулася 22 лютого.

Кадиров тоді писав в "ВКонтакті": "Абдул-Хамід висловив зацікавленість в подальшому нарощуванні співпраці між нашими країнами, в тому числі і в сфері боротьби з тероризмом". Крім того, за його словами, Дбейба хоче, щоб розташований в Гудермесі (Чечня) Російський університет спецназу натаскував і лівійських бійців.

Викликає питання і сам результат голосування в Женеві. Обрання аль-Менфі і Дбейби для багатьох, в першу чергу для Заходу, стало сюрпризом, оскільки фаворитами була пара глави Палати представників (схід Лівії) Агил Салеха Іси і глави МВС Фатхі Башагі (Захід), проте вони поступилися аль-Менфі/Дбейбе п'ять голосів.

Глава місії ООН по підтримці Лівії Стефані Вільямс навіть звинувачувала якісь зацікавлені групи в підкупі делегатів Форуму лівійського політичного діалогу на користь Дбейби. Але в підсумку Вільямс, до речі, американський дипломат, погодилася з їх перемогою. А 22 березня підтримку новому уряду в ході телефонної розмови висловив і держсекретар Ентоні Блінкен.

Що може свідчити про рішення Вашингтона прийняти факт появи об'єднаного лівійського уряду, щоб подивитися, що з цього вийде, чи можливий взагалі позитивний результат.

Повертаючись же до фігур аль-Менфі і Дбейби, є резон припустити, що їх обрання стало наслідком укладення певної домовленості між Росією, Туреччиною і Францією.

Так, Макрон під час зустрічі з аль-Менфі днем раніше зажадав, щоб Туреччина і Росія вивели свої війська з Лівії. Це схоже на спробу виглядати пристойно і бути максимально дистанційованим від лівійських перипетій.

І потрібно враховувати той факт, що перший закордонний візит аль-Менфі відбувся саме до Франції. Це важлива складова дипломатії — то, куди в першу чергу відправиться новий лідер.

Заклик Парижа вивести війська ж ні до чого не зобов'язує, але дозволяє зберегти обличчя.

А Москва і Анкара дійсно можуть їх вивести. Чисто формально. Тому як війни, зокрема Росією і Туреччиною, сьогодні вже давно не ведуться безпосередньо з розгортанням власних регулярних військ.

І Анкара, і Москва, а також Іран перейшли на "гібридний формат" і відправляють в зони конфліктів своїх "іхтамнетів", називаючи їх "інструкторами" або "військовими радниками". У такому статусі їх найманці і залишаться в Лівії.

Які висновки можна зробити вже зараз?

Перший: Росія і Туреччина змогли перехопити ініціативу, відсунувши ООН від процесу вирішення конфлікту в Лівії. По суті, вони нав'язали ООН зручних для себе кандидатів.

Другий: Халіфа Хафтар не бунтівник, як і його бійці, а такі ж гвинтики нового ПНС, як аль-Менфі або пішов у відставку Саррадж.

Третій: раніше турки і росіяни в Лівії перебували по різні боки барикад: Анкара (а з нею — Туреччина, Катар, Німеччина, Італія та ООН в цілому) підтримувала уряд Сарраджа, Москва (а також Франція, ОАЕ, Саудівська Аравія, Єгипет, Чад, Йорданія, Судан) — Халіфа Хафтара.

Тепер же і Хафтар, як повідомляє 18 березня Anadolu, вже не заперечує проти того, щоб в порт підконтрольного йому Бенгазі заходили турецькі судна, хоча раніше ЛНА їх обстрілювала, підозрюючи, що з їх допомогою Анкара постачає зброєю силам ПНС.

Окреслено консенсус, який хай і не привів до абсолютного миру (невеликі конфлікти і сутички, ймовірно, ще будуть відбуватися), але це демонстрація єдності і лише де-юре під егідою ООН. Туреччина і Росія тепер зможуть спокійно займатися своїми справами в Лівії, в тому числі і в великих нафтотерміналах на її узбережжі.