Обмежений догмат колективної безпеки. Як Москва втрачає Кавказ та Центральну Азію

Ще під час шеститижневої війни між Азербайджаном та Вірменією у 2020 р. стало зрозуміло, що офіційний Єреван, який представляється "обраним в результаті вуличного перевороту" прем'єр-міністром Миколою Пашиняном, не може розраховувати на бодай яку-небудь ефективну підтримку Росії. Щоправда, тоді Москва все ж таки зуміла вибити для себе роль миротворця в Нагірному Карабаху і зберегти вплив на Пашиняна, не надавши при цьому військової допомоги в межах ОДКБ, про яку той просив.

З середини літа вже поточного року, коли в Баку і Анкарі проаналізували потенціал, що залишився у російської армії, напруга в регіоні знову почала наростати. Що вилилося у бойові зіткнення між ЗС Вірменії та Азербайджану у серпні, а потім і у вересні – 13 вересня.

У ході останнього зіткнення, як повідомляється, загинули 49 вірменських військовослужбовців.

І що цікаво, за кілька тижнів до цього російські миротворці вийшли зі стратегічно важливого Лачинського коридору, передавши його під контроль азербайджанським військам.

Пашинян ж очікувано, але швидше за все без оптимізму, звернувся по допомогу до Організації Договору Колективної Безпеки, тобто до Росії, але єдине, що змогла "вичавити" із себе Москва – це місію спостерігачів від цієї самої ОДКБ для вивчення ситуації на місці зіткнення. Власне за час існування організації колективні сили були задіяні лише одного разу — для поліцейської операції в Казахстані. У решті криз, у яких брали участь члени організації, вона демонструвала повний параліч. Це спрацьовувало, доки Росія була в силі, але тепер цей формат викликає все більше роздратування у його учасників.

Вірменія в цьому сенсі — найнаочніший і найболючіший приклад.

Відповідно, очільнику вірменського уряду залишалося лише спробувати самостійно досягти угоди з президентом Азербайджану Ільхамом Алієвим. Що він і зробив: учора Єреван оголосив про укладання домовленості про перемир'я, яка почала діяти з 20.00 14 вересня.

Переговори ж проходили на тлі масових протестів, учасники яких вимагали відставки Пашиняна у зв'язку з новим зіткненням і втратами. І продовжились вони і після повідомлення про перемир'я. Пашиняна демонстранти визнали зрадником.

У цій історії важливою є поява на сцені однієї людини – доларового російського мільярдера вірменського походження Рубена Варданяна, який перебуває на короткій нозі з кремлівськими небожителями, у тому числі з одним із "гаманців" Путіна Сергієм Ролдугіним – віолончелістом тире бізнесменом.

1 вересня Варданян раптом оголосив про те, що свої активи передає до сімейного фонду, відмовляється від російського громадянства та героїчно десантується на окупованих Вірменією територіях Азербайджану. При цьому він і не заперечував своєї готовності зайняти місце Пашиняна. Як бачиться у ролі сильного лідера, здатного дати відбір Баку та Анкарі на відміну від Пашиняна, крісло під яким зараз розхитують демонстранти у центрі Єревана.

Але навіщо Путіну авантюра із прем'єром Варданяном?

Все просто. Надати реальну допомогу Вірменії не може. По-перше, турецькі "інструктори" та військова техніка вже кілька разів обскакали росіян – у Лівії, Карабасі. По-друге, допомогу надавати й нічим. Особливо після розгрому РОВ у Харківській області.

Російський автократ розуміє, що Пашинян, розчарований багаторазовими відмовими Москви, намагатиметься стабілізувати ситуацію інакше – пошуком компромісів та нових союзників, зокрема на Заході. Не секрет, що Нікол Пашинян у непоганих відносинах з Емманюелем Макроном, як і те, що в середині липня до Єревану раптово заїхав директор ЦРУ для перемовин з вірменським прем'єром.

Звідси й протести в Єревані – це явна спроба забезпечити зміну влади та поставити "яструба", зберігши конфлікт замороженим.

Щоправда, цей тактичний хід давно запізнився. З тієї простої причини, що позиції Росії на Південному Кавказі та Центральній Азії дуже сильно похитнулися через міф про можливості російської армії, розвінчаний як в Україні, так і в Нагірному Карабаху, куди Кремль так війська і не відправив.

Вже очевидно, що Путін не стронгмен, він не виконує зобов'язання перед союзниками. Раз. Два – ОДКБ, дітище Кремля навсупір НАТО, остаточно і безповоротно померла.

Регіон трясуть військово-політичні конфлікти: між Вірменією та Азербайджаном, між Киргизстаном і Таджикистаном (Киргизстан, до речі, один із останніх друзів Кремля в ЦА). До речі, буквально синхронно з новою ескалацією в Нагірному Карабаху відбулася нова перестрілка на кордоні Киргизстану та Таджикистану. І єдине, що Путін може запропонувати своєму союзнику Емомалі Рахмону – це спробувати знайти контакт із президентом Киргизстану Садиром Жапаровим, запропонувавши тому любити, пестити та плекати російську мову. Що країнам Центральної Азії давно вже не цікаво. Що Жапаров і продемонстрував, спізнившись на зустріч із Путіним.

Фактично ж Росія дивиться на те, що відбувається в регіоні як би збоку, нездатна відіграти обрану нею роль лідера і фронтмена в регіоні. Тепер її місце вже займають Туреччина та Китай. Причому йдеться не лише про ОДКБ. Дедалі більшу неспроможність показує і Євразійський союз, і в міру економічного і політичного ослаблення РФ, невдоволення підлеглим становищем у союзі її партнерів неминуче призведе до колапсу цього об'єднання. Загалом висновок один: інтеграційні проекти під егідою Москви дедалі менш здатні відповідати її інтересам з огляду на той очевидний факт, що вона мало що може запропонувати іншим учасникам, а її можливості диктувати їм свою волю дедалі більше обмежуються.

До речі, зараз у Самарканді відбувається саміт Шанхайської організації співробітництва, де Путін – як прохач і бідний родич, а Сі Цзіньпін – як впливовий і багатий ґазда. І де, зауважимо, підписуються важливі інфраструктурні проекти на кшталт залізниці "Китай — Киргизстан — Узбекистан", допоки у Кремлі оцінюють рівень падіння експорту енергоносіїв і складають прогнози про те, на скільки відсотків просяде російська економіка.

Тому Росія, очевидно, незабаром втратить цю свою зону впливу вже остаточно. У тому числі і Вірменію, незалежно від того, чи замінить Варданян Пашиняна, чи ні.