Карабаські ставки. У кого які цілі в нинішній кавказькій війні

Остання за часом яскрава новина про війну в Карабаху прийшла, як не дивно, з Риги. Президент Франції Еммануель Макрон, що побував у вівторок в Литві, а в середу — в Латвії, розширив і конкретизував зроблену в Вільнюсі заяву про те, що співпраця з Москвою — обов'язкова умова довгострокового миру в Європі, і що Литві потрібно подолати пам'ять про радянську окупацію, не прагнучи жити так, "ніби Європа — віддалений від Росії острів". На наступний день, виступаючи в Ризі, Макрон відніс свою тезу "без Росії — нікуди" і до Карабаху, заявивши, що і цей конфлікт не можна врегулювати без участі Москви. Одночасно він обрушився з критикою на Туреччину, назвавши її заяви про готовність усіма способами підтримати Азербайджан "необдуманими і небезпечними", оскільки вони "підштовхують Баку до дій". Якщо ж згадати, що дії Баку спрямовані на відновлення територіальної цілісності Азербайджану, то Макрон відкрито підтримав сепаратизм, граючи проти Туреччини на боці Москви.

Утім, мотиви всіх сторін, залучених в карабаський вузол, мають багато вимірів. Розберемо їх у деталях, починаючи з Вірменії.

Гонки по московській орбіті

У ніч на неділю, 27 вересня, у відповідь на обстріл азербайджанських позицій і довколишніх сіл по всій довжині лінії фронту, авіація Азербайджану завдала ударів по військових цілях у окупованому Вірменією Нагірному Карабаху. Таким чином, війну спровокувала вірменська сторона, хоча Єреван і вкинув в оборот свою версію, в якій звинуватив Баку. Більш того, відомо, що регулярні вірменські провокації на лінії фронту відбувалися з липня. Можна посперечатися хіба що про те, які вірменські угруповання внесли найбільший вклад у початок війни. Адже лінія фронту проходить не між Вірменією і Азербайджаном, а по азербайджанській території, відокремлюючи частину Азербайджану, захоплену невизнаною Нагірно-Карабаською республікою (НКР).

Чи є логіка в тому, що Вірменія, з її двохмільйонним населенням, а тим більше НКР, чиє населення навіть за завищеними "офіційним" даними не перевищує 150 тис., надумали задирати десятимільйонний Азербайджан, що перевершує їх і у військовому, і в економічному відношенні? Є, в тому випадку, якщо розрахунок зроблений на втягування в конфлікт Росії.

Саме ці спроби ми і спостерігаємо зараз. На залучення Росії в конфлікт працює вся вірменська пропаганда, вкидаючи фейки то про турецькі F-16, які збивають вірменські літаки, то про привезених турками найманців з Сирії, які воюють на азербайджанській стороні. Завдання цієї атаки одне: змусити Росію втрутитися за всяку ціну. Для цього Москві потрібно подолати за допомогою загрози війни або під приводом постачання бази у вірменському Гюмрі опір Грузії, що не дала дозволу на використання свого повітряного простору. Хоча, судячи з деяких акцентів, що прослизнули у новинах, Москва зондує і організацію підтримки Вірменії з боку Ірану.

Шанси на успіх у Єревана і Степанакерта, безумовно, є. По-перше, Росія сама зацікавлена в підтримці карабаського конфлікту, що дозволяє їй впливати на Південний Кавказ. Вичерпається конфлікт — не стане і впливу. По-друге, Вірменія, яка спирається на діаспору як російську, так і міжнародну, має над Азербайджаном інформаційну перевагу. Але сама Вірменія неоднорідна: президент Пашинян конфліктує зі степанакертським кланом. Обидві сторони, як можуть, підставляють одне одного перед Москвою, переслідуючи різні цілі. Керівництво НКР тисне на Пашиняна, домагаючись дипломатичного визнання Єреваном. Це зміцнило б позиції Степанакерта, виключивши компроміси Єревана з Баку, а в перспективі стало б кроком до подальшого визнання НКР також і Росією, поряд з Південною Осетією і Абхазією. Але Пашинян, озвучивши таку можливість, явно не в захваті від неї, оскільки визнання НКР позбавить Вірменію будь-якої свободи маневру, намертво прив'язавши до Росії. У Пашиняна інші завдання: зміцнитися в Вірменії та затвердити верховенство Єревана над Степанакертом; перейти від одновекторності відносин з Москвою до балансування між різними силами, включаючи не тільки Росію, але і неоднорідний Захід, вірменську діаспору і найближчих сусідів Вірменії; нарешті, заморозивши ситуацію на переговорах, заштовхнути в них НКР, видавши це за єдиний шанс, щоб зрушити їх з мертвої точки. Тристоронній характер переговорів дав би Єревану шанс на роль посередника і миротворця між Баку і Степанакертом, у той час як на сьогодні позиція Баку однозначна: переговори щодо Карабаху ведуть тільки Вірменія та Азербайджан.

Усіх вишикувати

Основне завдання Кремля — підтримувати тліючий, але контрольований конфлікт навколо НКР, як інструмент впливу на закавказькі держави і елемент торгів з Туреччиною. Москва натхненна успіхом у Білорусі, де Лукашенко успішно посаджений нею на короткий повідок, і бажала б бачити на такому ж повідку і Пашиняна. Це означає, що Москва разом зі Степанакертом буде штовхати Єреван до визнання НКР. Таке визнання стане важливим прецедентом і для інших невизнаних держав: ПМР у Молдові і ДНР/ЛНР в Україні. Після визнання НКР Вірменію, за задумом московських стратегів, можна буде спонукати і до визнання Абхазії і Південної Осетії, а тих — до визнання ЛНР і ДНР (ПМР визнана ними вже давно). Таке покрокове нарощування суб'єктності невизнаних держав у поєднанні з розхитуванням державності країн, від яких вони були відірвані ,— давня і перевірена тактика Кремля. Прикладом її успіху стала Молдова, яка успішно уніфікуючись з невизнаної ПМР, і, по суті, крок за кроком приєднується до неї, але, разом з тим, включена в програму інтеграції з ЄС і володіє безвізом. При цьому, невизнана ПМР використовує можливості безвіза і торгівлі з Євросоюзом чи не більш інтенсивно, ніж сама Молдова, яка грає в цьому тандемі роль "європейського" даху.

Але повернемося до Вірменії. Хоча втягуватися у війну на вірменській стороні Кремль явно не хоче, організувати потік "добровольців", які поїдуть туди через той же Іран, попутно закупившись у місцевих військторгах, йому цілком під силу. Про готовність відправити з Росії в Нагорний Карабах 20 тис. "вірменських добровольців" вже заявив президент Союзу вірмен РФ Ара Абрамян — і не має значення, чи будуть це вірмени, буряти або просто покидьки, навербовані ПВК Вагнера в невизнаних державах і в безнадійній російській глибинці. Легке озброєння може бути перекинуто разом з ними, а важке в певній кількості вже є в Гюмрі і може бути додатково доставлено з Росії, після надання тиску на Грузію, зокрема, і загрозою війни. Така загроза і при необхідності війна, напевно, будуть проксі, реалізованими за допомогою Абхазії і Південної Осетії. Росія ж виступить при цьому в ролі миротворця, покликавши в компанію Францію, яка вже виявила готовність до цієї ролі.

Разом з тим Москва не хоче і розриву відносин з Азербайджаном. Це означає, що їй необхідно по максимуму вбити клин між Анкарою і Баку, положення яких ускладнюється ще й тим, що Азербайджан межує з Туреччиною тільки на невеликій ділянці, через вузький коридор, і не весь, а лише Нахічеванською Автономною Республікою-ексклавом, відокремленим від здебільшого Азербайджану територіями Вірменії і невизнаної НКР.

Позиції Баку і Анкари

Тут все прозоро: війна повинна бути завершена на почесних для Баку умовах і за мінімальної участі Росії. Повністю вирішити проблему НКР за один раз навряд чи вдасться, але, якщо Баку поверне хоча б невелику частину своєї території, це теж вплине і на клімат на переговорах, і на розклад сил у Вірменії. А ще така перемога істотно підніме міжнародний авторитет як Азербайджану, так і Туреччини, як серйозного регіонального гравця і країни, що активно сприяла торжеству міжнародного права.

Позиція Франції

Тут теж все зрозуміло. Париж і Анкара мають серйозний конфлікт інтересів по довгому списку пунктів. Досвід же показує, що Франція не вибирає засоби і, граючи проти Туреччини, здатна зайти у виправданні російської агресії як завгодно далеко. Досить згадати план Медведєва-Саркозі 2008 р., коли президент Франції виступив, по суті, в ролі європейського адвоката Росії, яка напала на Грузію. До слова, схема дій була тоді рівно тією ж: кілька місяців безперервних провокацій по наростаючій, у відповідь удар Грузії і крики на весь світ про грузинських агресорів. І, до речі, Москва з того часу так і не виконала своїх зобов'язань у рамках мирного плану Саркозі, а сам "миротворець" особливо не заперечував і згодом благополучно "злився" — після того, як Франція отримала від Росії ряд вигідних угод. Контракт на вертольотоносці "Містраль" і допуск Total до російських родовищ — у тому числі. А оскільки Макрон зіткнувся з тими ж, по суті, проблемами у внутрішній політиці і економіці, що і Саркозі, то і вирішувати їх намагається в тому ж дусі. Втім, державна русофілія — типовий атрибут французької зовнішньої політики.

Позиції України, а також Молдови

На перший погляд, і тут все очевидно. І Україна, і Молдова, які зіткнулися з подібними проблемами, мають всі підстави беззастережно підтримати Азербайджан. І те, що глава МЗС України Дмитро Кулеба вже заявив про нинішню й майбутню підтримку територіальної цілісності Азербайджану, абсолютно логічно. Якщо Донецьк, Луганськ і Крим — це Україна, то Нагорний Карабах — це Азербайджан, Південна Осетія і Абхазія — це Грузія, а Придністров'я — це Молдова. Сумнів хоча б в одному з перерахованих пунктів означає визнання сепаратистів, які за підтримки Москви просочаться в будь-яку щілину, як отруйний газ. Правда, Кулеба додав, що головне зараз — запобігти подальшому розпалювання конфлікту і припинити кровопролиття, але він дипломат, і такі заяви йому належать за протоколом. По суті ж, головне зараз — покарати сепаратистів, мінімізувавши вплив Росії на хід подій. Тут у наявності пряма залежність: чим менше буде можливостей у Росії грати на Південному Кавказі, тим більше там буде миру і конструктивних переговорів. Прибери сьогодні Росію з тамтешніх розкладів, і всі "нерозв'язані" конфлікти тихо вичерпаються протягом максимум року.

Якщо ж говорити про економічну складову, то і тут все однозначно. Потенціал співпраці з Азербайджаном для України невичерпний, у той час як нічого, крім проблем і головного болю, зближення з Вірменією нам не обіцяє. Залишається сподіватися, Україна, яка твердо не піддавшись московському тиску (а він, без сумніву, буде) витримає курс на підтримку Азербайджану в його війні з сепаратистами і надалі.

Те, до чого може привести петляння на цьому курсі, добре видно на прикладі нашої сусідки Молдови, вже майже поглиненою невизнаною ПМР під гаслами "зближення з Росією". Ось і зараз Кишиневу хочеться бути одночасно і з Баку, і з Анкарою, і з Москвою, отримуючи вигоди з усіх боків. У результаті молдавські дипломати виступили з обтічною заявою, в якій закликали "до зняття напруженості між конфліктуючими сторонами", підкресливши, що "мир і безпека в регіоні життєво важливі для розвитку і процвітання двох країн і народів, що є традиційними партнерам Молдови", але не сказавши ні слова про те, що Азербайджан діє в рамках міжнародного права, відновлюючи свою територіальну цілісність, а Туреччина підтримує його в цьому.

Чи можна цю ухильність списати на одне тільки дипломатичне маневрування. Причина її ще й у тому, що поняття територіальної цілісності в Молдові виявилося знецінене, причому в першу чергу щодо неї самої. Україні в зв'язку з цим варто було б вивчити молдавський досвід, щоб не повторити шлях, в кінці якого для нас маячить перенесення столиці з Києва в Донецьк і призначення в Москві генерал-губернатора Малоросії замість виборів президента України.

Закон і справедливість

Переведення стрілок з законності на "справедливість", що обґрунтовує, нібито, права Вірменії на Карабах — давній і улюблений прийом вірменської пропаганди. Що ж, поговоримо і про це. Отже, трохи історії.

• Жовтень 1827 р. Російська Імперія анексує Іреванське ханство і включає його територію до складу Вірменської області, що створена указом Миколи I від 21 березня 1828 р. Іреван стає центром тяжіння для вірменської імміграції.
• 29 травня 1918 р. Національна Рада Азербайджану під тиском країн Антанти поступається Вірменії азербайджанським містом Іреван.
• 1918-1920 рр. Уряд Вірменії проводить етнічну чистку в Зангезуре. Зангезурська різанина мирного азербайджанського населення зафіксована європейськими журналістами.
• 1 грудня 1920 р. Рішенням Москви велика частина Зангезурського повіту Азербайджану, зачищеного від азербайджанців, передається Вірменії.
• 18 лютого 1929 р. За рішенням Москви територія Нахічевані площею в 657 кв. км, село Нуведі Зангеланського району та 4400 га лісів Газахського району передаються Вірменії.
• 1930 р. За рішенням Москви Алдара, Лехваз, Астазур і інші населені пункти Нахічевані передаються Вірменії, і на їх базі створюється район Мегри.
• 1938 р. За рішенням Москви частина Нахічевані між містом Сядаряк і селом Тіґранашен передається Вірменії.
• 1947-1953 рр. За рішенням керівництва СРСР 150 тис. азербайджанців з місць компактного проживання в Вірменії переселяються в Азербайджан.
• 1969 р. За рішенням Москви території Гарагел Лачинського району, Чайземі Губадлінського району, Зод Кельбаджарського району та села Кямерлі Газахського району передаються Вірменії.
• 1982 р. За рішенням Москви плато Інджадере, частина територій сіл Кямерлі, Асланбейлі і Гаймагли Газахського району передаються Вірменії.
• 1986 р. За рішенням Москви територія площею в 2500 га в Газахському районі передається Вірменії.
• 25 грудня 1988 р. З Вірменії, яка створена практично повністю на територіях Азербайджану, депортовано понад 250 тис. азербайджанців.
• 18 січня 1990 р. Вірменські збройні формування окуповують село Тіґранашен Нахічеванської Автономної Республіки.
• 8 серпня 1991 р. З Вірменії вигнані жителі останнього азербайджанського села Нюведі.
• 25-26 лютого 1992 р. Вірменські збройні формування за підтримки 366-го полку Російської армії учиняють різанину азербайджанців у місті Ходжали.
• У період з 8 травня 1992 р. по 29 жовтня 1993 р. вірменські збройні формування при військовій, політичній і фінансовій підтримці Росії окуповують міста Шушу, Лачін, Агдам, Фізулі, Джебраіл, Губадли, Зангелан. Всього ж з 1991 по 1994 рр. окуповані наступні території Азербайджану — Нагорний Карабах і сім районів: Кельбаджарський, Лачинський, Губадлінський, Джебраїльський, Зангеланській, Агдамський і Фізулінський.

Тридцять років Азербайджан вірив посередникам, ООН, ОБСЄ, всьому світу, а у відповідь отримував лише обман. Зараз його терпінню прийшов кінець. Це і намагаються видати за "агресію" проармянські пропагандисти, в числі яких виявилися як офіційні рупори Кремля, так і помітна частина тусовки, яку називають у Росії "демократичною громадськістю". Але не варто обманюватися — і до демократії, і до суспільства ця компанія має дуже віддалений стосунок. По суті, вона — резерв московських пропагандистів, які з різних причин ще не покликані на держслужбу.