Спалений в Стокгольмі Коран не пустив Фінляндію в НАТО. Як Ердоган та Путін зіграли кожен у свою гру

Витрати на організацію акції зі спалення Корану перед посольством Туреччини у Стокгольмі покрив шведський підприємець, журналіст і фотограф, головний редактор інтернет-газети Nyheter Idag та активіст партії "Шведські демократи", "соціально консервативної з фундаментальними націоналістичними поглядами", згідно з її самоописом, Чанг Йохан Фрік. Акція дала Ердогану привід блокувати прийом Швеції до НАТО. Вступ Фінляндії Ердоган не блокує, але фіни не хочуть вступати до НАТО попереду шведів, на що мають вагомі причини.

Фрік уже кілька років просуває у Швеції наративи Кремля, працює як фрілансер на RT і, як пишуть політкоректні коментатори , "ймовірно, є російським агентом впливу". Ця політкоректність виглядає як хіпі-пацифіст, що курить траву на зеленому газончику розміром з килимок, прямо на нейтральній смузі. Бруд навколо перемішаний з кров'ю, лайном, трупами та горілим залізом, через його голову пролітають снаряди 152/155, але пацифіст незворушний.

Ймовірно, Фрік щось отримав від Росії на організацію акції, включаючи плату за дозвіл на її проведення (трохи менше 400 крон), мотивацію акціоніста та його доставку на місце та назад. Мабуть, отримав трохи більше, ніж витратив, і залишив собі різницю. Невідомо, чи вказав Фрік цей дохід у податковій декларації, але щодо решти, за шведськими законами все нормально, якщо чеки та квитки на руках. Заплатив – пали. Маєш право.

Коран для спалення Фрік, за його словами не купував, не знав, що палити будуть саме Коран, і взагалі, що задумав проспонсований ним датський богослов, адвокат та ультраправий екстреміст Расмус Палудан: громадянин Швеції по батькові, старший брат поета Тайна Палудана та письменника Мартіна Палудана та лідер ультраправої датської партії Stram Kurs ("Прямий курс" або "Жорстка лінія"), яку він заснував у 2017 році, радісно супроводивши це вуличним насильством та підпалами автомобілів. У Данії Палудан спеціалізується на спалюванні Коранів, але у Швеції, за його словами, палити Коран не збирався, це його Фрік умовив. Здивуваний тим, що звичайна, загалом, акція викликала такий резонанс, він заявив, що далеких наслідків не прораховував, а просто хотів висловити свій погляд на оце все.

Тут ми підходимо до важливого моменту: чи можна вважати Фріка і Палудана російськими агентами? За шведсько-датською логікою хіпі на галявині – ні, не можна. Агент — це Джеймс Бонд в обіймах красуні на "Астон-Мартині", або хоча б Петров в обіймах Боширова на "Ладі Калині" у підсанкційній модифікації "без усього". А Фрік та Полудан – люди мистецтва, вони – акціоністи, яким проплатили перформанс. І якщо вони, своєю чергою, за все розрахувалися, це просто сучасне мистецтво, а російська організація, яка, можливо, дала на перформанс гроші – покровителька мистецтв. В чому проблема?

Але з іншого боку посольської огорожі вже є територія Туреччини, і звідти все виглядає інакше. Спалення Корану там сприйняли як навмисну образу мусульман усього світу. Не особистий випад проти Ердогана: опудало спалили або потанцювали на його портреті на тканині, який для цього розстелили на площі, а щось серйозніше. І Ердоган як президент Туреччини і покровитель тюркомовних народів усього світу, зайняв жорстку позицію: нема чого таким покровителям екстремістів, як шведи, робити в нашому НАТО. Саме "в нашому", тому що Туреччина — член НАТО, а Швеція могла б вступити і раніше, якби хотіла, але не вступала, а розвела у себе ось це "мистецтво". Так от, у нас у НАТО – це не у вас у Швеції. Загалом стоп вступу на невизначений термін.

У свою чергу Фінляндія, підписавшись на вступ у парі зі Швецією, розраховувала на шведську армію та шведський ВПК, традиційно сильні. Швеція хоч і тримала нейтралітет з 1814 року, до оборони завжди ставилася відповідально. А Фінляндія відстояла незалежність у "Зимовій війні" лише частково, і була змушена десятиліттями "мирно співіснувати" з агресором. Вона не дуже велика за населенням та потенціалом — і на північному фланзі НАТО без гарантованої підтримки Швеції почуватиметься невпевнено. Поза НАТО Фінляндія теж почувається невпевнено, враховуючи історичний досвід та наростаючу неадекватність східного сусіда. Хоча НАТО поширило дію ст.5 на Швецію та Фінляндію на час їхнього вступу до НАТО, за наявності в лавах Альянсу ненадійних країн це виглядає непевно. Причому до ненадійних належить не лише Туреччина. Надійними можна визнати лише Велику Британію, США, Канаду та частину колишніх учасниць Східного блоку: балтійсько-польсько-чесько-словацьку дугу, де ще не забули свій соцтабірний досвід. Таллінська декларація про надання допомоги Україні добре окреслила це коло: усі перелічені плюс Данія з Нідерландами, хоч до останніх також є питання. А решта країн, і навіть Німеччина з Францією, центральні країни Альянсу, не кажучи вже про Грецію чи Угорщину, завжди можуть викинути щось несподіване. І фіни поводяться обережно, і правильно роблять. Зокрема, танками з Україною ділитися не поспішають, хоча дуже співчувають їй: йдеться про передачу, можливо, десятку — при тому, що на зберіганні в резерві є сотня Leopard 2A4.

Іншими словами, вклавшись у копійчаний шведський перформанс, московські покровителі мистецтв опинились у великому політичному виграші, хоч і тимчасовому. Але гонка і йде в часі: Росія сподівається виснажити Україну раніше, ніж сама не зможе продовжувати війну. Образливість Ердогана тут вельми доречна, і він при нагоді нагадає про це Путіну. Звісно, про подяку в прямому розумінні й мови нема, але Ердоган продемонстрував Москві свої можливості впливати на ситуацію, або не впливати, або впливати, але з протилежним знаком. Все залежить від поведінки Путіна.

Як довго Ердоган ображатиметься? Як мінімум, до президентських виборів, які відбудуться 14 травня, на місяць раніше за термін. Потім піде новий відлік. З виборами все непросто, і дата 14 травня поки що не остаточна, її можуть посунути вперед і назад, від 5 квітня до 18 червня, але це окрема тема. У будь-якому разі, вибори будуть, а зараз незалежно від точної дати йде поділ політичного поля і боротьба за популярні наративи. І Ердоган вдало поклав собі в актив засудження акції у Стокгольмі. Її засудили абсолютно всі турецькі опозиційні партії, але просто засудили, а Ердоган вжив заходів. Це чималий плюс у боротьбі за електорат, що коливається, якого на виборах 2023 року (одночасно і президентських і парламентських) буде більше, ніж зазвичай.

В ЄС дуже сподіваються, що Ердоган програє, а новий президент буде орієнтованішим на Захід. І те, й інше виглядає сумнівно. Коаліція із шести опозиційних партій ще не висунула єдиного кандидата. Зрозуміло, що коаліція обережна, не бажаючи дочасно підставляти свою креатуру під удар, але Ердоган тим часом набирає передвиборчі бали. До того ж, з урахуванням нюансів турецької політики, новий президент може виявитися менш зговірливим, ніж Ердоган. Якщо ж оцінювати ситуацію реалістично, то, найімовірніше, Ердоган таки прорветься на черговий термін, умовивши, або зґвалтувавши, це вже як вийде, турецьку конституцію. Після виборів історія з Кораном буде вичавлена повністю, і настане наступний етап торгів.

Чи можна стверджувати, що якби не акція Кремля-Фріка-Палудана (ми не політкоректні пацифісти, можемо говорити прямо), Ердоган не заблокував би вступ Швеції? Напевно, не можна, але ситуація була б 50/50. Залишався б варіант торгів, швидше за все, через США, які давно намагаються вибудувати з Ердоганом окрему лінію союзницьких відносин, поступово вивівши його за межі НАТО. Реформа НАТО взагалі назріла, Альянс став надто великим та неповоротким. Але акція створила новий, досить вузький коридор можливостей. У ньому Ердоган знайшов і певні вигоди для себе, хоча не факт, що в інших коридорах він знайшов би їх менше.

Іншими словами, Росія в черговий раз продемонструвала здатність успішно маніпулювати ситуацією через постмодерністське середовище, що склалося на Заході навколо громадянського суспільства, і добряче його перетравило. Професійні акціоністи, що косять під міських божевільних, імітують громадянську дію та жонглюють ліво-правими ідеями в головах шведської публіки, граючи на її найпростіших рефлексах. А сторонні спостерігачі не втрачають нагоди прийняти ці перформанси всерйоз, коли їм це буває вигідно.

Нині Захід не має коштів, щоб протистояти цим інструментам: їх надто багато, вони розкручувалися і вкорінювалися десятиліттями, навколо них побудований потужний пласт субкультури. Вони, власне, і не московські – їх бере в оренду будь-хто, включаючи Росію, але незмінно з деструктивними цілями. Тільки для таких цілей вони спочатку підходять.

До таких агентів-акціоністів належить і більшість європейських екологічних рухів, зі своїми політизованими і божевільними вимогами, які не мають до наукового підходу жодного стосунку. Greenpeace вже багато років атакує ядерну енергетику в ЄС, і робить це на російські гроші. Не гидує російськими грошима і Грета Тунберг, яка критикує лише західну енергетику, але ніколи російську чи, приміром, саудівську.

Спіймати фрика на брехні неважко, але що з ним робити далі, якщо він одразу зведе все до клоунади: бігатиме кругами, хихикаючи, зробить сальто, сяде в шпагат чи кине в когось тортом? Та ж Тунберг, спіймана на брехні, щоразу ховається за хихикання і виправдання "Я лише молода дівчина!". Єдиний спосіб протистояти цим клоунам — не сприймати їх як політиків, а все, чим вони жонглюють, вважати клоунським реквізитом, позбавленим будь-якої сакральності. Але де провести межу між політикою та клоунадою?