Гонець із Москви. Як Макрон пропонував Києву спільне сидіння на шпагаті
У Києві французький президент з'явився, щоб передати послання від Путіна і спробувати схилити українське керівництво до односторонньої імплементації Мінська, проте ці спроби закінчилися так само, як і всі попередні
Два ключових результати для України від візиту президента Франції Емманюеля Макрона до Києва: обіцяна сума макрофінансової допомоги в 1,2 млрд євро (до якої добра воля Парижа має дуже опосередковане відношення, оскільки йдеться про кредит Євросоюзу), а також ненавмисне з'ясування того факту, що правляча партія погоджує з Парижем голосування, що стосуються "мінського процесу". Ми знову почули ритуальні заклинання про реанімацію нормандського формату, щодо якого цілком зрозуміло, що насправді повернути РФ за стіл переговорів може лише нова висадка союзників у Нормандії. Хоча візит до Києва можна вважати історичним, оскільки з боку Франції ми не зустрічали гостей такого рівня 24 роки, проте варто розуміти, що це була зупинка дорогою з Москви.
У Москві Макрон був підданий показовому приниженню, вислуховуючи вульгарні фантазії старого Путіна, підбадьореного тим, що його поплескав по щічці Сі Цзіньпін. Загалом час для поїздки в обидві столиці французький президент обрав досить невдалий, хоча і з різних причин. Утім, адже це йому переобиратися буквально через вісім тижнів. Поки що він лідирує у гонці з помітним відривом, але після п'яти років досить безглуздого правління ризикує зіткнутися у другому турі із серйозним конкурентом. Ось і заїхав Макрон до Москви запропонувати якийсь новий формат "європейської безпеки", але Путіна, зважаючи на все, ця пропозиція не вразила.
У Києві ж французький президент з'явився, щоб передати послання від Путіна і спробувати схилити українське керівництво до односторонньої імплементації Мінська, проте ці спроби закінчились так само, як і всі попередні. Тому варто сподіватися, що Андрій Єрмак продовжить хворіти, відсуваючи нормандські зустрічі в туман невизначеності. Останнє, що сьогодні потрібно Україні, – це промивання нестійких мізків і вербування з боку Путіна та його клевретів. Утім, на тлі інших зовнішньополітичних успіхів Макрона цей візит навіть можна вважати результативним – зрештою, він побував у іншій країні і збув трохи євро, яких ЄЦБ також надрукував чимало.
При цьому Макрону вдалося не зіткнутися в Києві з міністром закордонних справ Німеччини Анналеною Бербок, і то лише тому, що у Зеленського утворилася "проблема з графіком", покликана справити на німців виховний ефект. Інакше сталося б лицемірне шоу фальшивих зізнань у коханні Україні, яке заважає (хоча хіба?) обом країнам робити бізнес у Росії, з Росією та по-російськи. Притому Макрон – це найкраще, що нам на даний момент пропонує французька політична палітра, тому що його конкурентка Валері Пекресс, за деякими даними, теж може почати читати Путіну вірші Єсеніна і танцювати "Калинку" (хотілося б помилитися, але в Москві вона провела чимало часу). Інші учасники забігу давно готові витатуювати у себе на лобі профіль російського диктатора за саквояж із тіньовим фінансуванням виборчої кампанії. Просто сьогодні про це стало непристойно говорити — можна наразитися на мстиву вдачу Джо Байдена (і в цьому сенсі згадаємо про долю контракту на постачання французьких субмарин для австралійських ВМС, розірваного після шпигунського скандалу) і на колюче словечко Бориса Джонсона.
Якщо серйозно, то що може Франція нам дати так, щоб і себе не обділити?
По-перше, кріпити свій маленький блок із Грецією і Кіпром, що дозволить надати новий імпульс альтернативним джерелам видобутку і транспортування газу. До одного з таких проєктів повертається Іспанія, чий голова МЗС – наступний у черзі подорожуючих до Києва. Це ще більше послабить залежність ЄС від російського газу, а також, у необхідній мірі, стримає Туреччину, що не дозволить відвернути Анкару від підтримки Києва.
По-друге, французи можуть постачати нас зброєю і військовою технікою, у них немає німецької віктимної сором'язливості. А то й надіслати ветеранів Іноземного легіону як інструкторів. А ми – гроші є – замовити у них вертольотоносець. І зрушення у військово-технічній співпраці начебто є, але дуже глибоко в'їлася у французьку еліту русофілія, яка в даному разі є просто формою антиамериканізму.
Франція, в якій епідеміологічний режим був і залишається майже драконівським, занурена у внутрішні проблеми, а здійснення будь-яких системних і структурних реформ відкладено після "жовтих жилетів", які злякали Макрона. Пошук вирішення українсько-російських протиріч ніяк не сприятиме внутрішнім проривам. Крім того, французька лінія щодо Мінська несе у собі загрози для України – ми ось вам гроші, а ви імплементуйте мінську брехню, продемонструйте добру волю. Чи зміниться ця політика за два місяці – сказати важко. Найімовірніше, стане лише наполегливішою.
Справа в тому, що Франція Макрона з її юним керівником, боротьбою зі своїм колоніалізмом, агресивним просуванням нової і атомної енергетики якось втратила своє місце під сонцем. Загалом нині епоха невиразно-жіночих лідерів йде – вона, мабуть, невід'ємна від пізніх сегментів довгої фази економічного добробуту. Вибирати французам доведеться між Макроном, який втратив запал, і більш-менш впевненими у собі націоналістами з дуже жорсткою риторикою. З китайцями Макрон теж воювати не має наміру – у Парижі вважають це американським розлученням. Але й у агенти Путіна Макрон як такий запізнився: у системі координат Москви французький лідер є об'єктом тиску і законною мішенню для тролінгу.
Утім, на тлі видавлювання Франції з Африки поїздка в Україну з купою дурниць – не такий уже поганий хід. Якийсь позитив із цього вичавлять (причому обидві сторони), і пісеньку про зовнішньополітичний вплив Франції, що зберігається, у світі заспівають політтехнологи з обох сторін.
Чи вдалося Макрону впоратися із завданням Путіна, постаченим лайливою римою з "Червоної цвілі"? Схоже, зі змінним успіхом – українська влада розуміє, що будь-який намір імплементації російських примх примусить їх незабаром завернутися в простирадло і повзти на цвинтарі. Відчувають це й у Парижі – власне, за п'ять років щодо цього нічого не змінилося.
При Франсуа Олланді П'ята Республіка швидко наводила лад у Нігері і Малі, завдала болючого удару по Росії в історії з "Містралями", вела закулісну боротьбу з російською агентурою, що стало причиною падіння Франсуа Фійона, а сам Олланд провернув талановитий трюк, підсунувши системного Макрона замість себе виборцю-центристу як "нове обличчя". Макрон же почав за здоров'я, а закінчив за упокій, допустивши гібридне вторгнення на свою власну територію, здавши позиції в колишніх колоніях і не зумівши продавити зміни, які прискорили б модернізацію Франції.
Проте він заслуговує і хороших слів за вперше вимовлене слово "сепаратизм" щодо ісламських фундаменталістів, які давно розперезалися у Франції, а також системні бізнес-угоди з Україною, нехай ми і виступаємо в них як покупець просунутої технологічної продукції.
Невідомо, чи буде сам переляканий Макрон або його змінник серйозно боротися з російським впливом у Франції, чи хлопці зі Свято-Троїцького кафедрального собору на набережній Жака Ширака виявляться крутішими. Президентство Макрона чимось нагадує періоди "гарних" імператорів у середині III століття, усіх цих Еміліанів і Галлієнів, що нетвердо пританцьовували на плечах попередників-гігантів. З глобальних проблем у їхньому кругозорі лише роздуте до неможливості "глобальне потепління", боротися з яким вони мають намір відключенням води в санвузлі. Але це, звісно, справа самих французів, а для українців головне в цьому випадку – з паршивої вівці хоч вовни жмут.