Кого звинуватять у "зраді" з-за голландського євроскептицизму
Одинадцять років тому Нідерланди вже відзначилися спробою підірвати єдність Європейського Союзу шляхом референдуму, спрямованого проти ратифікації проекту європейської конституції. У цьому ж контексті слід розглядати і тодішнє мовчання Брюсселя (Єврокомісію у той час очолював представник Нідерландів Пітер ван Балкененде) щодо європейських перспектив України, тільки що пережила "помаранчеві" події.
Мотивація організаторів тодішнього і нинішнього референдуму багато в чому збігається. Проте впадає в очі невідповідність предмета спору. У 2005 р. йшлося про подальше скорочення суверенітету національних урядів на користь союзних інститутів. У 2016-му — про не просто ратифікованому, але вже діючому договорі, який створив розширену зону вільної торгівлі та сприяє вільному пересуванню з країною, яка на даний момент не розглядається як кандидат у члени ЄС. Більш того, в минулому ніхто не піддавав сумніву повноваження Брюсселя щодо укладення подібних угод, не кажучи вже про те драматичному антуражі, на тлі якого ця угода готувалася і набирало чинності.
Втім, емоційний аспект слід відразу ж винести за дужки: кампанія "ні" використовувала емоції іншого роду, але примітно те, що, як за два дні до заходу написав оглядач Euobserver Сийбрен де Йонг, керівники організації цієї кампанії GeenPeil всіляко уникають фотографуватися, а їхні аргументи виглядають як калька з російської пропаганди. Так що навряд чи когось здивує, якщо в недалекому майбутньому виявиться, що фінансування цієї ініціативи здійснювалося через панамські канали.
То що кампанію підтримала офіційна опозиція, зокрема лідер місцевих соціал-демократів ван Боммель, вже наслідок процесу і зрозуміла політична логіка. Однак гучні звинувачення у цинізмі, які звучать з боку єврооптимістів, вельми красномовні, адже вже очевидно, що і влада Нідерландів затягують неминуче рішення про оголошення Володимира Путіна винним у масовому вбивстві голландських громадян в небі над Донбасом.
Ці тенденції утворюють собою якийсь парадоксальний комплекс, коренящийся в реакції суспільства, в даному випадку нідерландської, на глобалізацію та європейську інтеграцію як її складову. З одного боку, глобалізація та розвиток Союзу принесли розвиненим промисловим країнам величезні бариші, а з іншого — вивільнили страх великого простору і моральний релятивізм.
Це означає, що чимала частина західних європейців хотіла б і далі отримувати вигоду з все більшою дерегуляції ринків країн третього світу, а також отримувати непрозорі лобістські прибутку від груп впливу в цих країнах (особливо прилеглих до ЄС), але при цьому не нести ніякої відповідальності за стан справ у цих країнах і не допускати їх населення до можливостей, що надаються загальним ринком та програмами розвитку ЄС. У побутовій інтерпретації такий комплекс можна охарактеризувати зовсім не як "євроскептицизм", а як "еврожлобство".
У голландському випадку цей комплекс виглядає найбільш рельєфно, оскільки саме в Нідерландах формально прописалися найбільші компанії, які прийнято вважати російськими чи українськими, а конкретно в українському випадку Нідерланди є ще й другим за величиною іноземним інвестором. Однак подібні раціональні аргументи, як, ймовірно, незабаром і у Великобританії (де референдум знову-таки проходить на реально життєвому питання), можливо, втратили свій вплив на виборця.
Тим не менш слід внести необхідні корективи. По-перше, референдум є консультативним і діючий уряд має повне право проігнорувати його результати. Зрозуміло, публічно (причому відразу ж) керівники Нідерландів говорять зовсім інше, що їм треба прислухатися до цієї демонстрації та інше, що говорять в цій ситуації. Але проблема полягає в тому, що серйозне сприйняття цього результату референдуму ставить під удар легітимність всього Європейського Союзу. Іншими словами, будь-який діючий або потенційний партнер ЄС обгрунтовано запитає: так що ж, перш ніж підписати з Союзом будь-який договір, тепер необхідно консультуватися з кожної голландської коровою? Зрозуміло, це неприйнятно. Тому, швидше за все, облік результатів голосування буде зроблений таким чином, що текст рішення про ратифікацію внесуть ті чи інші доповнення, або поправки, коли спаде хвиля інформаційного шуму.
Не дарма нідерландський прем'єр Рютте говорить про тижнях консультацій на національному та союзному рівні, причому на союзному рівні нідерландським владі доведеться вислухати про себе багато неприємного, на це вказує обурена реакція багатьох європейських урядів. В кінці кінців до референдумів з 30%-відсотковим бар'єром не можна ставитися серйозно, трохи перебільшуючи, можна сказати, що у більшості країн таке правило "демократично" легітимувала б багатовікове правління соціальної реакції.
По-друге, не слід забувати про позиції Сполучених Штатів, яка є досить однаковою як по відношенню до нідерландському політичного процесу, так і британському — в цьому випадку адміністрація Обами не вдається до абстрактних формулювань, а прямо говорить про те, що та ж Великобританія є набагато більш цінним партнером для США, перебуваючи у складі ЄС. В цьому сенсі Києву треба приділяти більшу, ніж сьогодні, уваги до тонкощів відносин між США і ЄС, тим більше, що протягом наступних двох років до влади в європейських країнах прийдуть нові персонажі і навряд чи ті, кого зараз так бояться (скажімо, у Франції вже спостерігається зростання популярності соціалістичного прем'єр-міністра Франсуа Фійона і колишньої правої руки Саркозі Алена Жюппе).
Варто взяти до уваги і те, що у багатьох західноєвропейських країнах (здається, що цим заразилася і Польща, так що варто очікувати від неї сюрпризів) виборець банально втомився від рафінованих центристських політиків, чия риторика і та перестала відрізнятися останнім часом.
Зрештою бюрократична робота по протистоянню травмуючої пропаганді Москви досі робилася абияк, а 6 квітня Європа вперше зіткнулася з прямим втручанням путінського інформаційного апарату у внутрішні справи ЄС на рівні питань цілісності Союзу. У недавньому минулому усвідомлення цієї небезпеки заважала склалася в 1990-і і 2000-і роки інфантильність значного сегменту європейців, переконаних, що закінчення холодної війни зазначає "кінець історії" , і в майбутньому життя стане історією про постійному комфорт.
Визрівання міжнародної клептократії, подібно паразита, упровадився в травну систему Заходу, існування якої тепер підтвердилося документально "панамськими паперами", показало, що це загроза самому існуванню Європейського Союзу і Заходу, принаймні, такими, якими ми їх знаємо. Результат референдуму, безсумнівно, на певний час надихне путінський режим. Він посилить інформаційне та дипломатичний тиск на західні країни (відмовившись від будь-яких планів скорочення фінансування пропагандистського апарату), а Україні це обіцяє підвищення інтенсивності бойових дій на сході.
Разом з тим не можна не відзначити і користь, яку здатне принести те, що трапилося. По-перше, а це вже помітно за характером заяв прихильників на Заході (Times і так відгукнулася про голландців з їх референдумом в максимально неполіткоректних тонах) певні контури стала набувати коаліція, не навмисна миритися з ось таким чином продемонстрованої "второсортностью" східноєвропейських держав.
По-друге, зміцнення наднаціональних інститутів Союзу тепер постає не одним з варіантів, а нагальною необхідністю, і лави тих, хто виступає за прискорене рух у бік федерації тепер зімкнуться тісніше. Зокрема і тому, що питання європейської політики остаточно набувають статус ключових для національної порядку денного в державах-членах, навколо них і буде ще довгі роки відбуватися дискусія на рівні політичної конкуренції в союзних країнах.
Україна, таким чином, виступає в ролі лакмусового паперу — ставлення до її інтеграції в ЄС буде розділяти супротивників і прихильників самого Євросоюзу. Це корисно тим, що остаточно перетворює українське питання в питання брюссельський. Тим більше що консультативний референдум в Нідерландах поставив під удар всю зовнішню політику ЄС, включаючи Програму сусідства та Східне партнерство (за великим рахунком іншої політики у ЄС не існує, якщо не вважати цей напрямок, на якому домінує Анкара, а також досить-таки жалюгідних спроб ЄС брати участь у близькосхідних і північноафриканських справах).
Важливими можна вважати і уроки для України -- насамперед її політичній еліті належить менше захоплюватися офшорними юрисдикціями, а більше пошуком і напрацюванням аргументів, яких у певний момент має бути достатньо, щоб ті справжні референдуми в деяких європейських країнах, які мають відбутися в майбутньому, принесли необхідний результат. Квітневий досвід 2016 р. в цьому сенсі Україна повинна прийняти як необхідний елемент дорослішання — і додатковий аргумент для своєї зовнішньополітичної стратегії на користь тієї обставини, що сучасний західний світ аж ніяк не вичерпується Європейським Союзом у нинішньому його стані.
