Глобальна трансформація. Чому Байден хоче зробити з ЄС військову державу і чим це загрожує Україні

Вашингтонський аналітичний центр Center for American Progress (Центр за американський прогрес — CAP), афілійований з адміністрацією Джо Байдена, 1 червня опублікував доповідь, яка сигналізує про кардинальну зміну європейської політики США, що також позначиться негативно на Україні.

Зважаючи на обсяг доповіді (50 сторінок), її докладність і деталізованість, а також з огляду на те, що CAP — це кузня кадрів для адміністрації Байдена, документ явно є набором рекомендацій для президента США, який незабаром відправиться на саміти G7 і НАТО. За своєю суттю цей документ являє собою дорожню карту для майбутніх спроб Білого дому змінити його парадигму відносин з Брюсселем.

Якщо коротко, то основна думка доповіді полягає в необхідності підтримати і навіть запустити Сполученими Штатами процес трансформації Європейського Союзу в повноцінну в військовому відношенні державу, а значить, і відмовитися вже від стереотипу про те, що такий ЄС стане загрозою для цілісності Організації Північноатлантичного договору.

Трохи історії

Автори доповіді, наукові співробітники CAP Макс Бергманн, Джеймс Ламонд і Сієна Чикареллі, нагадують, що після Другої світової війни саме Сполучені Штати стояли біля витоків створення Європейського Союзу та виступали за створення єдиної європейської армії.

Прототипом ЄС і першим кроком в напрямку створення Європою власних збройних сил на початку 1950 рр. стала концепція Європейського оборонного співтовариства (EDC), запропонована прем'єр-міністром Франції Рене Плевені як відповідь на загрозу з боку СРСР.

Пропозицію француза багато країн Європи зустріли прохолодно і без особливого ентузіазму. Однак Вашингтон в особі держсекретаря Джона Даллеса підтримав цю ініціативу дуже активно і навіть висунув ультиматум союзникам — на їхнє здивування на саміті Альянсу Даллес заявив, що Сполучені Штати переглянуть свою участь в НАТО, якщо європейці не підтримають EDC.

У міру зниження загрози з боку Східної Європи EDC втратила свою актуальність, але заклала базу для створення ЄС.

Тим часом змінювалося і ставлення американського істеблішменту до ідеї оборонної автономності Європи, над якою у вигляді European Security and Defence Identity (Європейської безпеки і оборони, ESDI) і з дозволу НАТО в 1990-х щільно працював Західноєвропейський союз.

Крім того, тодішній прем'єр-міністр Великобританії Тоні Блер і президент Франції Жак Ширак в 1998 р. уклали угоду про формування європейської армії чисельністю 60 тис. осіб.

Кілька днів по тому Вашингтон "забракував" цю програму, аргументувавши свою позицію тим, що ESDI дублюватиме НАТО і призведе до послаблення Альянсу.

Наприкінці 1990-х і на початку 2000-х в Сполучених Штатах європейські ініціативи в цьому напрямку сприймали вже інакше, ніж в повоєнний час, — і як загрозу НАТО, і як можливу передумову до зниження впливу США в Європі.

Шляхи США і Євросоюзу, насамперед його старожилів з Заходу, розійшлися.

Почався тривалий процес трансатлантичного розколу. Європа картала Вашингтон за надмірний мілітаризм, американці ж вважали європейців пацифістами, нездатними себе захистити.

Частково причиною цього, на думку авторів доповіді, служить фрагментація Євросоюзу. Незважаючи на те що це нібито одна організація, думка і вплив кожної столиці також сильні. Для їх мешканців бути громадянином ЄС — це доповнення до громадянства своєї країни. Тому консолідоване забезпечення власної безпеки як ЄС, а не як частина НАТО, з точки зору американських і східноєвропейських військових неможливе. Що, в свою чергу, лише посилює поточні розбіжності між США і Європою.

Найбільшої ж глибини розкол досяг після масштабної струсу, який Заходу влаштувала Росія, вторгшись в Україну. ЄС — насамперед його "локомотиви" Франція і Німеччина — почав інтенсивно працювати над зміною союзної структури, просуваючи і концепцію "двошвидкісної Європи", і, власне, створення єдиної європейської армії.

Особливого успіху вони поки не досягли, оскільки далеко не всі країни ЄС підтримують ці ініціативи. Насамперед це союзники США зі Східної Європи, які з подачі Парижа і Берліна можуть виявитися в результаті в клубі аутсайдерів двохшвидкісного Євросоюзу,

Байден повертається до витоків

45-й президент США Дональд Трамп лише посилив трансатлантичну кризу своєю Twitter-дипломатією і риторикою, зокрема ультимативними вимогами до союзників наростити витрати на оборону.

З іншого боку, розділити тягар витрат європейців почала закликати ще адміністрація Барака Обами. Виходить, що Трамп просто взяв на озброєння цей вектор зовнішньої політики і, в своїй безпардонній манері, необачно радикалізував. Відносини між ЄС і США, як бачимо з історії, наведеної в доповіді, — матерія тонка. Одним шантажем проблеми, що накопичилися, не вирішити, і потрібен комплексний підхід.

Зараз рішення намагається виробити вже адміністрація Байдена. Правда, вона не перша, хто намагається проскочити між крапельок.

По суті, Байден, виступаючи за відродження Трансатлантичного партнерства, одночасно хоче його переглянути на догоду делегування Америкою частини своїх функцій і зобов'язань, обумовлених роллю "світового поліцейського", рухаючись, як і Трамп, до нехай і умовному, але ізоляціонізму.

Однак ані Байден, ані Трамп не є новаторами в цій справі. Насправді вони продовжують політику Білла Клінтона і Джорджа Буша.

У Вашингтоні після другої війни в Перській затоці, яка продемонструвала принади імперської перенапруги (термін, що означає втому від енергійної зовнішньої політики, заклопотаність збереженням ресурсів і появу в порядку денному питання про досягнення дуже невеликих результатів ціною надмірних зусиль), почався дрейф до зниження ролі США в таких конфліктах. І ізоляціонізм в Штатах міг би відбутися значно раніше, якби не теракти 11 вересня, через які Буш став лобістом тісної взаємодії з Європою для боротьби з тероризмом.

По суті, Байден сьогодні повертається до витоків — до поглядів США на безпеку в Європі середини минулого століття. Але зі своїми доповненнями і уточненнями.

Ті зміни, які в ЄС вже відбулися, в принципі є незворотними. Євросоюз дійсно стає все більш самостійним гравцем, хай не все поки що у нього ладиться з армією і проєкцією м'якої сили. Правда, в Африці, наприклад, європейці діють навіть ефективніше, ніж Штати.

Вашингтон, судячи з доповіді CAP, мириться з цим, як і з посиленням позицій Німеччини і Франції в ЄС і НАТО. Але намагається зробити це таким чином, щоб і дати Брюсселю більше свободи, і зберегти вплив на Європу.

Основний аргумент: до створення єдиної європейської армії і працездатної єдиної оборонної концепції жодна європейська країна не зможе впоратися з Росією або Китаєм без допомоги Сполучених Штатів.

Проблеми для України

Пропонуючи Євросоюзу стати військовою державою в рамках НАТО, а не дублюючим Альянс утворенням, адміністрація Байдена також надає імпульс подальшому розвитку Організації Північноатлантичного договору.

Так, агресія Росії повернула НАТО до життя після десятиліть "періоду застою", обумовленого розпадом СРСР, — загрози, яка і стала причиною створення Альянсу після Другої світової.

І все-таки Північноатлантичний альянс, знову-таки зважаючи на нинішню фрагментацію, не вибрався з кризи повністю. Байден через процес єднання ЄС сподівається виробити визначеність і для самого НАТО.

Водночас, якщо оцінювати ситуацію з точки зору інтересів України, Києву створення такого плану визначеності для держав Євросоюзу ні до чого. З тієї простої причини, що задумане адміністрацією Байдена перезавантаження відносин з ЄС, а не просто повернення до колишнього рівня Трансатлантичного партнерства, буде досить складним і тривалим процесом.

І, звичайно, навряд чи він пройде гладесенько з огляду на відмінності в поглядах національних урядів Європейського Союзу. Не виключені нові суперечки і кризи.

В цей же час Україна може опинитися між молотом і ковадлом, ставши об'єктом розміну між США і ЄС, які ведуть торг з тих чи інших питань.

Одне з них — це, очевидно, газопровід "Північний потік-2", адвокатом і головним бенефіціаром в Європі якого є Німеччина. Байден вже авансом вирішив відмовитися від введення санкцій проти безпосередньо оператора трубопроводу — компанії Nord Stream AG, таким чином заманюючи німців за стіл переговорів для обговорення майбутнього Європи.

Цілком можливо, що незабаром ПП-2, з точки зору адміністрації Байдена, може виявитися меншим злом, оскільки компроміс з Німеччиною, безумовно, неможливий: Берлін хоче газ як сировину і невідомої тривалості проміжний етап переходу до "зеленої" енергетики, і газ російський — з огляду як корупційні зв'язки і бізнес-схеми, так і, як і раніше, по-місіонерськи наївні сподівання, що не розвіялися, на втягування РФ в цивілізований світ шляхом кооптації її еліт і інтеграції її промисловості в глобальні ринки.

Посилення Євросоюзу такими методами в будь-якому разі Україну не влаштовує.

З іншого боку, не є можливим, що Київ зможе якось вплинути на цей процес. Хоча б з тієї простої причини, що у Банкової просто немає переконливих доводів для союзників, а цінність і привабливість України для західних партнерів, як і раніше, залишається значною мірою питанням можливості, а не реальності.

До того ж, якщо Євросоюз і сам фрагментований і в побудові зовнішньої політики вважає за краще розводити різні проблеми по окремих треках для мінімізації ризиків патових ситуацій, то Володимир Зеленський і його оточення, навпаки, прагнуть побудувати універсальну, максимально просту політику, працюючи над скороченням кількості таких треків. Тому Банкова зводить воєдино нормандський формат, переговори в Мінську, питання "Північного потоку-2", питання Криму та інші всілякі переговорні процеси.

Не розділяти треки — це велика помилка. З урахуванням великої кількості різнобічних інтересів інших гравців спрощення держполітики може призвести до заморожування взагалі всіх переговорних процесів.

Наприклад, позиція Берліна по ПП-2 і Криму відома: ФРН не визнає анексію Криму, але при цьому лобіює будівництво російсько-німецького газопроводу. Порозумітися одночасно з обох питань на одному переговорному майданчику — на тій же "Кримській платформі", як того хочуть Зеленський і його радники, з усією очевидністю неможливо.

Подібні переговори просто забуксують, якщо не припиняться взагалі. Щоб не допустити подібних тупикових сценаріїв, європейський і американський політикум надає перевагу дробленню проблем на кластери, що забезпечують можливість компромісу.

Таким чином, можна вести "вузьку" дискусію, якій не заважатиме різниця в поглядах з інших питань.

Оборонна "автаркія" ЄС, до слова, один з подібних кейсів, і, очевидно, питання підвищення обороноздатності Союзу будуть відокремлені від питань взаємодії його структур з натовськими.