Гібридна гегемонія. Який світ будує Вашингтон
Цікава тактика, яку американці сьогодні застосовують у Венесуелі, - "гуманітарний тиск" на межі інтервенції при широкому використанні регіональних союзників (в Сирії вона поки не дуже діє, хіба що навколо курдів, з-за низької боєздатності країн Ліги арабських держав) - змушує задуматися про причини таких маневрів.
Альтерглобалист Трамп
Ймовірно, справа в тому, що стан і зміст глобальної політики знову дуже швидко змінюється. Порівняйте хоч з 1970-ми, хоч з 2000-ми, адже в ці епохи існував ясно виражений світовий порядок. Спочатку - біполярний США/СРСР, а потім так звана "Мальто-Мадридська модель", тобто різні форми гегемонії єдиної наддержави. Тепер же - причому, до речі, зовсім не з моменту приходу до влади в США Дональда Трампа, а з початку 2010-х років, коли в хід пішло вираження "офшорна гегемонія" (першим його років п'ять тому застосував оглядач NYT Росс Доусэт), ми живемо в умовах видоизменяющейся "гібридної" гегемонії Америки. У чому це проявляється?
Зазначимо, що з початку свого терміну Барак Обама діяв подібно Біллу Клінтону: він відновив колективне прийняття рішень всередині західного світу, однак згодом все більше тяжів до "прохолодною" зовнішньополітичної філософії часів Джорджа Буша-старшого (і його радника з національної безпеки Брент Скоукрофта). А вона полягала в достатності тих чи інших заходів. Скажімо, як перша війна в Затоці, - прийшов, побачив, переміг і пішов.
Між тим ця концепція "віддаленої гегемонії" почала стикатися з тим, що прозахідні еліти в країнах, що розвиваються, та державах периферії Заходу (найбільш яскравими прикладами тут виступають як раз Лівія, Сирія, Україна) вважали і вважають таку політику недостатньою. Причому для безпеки самих США. І в їх позиції є певна рація - перша війна в Затоці здійснювалася в умовах "нового мислення", без протидії увійшов у кризу другого - радянського - полюса. Що стосується Лівії при Обамі, то ось як раз йти звідти швидко і не варто було. Як і довіряти випадковим попутникам, на швидку руку рекрутированным з еміграції і осколків режиму Каддафі.
Дональд Трамп прийшов до влади як поборник національних інтересів, у першу чергу - ділових, що схоже на ізоляціонізм, але їм насправді не є. Причому навіть в особистому плані - Трамп не такий наївний, щоб руйнувати свій і своїх родичів транснаціональний бізнес. Правда, виявилося, що світ зовсім не є таким простим, як йому уявлялося. Крім того, демократи зацькували його "російським питанням", а потім ще й повернули собі три місяці тому контроль над нижньою палатою Конгресу. Тому зовнішній курс Вашингтона знову став видозмінюватися. Причому одночасно в бік стилістики як Рональда Рейгана, так і Джорджа Буша-молодшого. Тобто дуже помірного, але все ж неоконсерватизму. Чи вийде у нього це? Адже неоконсерватизм непросто зробити помірним: за визначенням це колишній троцькізм, в ядрі якого знаходиться глобальне домінування.
Але про це транзит говорять і кадрові призначення. Найкрасномовніше - це призначення ефективного ниспровергателя латиноамериканських та інших режимів Еліота Абрамса спеціальним представником до Венесуели, де руйнується режим замаскованого під соціаліста торговця наркотиками Ніколаса Мадуро. На інші профільні посади теж більше не приходять ізоляціоністи або "екзотичні особистості". Та й лава запасних у Трампа дуже коротка - вона була такою із самого початку, а сьогодні й поготів.
У регламентному щодо зміни зовнішньополітичного курсу проявляються і у виході з ракетного договору з РФ, що заважала США створити ракетні бази в Південно-Східній Азії, що стримують апетити Китаю. І в сильнішому тиску на Німеччину в газовому питанні - адже Берлін намагається всидіти на двох стільцях, а в рамках розвивається оновленої логіки США краще взагалі не мати союзника, ніж терпіти ненадійного союзника (це явний елемент "рейганизма"). Звідси і вигини німецької риторики як урядової, так і партійної в ХДС, у цій чутливій для неї енергетичній сфері. Фактично німецькому керівництву сьогодні доводиться говорити діаметрально протилежні речі ледь не щотижня, що виставляє його в поганому вигляді. Зазначимо, у подібне становище його не ставили ні Клінтон, ні Буш-молодший, ні, тим більше, Обама.
Нарешті, у повний фарс перетворюється концепція множинної полярності, яку ряд країн активно просував як альтернативу або противагу американській гегемонії на різних етапах її існування. В першу чергу Росія - приблизно з середини 2000-х, як тільки у неї почали відростати нафтові кігті. Але вже третій рік спроб Трампа переглянути глобальну роль США продемонстрував: Росію, яка відчайдушно намагається стати головним світовим противником Америки, Білий дім в такій якості не визнає, ставлячи її хіба що сходинкою вище Ірану і Венесуели. У той же час Китай, з яким США прагнуть змагатися, від протистояння ухиляється (навіть в агресивній формі). Росія ж по всьому світу - використовуючи діючі під дахом своїх державних відомств приватні військові компанії - підбирає недоїдки з китайського столу. Головним чином в Африці. Хоча наростаючі проблеми в Центральній Азії можуть суттєво обмежити ці новомодні африканські амбіції Кремля.
Китай, у свою чергу, вже відкрито переманює з Америки корпорації високотехнологічного сектора, а також намагається оперезати планету "жовтим поясом" тісних партнерств, хоча стикається з чималими проблемами. За іронією долі ці проблеми виникають як з жорстко капіталістичного підходу Пекіна до розміщення коштів, та й з того, що Китай пухне від грошей при знижуються темпи зростання. Втім, про охолодження китайської економіки поки говорити зарано. Як і про лобовому зіткненні китайських інтересів з американцями, зокрема, у Центрально-Східній Європі, де китайці намагаються вибудувати якусь партнерство над блоками. Цей процес йде зі скрипом, але наявність в регіоні таких майстрів маневру, як Віктор Орбан, який вже розмістив офіс форуму "16+1" прямо в Будапешті, - не позбавляє Пекін надій.
Український ракурс
Так чи інакше формування гібридної гегемонії США - поєднання інтересів і цінностей, що реалізується через інтервенції нового типу з мінімізацією власних ресурсів, посилення двосторонніх угод і невеликих військово-політичних блоків, проекція влади, розділеної двома партіями в окрузі Колумбія, - це саме той регламент, при якому ми вже починаємо жити.
Що це обіцяє Україні? Посилення союзу з Америкою, з одного боку, але і більшу самостійність - з іншого.
Незважаючи на відставку заступника держсекретаря сша по Європі і Євразії Уэсса Мітчелла, пов'язану головним чином з неясністю політико-партійної долі президента Трампа (ситуація сьогодні м'яко еволюціонує до можливості появи в нього конкурентів в самій Республіканської партії), військово-політичний, військово-промислове і по ряду напрямків господарське співробітництво України і США продовжує нарощуватися. Як "підсистеми" цього процесу виступають такого ж роду і ритму відносини з Канадою, Ізраїлем, Францією, Туреччиною і Великобританією.
У той же час розширюються експортні ринки України в Індії, Китаї, на Близькому Сході та Північній Африці. Традиційний східний вектор - те, що ще залишилося від СНД, - з відомих причин все швидше відходить у минуле. І по безлічі позицій - невідновно. Наприклад, продавати валянки і старі тепловози в напівголодний Туркменістан, навіть якщо б у нього був вільний газ на продаж і вихід на нові трубопроводи Південного Кавказу, - вже давно неактуально. Казахстан, в свою чергу, робить інституціональний ривок за прикладом ОАЕ, і вийде у Астани чи ні, поки невідомо. Доля Білорусі все ще вирішується. Узбекистан об'єктивно далеко, хоча процеси, що відбуваються в ньому, викликають все більший інтерес.
Росія як і раніше являє собою ключовий ризик, головним чином з-за ускорившихся темпів внутрішньої деградації, боротьби кланів за скоротився шар стягування ренти і навколо ядерної кнопки. Якість зовнішніх зв'язків Москви, як показує інтенсивність її залученості в венесуельський криза, теж знизилася, адже загальновідомо, що сенс російського втручання полягає не тільки в інтересах нафтового сектора, але і в балансі інтересів всередині глобального наркокартелю.
Схоже, внутрішнє і зовнішнє загострення як у самій Росії, так і навколо неї ще деякий час продовжить зростати - але з системними рішеннями її керуючим холдингам доведеться поквапитися. Справа в тому, що наростають ризики приходу в Білий дім політика, набагато більш агресивно налаштованого до РФ, ніж чинний президент, причому незалежно від партійних кольорів.
Тому, думається, що якщо не відбудеться черговий, на жаль, характерний для новітньої української історії "з'їзд з рейок", то найближчим часом будуть доведені до розуму торговельні угоди з Туреччиною (там фактично 90% роботи зроблено), з Індією і Бангладеш. На чому в найближчому десятилітті можна і зупинитися, поглиблюючи можливості існуючої системи договорів, але в першу чергу, зрозуміло, європейською.
Відрадно, що і в суто політичній сфері тепліють відносини Києва з Берліном і Парижем, а також (під тиском США на обидві сторони) намічається конструктивний діалог з Будапештом. Варто пам'ятати, що в найближчі роки гладкість просування України в НАТО (як і в ЄС) продовжить залежати від атмосфери українсько-угорського співробітництва. Частково це питання нині прискореного трубопровідного будівництва в Центрально-Східній, а також Північній Європі, так і на Чорному морі в цій сфері почалися певні зрушення.
Важливо усвідомлювати, що ЄС - це не тільки дійна корова, торговельний майданчик і резервуар для скидання зайвих робочих рук, але і простір спільних цінностей, стратегічного консенсусу. Особливо така інтерпретація західного вектора стосується саме наших сусідів з числа регіонального країн Вишеградської угоди, яке в недалекому майбутньому стане неминуче розширюватися. Тому часом часткового повернення до норми - або розвитку гібридної гегемонії США - Україні необхідно скористатися для того, щоб міркувати швидше і думати "ширше".
