Генсек НАТО Борис Джонсон. Як ми сплутали бажане з гарантованим

Публіка любить сенсації – і це природньо. Та коли ЗМІ бездумно їх розганяють, тим більше в часі війни, – це шкодить. І зайвими хвилюваннями – як у випадку із інформацією про іранські дрони, що начебто надійшли до Росії, і марними сподіваннями – як у випадку із новиною про те, що Борис Джонсон стане наступним генсеком НАТО.

Власне, щодо останнього й мова – після того, як торі тихо згорнули спробу "повзучого відкликання" відставки Джонсона, низка британських ЗМІ справді опублікували інформацію про те, що його кандидатуру можуть висунути на посаду головного чиновника Альянсу. Але "можуть" тут є ключовим словом.

Джонсон справді користується підтримкою багатьох впливових представників Консервативної партії. Україна, звісно, радо вітала б таке призначення – але вона не є членом НАТО, відтак її голос не братимуть до уваги. Та й не на часі поки.

Термін повноважень Йенса Столтенберга закінчується аж у вересні наступного року. Очікується, що після цього він піде у відставку. Однак це не точно. Його каденція мала би завершитись уже цієї осені – та в березні її рішенням країн-членів її було продовжено через війну в Україні. Річ у тім, що чітких термінів перебування на посаді генсека НАТО не існує. Серед тих, хто її посідав не в статусі тимчасового виконувача обов'язків, приміром, Віллі Клаес (до того – голова МЗС Бельгії) протримався всього рік і три дні, а Йозеф Лунс (теж у минулому очолював МЗС, тільки Нідерландів) наразі є абсолютним рекордсменом – 12 років і 268 днів.

Хто замінить Столтенберга – просто невідомо. В Альянсі сьогодні 30 держав-учасниць, і більшість із них ще жодного разу не були представлені на рівні Генсека. І хоча за звичаєм його обирають з числа європейців, так само як командувача сил НАТО в Європі – з американців, статутних документів, що регламентують географію їхнього походження, немає. Тож не факт, що вперше в історії Альянс не очолить якийсь умовний канадієць.

Втім, припустимо, що цього не станеться, й повернімося до Джонсона. Останнім – і третім – генсеком-британцем був Джордж Робертсон, який полишив посаду ще в грудні 2003 року. І, з огляду на те, що саме Британія протягом усього часу російської агресії проти України – тобто з 2014 року – єдина серед західноєвропейських держав займала жорстку і безкомпромісну позицію щодо амбіцій Москви, а цьогоріч стала беззаперечним європейським лідером у наданні Україні допомоги – поява четвертого британця на посаді була б логічною. Але навіть тут кандидатура Джонсона не є єдино можливою. В нього є пара конкурентів: попередниця в прем'єрському кріслі Тереза Мей, що пішла у відставку за активної допомоги Джонсона, та Бен Уоллес, міністр оборони в його власному уряді, який закликав до відставки вже свого боса.

Безперечно, харизма "Джонсонюка" та його прагнення допомогти Україні нам дуже імпонують. Але саме вони можуть зіграти проти цього призначення. Генсек НАТО – це не так про піар, як про протокол та вміння лавірувати й домовлятись, забезпечуючи одностайність в ухваленні рішень. А в нинішнього поки що прем'єра із цим, доводиться визнати, не дуже.

Та це ще не все. Усталеної процедури обрання генсека НАТО не існує. В певному сенсі це парафія звичаєвого права, а також результат колегіальних рішень і кулуарних перемовин. Єдина умова тут – консенсус. Тобто фігура головного цивільного чиновника Альянсу має бути за визначенням компромісною – або ж сторонам доводиться шукати таких компромісів між собою, які забезпечать призначення.

До речі, так було, коли Туреччина блокувала призначення попередника Столтенберга – Андерса Фог Расмуссена: за його прем'єрства данські ЗМІ випустили карикатури на пророка Мухаммеда – і Расмуссен відмовився за це перепрошувати чи змушувати перепрошувати пресу. До того ж у країні працювало Roj TV, яке Анкара вважала рупором Робітничої партії Курдистану, визнаної в Туреччині терористичною організацією. Свої заперечення турки зняли лише після запевнень, що Roj TV буде закрито. Втім на той час до висновку, що це необхідно зробити, дійшла й данська генпрокуратура – саме за порушення місцевого антитерористичного законодавства.

Та з Джонсоном все може виявитись куди складніше. Його шлях до призначення може впертися у вето Франції. Уряд Еммануеля Макрона втратив $63 млрд в оборонних контрактах за його безпосередньої участі. Канберра мала купити в Парижа 12 дизель-електричних субмарин, але розірвала контракт через кілька днів після створення оборонного альянсу AUKUS (Australia, UK, US) із Лондоном та Вашингтоном, що дозволяє австралійцям будувати власні атомні човни з використанням британських та американських технологій. Внаслідок цього скандалу Франція відкликала послів з трьох "віроломних" столиць; на їх повернення пішли місяці. І це лише останній феєричний епізод бурхливих стосунків Франції з Британією часів Джонсона. А був ще Брекзіт, в ході якого Париж намагався принизити Лондон, але вийшло навпаки. Був конфлікт щодо квот для французьких рибалок, які третину вилову брали в британських водах. Було суперництво щодо врегулювання "російсько-українського конфлікту" (вгадайте з першого разу, хто раніше назвав війну війною).

Все це робить призначення Джонсона наступним генсеком НАТО не те щоб неможливим. Цілком імовірно, що за певного збігу обставин він таки опиниться в цьому кріслі. Але зараз слід пам'ятати, що йдеться про можливість, але не визначеність. Необґрунтовані сподівання – найкоротший шлях до зрадофілії.