Гарантії безпеки для Росії. Як Макрон Сі задовольняв
Президент Макрон наочно продемонстрував: політична шизофренія характерна не лише для росіян
В той час як генпрокуратура П'ятої республіки підтримала ініціативу Києва та включилась у роботу над створенням спеціального трибуналу щодо злочину російської агресії, президент все тієї ж П'ятої республіки 3 грудня в інтерв'ю телеканалу TF1 заговорив про готовність до перемовин із Путіним та безпекові гарантії для Росії "того дня, коли вона повернеться за стіл переговорів". Наче цього мало, 4 грудня він сказав в інтерв'ю CBS, що "насамперед треба зібрати всі докази цих військових злочинів". А "паралельно ми маємо розпочати всі правові ініціативи, щоб мати такий результат (трибунал)". Словом, Макрон став ходячою цитатою класики радянського кіно: спочатку намічались торжества, потім арешти, потім вирішили сумістити. А гвардія – макронівська – обходить з флангів. Одразу всіх.
На жаль, у випадку з президентом Франції те, що виглядає як розлад, є радше результатом свідомої політики. Політики, яка диктує, зокрема, що одразу за його візитом до Вашингтону має йти візит до Пекіну.
По-перше, Макрон наздоганяє європейських колег. Він дав надто велику фору приятелю-супернику канцлеру Шольцу. Той першим з європейських лідерів поїхав до Сі після його переобрання Мао-style – продемонструвати лояльність та застовпити для Німеччини місце в новій китайській політиці й економіці. Потім у гості до Сі завітав голова Європейської ради Шарль Мішель – висловити пошану й продемонструвати готовність до глибшого порозуміння. Очевидно, Макрону мало почесного третього місця. Йому потрібно дещо більше – статус локомотива європейської політики. Парижу, як і Берліну з Брюсселем, не надто подобається ідея повернення до біполярного світу. ЄС має амбіцію бути третім полюсом, а Париж, як і Берлін, має амбіцію бути його провідником. І, відповідно, проводити свою власну китайську політику. Тут примітно, що в усьому сиропно-пряничному візиті Макрона до Вашингтона, а особливо в спільному комюніке за його результатами так і не знайшлося місця жодному рядку щодо спільної позиції стосовно стримування КНР. Можна, звісно, припустити, що Макрон не хотів псувати стосунки з Сі напередодні зустрічі, й почасти це так. Але куди важливіше те, що Франція не просто не зацікавлена в конфронтації із Китаєм, а й готова скористатися з напружених стосунків Пекіна й Вашингтона.
Особливо, якщо – і це друге – ця позиція має точки дотику з китайською. Зокрема в питанні російсько-української війни. Сі каже, що війна має лише дипломатичне розв'язання – і Макрон це каже. А відтак, потрібні переговори. І потрібні мирителі, які можуть порозумітися між собою. Як-от Сі з Макроном, приміром.
По-третє, слід розуміти, що Франція – це "Росія з людським обличчям". Колишня власниця колоній, яка не зуміла розпрощатися з ними хоча б настільки ж мирно, як Британія. Уражена соціалізмом держава, яка котрий цикл поспіль не може впоратись із ліберальними реформами. Колишня імперія, яка досі має напади фанаберії та з величезним трудом долає ресентимент. Все це в купі створює парадигму, якою незмінно керується у зовнішній політиці Париж: великі держави мають великі інтереси, і як члени елітарного клубу мають знаходити спільну мову. Решта ж має з ними рахуватись. Наслідком цієї парадигми є практична незнищенність голлізму й вічність "особливої позиції" у стосунках Франції із зовнішнім світом, незалежно від того, яка партія має владу в конкретний момент.
По-четверте, французи досі не зрозуміли, що таке Україна – і не надто намагались. На відміну від англомовного світу, Франція досі не створила серйозної школи україністики, вільної від російських впливів. Схоже, це є куди меншою проблемою для Парижа, аніж той факт, що Україна, як і решта держав Східно-Центральної Європи (за винятком Угорщини доби Орбана) є виразно проамериканською та пробританською. Тобто її перемога неминуче посилює позиції "британського світу" на континенті. А це суперечить інтересам Франції не менше, ніж того-таки Китаю.
Дуже символічно, що найближчим часом в Парижі проходитиме міжнародну конференцію на підтримку й відновлення України. В січні 1919 в Парижі теж проходила міжнародна конференція, яка безпосередньо стосувалась України — мирна. Тоді один з попередників Макрона – президент Клемансо – всупереч позиції Лондона й Вашингтона немало зусиль доклав для зникнення УНР. Бажаючи створити надійну буферну зону між більшовицькою Росією та цивілізованою Європою, він підтримав територіальні апетити чехів і поляків, а не зміцнення новоствореної української держави. Сьогодні ситуація до певної міри повторюється. Хіба що тепер Парижу потрібна не буферна зона, а ослаблена, але вціліла Росія. Саме тому Макрон так легко говорив про гарантії безпеки для країни-агресора, "забувши", що цих гарантій потребує саме жертва агресії.
… Вичерпною відповіддю французькому президенту стала сьогоднішня – вже восьма – ракетна атака по українській енергетичній інфраструктурі. І – путінські чи то покатушки по кримському мосту, чи то їх імітація: мовляв, правильно, Маню, Росія дуже боїться втратити віджаті території.
