Косово, Чад і Нікарагуа. Найрезонансніші справи Міжнародного суду ООН

У вівторок, 7 березня, розпочався другий день слухань у Міжнародному суді ООН в Гаазі за позовом України до Росії, згідно з яким Москва звинувачується в расовій дискримінації в Криму і фінансуванні тероризму на Донбасі. Вчора відбувся виступ української сторони, зокрема, заступник голови МЗС з питань євроінтеграції Олени Зеркаль. Сьогодні ж судді заслухають позицію РФ.

Як зауважила Зеркаль у Facebook: "Більшість із того, що ми почуємо, буде для нас не новим, але від того не менш складним, так як складно терпіти маніпуляції і спотворення, на яких зараз будується вся політика РФ щодо України". Український президент сподівається, що Суд справедливості дасть можливість зупинити постачання зброї в ОРДЛО, навести порядок на кордоні з Росією і в Криму.

З іншого боку, далеко не завжди Міжнародний суд ООН задовольняє очікування позивачів і вносить ясність в суперечку країн, про що "ДС" писала напередодні. Яскравим тому підтвердженням є справа "Грузія проти Росії" - позов грузинської сторони, поданий 14 серпня 2008 р., після вторгнення і фактичної анексії Росією грузинських територій.

Грузія у своєму позові відштовхувалася від міжнародної конвенції про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, підкреслюючи, що росіяни вели політику, спрямовану на дестабілізацію ситуації в Абхазії і Цхінвальському районі, ще з 90-х.

Вже менш ніж через місяць в суді почалися слухання про приписі тимчасових заходів забезпечення прав позивача. Грузія підкреслювала, що РФ своєю військовою операцією домагалася "закріплення дискримінаційної ситуації", яка б унеможливила повернення переміщених грузин в Абхазії і Цхінвалі. Вже 15 жовтня того ж року суд з перевагою в один голос ухвалив, що справа знаходиться в його юрисдикції. Меншість, яке наполягало на недотриманні ст. 22 вищезгаданої конвенції, 1 квітня 2011 р. домігся свого. Грузія перед зверненням до суду не намагалася врегулювати суперечку з РФ, а тому 10 суддів стали на бік Москви.

Це далеко не єдина така резонансна справа, адже з моменту заснування в 1945 р. суд розглянув та прийняв рішення (чи ні) по величезній кількості позовів.

Нікарагуа проти США

Взяти, наприклад, справу "Про військову та воєнізованої діяльності в Нікарагуа і проти Нікарагуа" (Нікарагуа проти США). Йдеться, зокрема, про підтримку Штатами місцевих повстанців — контрас. Позов був поданий 9 квітня 1984 р. Через два роки — 27 червня — судді постановили, що Вашингтон застосував силу проти іншої держави, зазіхав на його суверенітет і перешкоджав мирної торгівлі, порушуючи тим самим Договір про дружбу, торгівлю та мореплавство між країнами, підписаний у Манагуа 21 січня 1956 р. Крім того, суд зобов'язав США відшкодувати Нікарагуа весь заподіяний збиток. Перемога для останньої? Немає. США, по-перше, стояли на тому, що суд не володіє належною юрисдикцією. По-друге, через Радбез ООН Вашингтон блокував виконання судового рішення, чим позбавив Нікарагуа надії на отримання будь-якої компенсації. Суд, у свою чергу, врахував позицію США, а в 1992 р. позов був відкликаний при никарагуанском президента Віолетта Чаморро після скасування закону, який вимагав домагатися компенсації.

Чад проти Лівії

Але є в історії цього суду та рішення, які були прийняті на користь "потерпілого". Наприклад, територіальний спір між Лівією і Чадом з-за шматка землі в Цукрі площею 125 тис. кв. км — смуги Аузу шириною 100 км. Країни навіть кілька разів воювали за неї. Аузу змінювала господарів ще з кінця позаминулого століття, в часи європейських колоній. Спершу смуга була французькою, потім стала італійською, знову французької, а в 60-х, коли колоніальна система Парижа канула в небуття, Аузу відійшла Чаду. Після приходу до влади Муамара Каддафі почалася територіальна війна за Аузу. І в 1976 р. відбулася анексія. Через десяток років суперечка сторони пішли вирішувати суд. У 1994 р. було прийнято рішення на користь Дитини і лівійські війська через кілька місяців під пильним контролем ООН пішли з Аузу.

Югославія проти НАТО

Але напевно найбільш гучною справою, крім грузинського, був позов вже неіснуючої Югославії проти 10 країн—членів НАТО, які брали участь у бомбардуваннях Белграда, які тривали з 24 березня по 10 червня 1999 р. Альянс був змушений втрутитися через етнічних чисток в Югославії. А в операції, зокрема, брали участь сили Бельгії, Канади, Франції, Німеччини, Італії, Нідерландів, Португалії, Іспанії, Великобританії, США. Знято з розгляду були позови проти Іспанії та США. Естафету підхопила Сербія та Чорногорія, але суд 15 грудня 2004 р. постановив, що вісім позовів не належать до його юрисдикції.

Головна причина — Січ не була членом ООН на момент подачі позовів. Заявку на членство в ООН спадкоємиця Югославії подала 27 жовтня 2000 р. і через п'ять днів її прийняли. На думку суддів, виходить, що з 1992 р. по 1 листопада 2000 р. країна не була членом ООН, а значить, і членом Статуту Міжнародного суду.

Були в складі сім суддів, які підтримали рішення, але вважали, що причина для відмови має бути іншою — Югославія визнала юрисдикцію суду 29 квітня 1999 р., а бомбардування почалися місяцем раніше. Так чи інакше, але Січ залишилася ні з чим, а в 2006 р. розпалася на Сербію і Чорногорію.

Справа Косово

Ну і останній приклад, а щоб далеко не ходити - це буде питання незалежності Косово. Для України він цікавий саме позицією Кремля. Росіяни дуже часто, коли йдеться про Крим, кивають на Косово та США: мовляв, чому американцям можна, а нам ні. Але тут є і реверсивний момент: чого це Кремль не захотів визнати право жителів Косова на самовизначення, а сам тлумачить про "референдум" кримчан. Загалом, величезне поле для дискусій.

Що стосується Міжнародного суду ООН. 17 лютого 2008 р. албанська влада Косова і Метохії заявили про незалежність від Сербії. Питання викликало суперечки, незважаючи на підтримку Республіки Косово Заходом. Відповідну резолюцію підтримали 77 країн—членів Генасамблеї ООН, 74 — утрималися і шість були проти, серед яких Росія і Сербія. 8 жовтня Генасамблея попросила суд в Гаазі винести консультативний вердикт — відповідь на питання: "чи Відповідає одностороннє проголошення незалежності тимчасовими інститутами самоврядування Косова нормам міжнародного права?"

У процесі брали участь не тільки Косово чи Сербія, але безліч країн, які визнали чи не визнали незалежність краю. З 27 доповідачів, які представляли різні країни, 14 визнали відповідність одностороннього проголошення незалежності нормам міжнародного права, а 13 дотримувалися протилежної думки. Таке ж ставлення під час процесу демонстрували і судді: вісім — визнавали, сім — ні.

У підсумку 10 суддів проти чотирьох прийняли рішення на користь Косова. Суд прийняв рішення не заглиблюватися у вивчення меж прав на самовизначення і можливості права на сецесію як засіб правового захисту, оскільки про це його ніби й не просили. Загальний висновок — у міжнародному праві заборони декларацій незалежності немає.

Хоча підкреслимо: консультативний висновок було озвучено 22 липня 2010 р. Вона не мала обов'язкової сили, але рівносильно авторитету самого суду. Позов України до Росії, як і Грузії, має іншу природу і спирається на конкретні порушення Москвою двох міжнародних конвенцій.