Психіатр для президента Франції. Навіщо Ердоган посварився з Макроном

Президент Франції Еммануель Макрон виступив з палкою промовою, яка засуджує вбивство французького вчителя Самюеля Паті. Приводом розправи над Паті став показ ним учням, серед яких були і мусульмани, карикатур на пророка Мухаммеда в рамках уроку про свободу слова. Справжньою ж причиною вбивства стали системні помилки, допущені французькою владою в міграційній і релігійній політиці. Ці помилки дуже розмили ідеологічний фундамент Французької Республіки, однією з основ якого є лаїцизм (laïcité), тобто нерелігійність.

Ердоган ставить діагноз

Як виявилося, ні беженці-мусульмани, ні навіть формальні громадяни Франції, які сповідують іслам, в нерелігійну модель національної самосвідомості рішуче не вписуються. Причому не просто не вписуються, а активно прагнуть її зруйнувати, вбиваючи прихильників лаїцизму. Тільки за останні п'ять років жертвами ісламських фанатиків у Франції стали 250 осіб.

Очевидно, що якесь за рахунком вбивство неминуче повинно було стати точкою перелому, за якою Республіка почала б якщо не чинити опір цьому натиску, то хоча б імітувати його. Цією точкою і стало вбивство Паті, вчинене 18-річним фанатиком Абдулахом Анзоровим, який отримав у Франції статус біженця. Ефективність французької відповіді і її результати передбачити наперед, звичайно, важко. Але обставини, за яких Франція виявилася серед переможців у Другій світовій війні, можуть, ймовірно, дати непоганий прогноз щодо цього.

Як би там не було, рішучі промови в Парижі звучать зараз дуже голосно. Паті посмертно нагороджений орденом Почесного легіону. Перед судом у справі про його вбивство постануть сім чоловік: батько Анзорова і ісламістський активіст Абдельхакім Сефріуї, які підбурювали вбивцю на скоєння злочину, троє його знайомих, які допомагали купити зброю, і двоє учнів ліцею, які вказали терористові на викладача. Глава МВС Франції Жеральд Дарманен анонсував також вислання 231 нелегала. Втім, приблизно півсотні з них в бігах, і їх ще потрібно знайти. Ну а Макрон в по-французьки палкій промові заявив, що Паті був убитий за те, що втілював собою Республіку, і що ісламісти хочуть забрати майбутнє Франції, але знають, що завдяки таким непомітним героям, як Паті, вони його ніколи не отримають. Він також заявив, що іслам переживає кризу, і пообіцяв надати до початку грудня законопроєкт, який коригуватиме встановлені в 1905 р. норми і спрямований на зміцнення республіканських цінностей, з особливим наголосом на навчання школярів. До того ж висловив намір встановити ретельніший контроль джерел фінансування діяльності мечетей.

Однак Макрон не був би Макроном, якби забув при цьому про те, що серед його виборців є також і мусульмани. І тому не обмежився викриттям ісламського екстремізму і "ісламського сепаратизму" як способу життя у Франції і водночас поза нею. Макрон також запропонував свій проєкт компромісу з мусульманами, заявивши про необхідність створення спільно з Радою мусульман Франції (Conseil français du culte musulman, CFCM) якоїсь нової організації, яка просувала б в країні "освічений іслам", вільний від іноземного впливу. Крім того, Макрон підкреслив, що для припинення іноземного впливу необхідно посилити контроль за фінансуванням мечетей.

У відповідь на це президент Туреччини Реджеп Ердоган, виступаючи в суботу на з'їзді правлячої Партії справедливості і розвитку, заявив, що його французький колега потребує "психіатричного лікування" через свою ворожість до ісламу.

Крім явного виклику, це було, на перший погляд, необгрунтоване звинувачення. Дійсно, про яку ворожість до ісламу може йтися, якщо Макрон заявив про необхідність співпрацювати з CFCM?

Але не все так просто.

CFCM була створена в 2003 р. за ініціативою Ніколя Саркозі і групи ісламських студентів, які визнали, що їм необхідно інституціональне представництво. Група ця склалася і виникла на горизонті раптово, як рояль в кущах, але сама ідея попервах викликала інтерес з боку мусульман, які побачили в ній можливість для тіньового і водночас легального впливу на французьку державу в своїх інтересах. Однак швидко з'ясувалося, що CFCM — проєкт, створений з метою впливу на мусульманське співтовариство в інтересах Французької Республіки, і перегравати себе на своєму полі державні структури нікому не дозволять. Ця розбіжність в розрахунках породила кризу CFCM 2008 р., після чого організація, по суті, переродилася в чисто бюрократичну, для звітності, імітацію і не визнається абсолютною більшістю мусульманських громад. У кращому разі вона може претендувати на роль об'єднання натуралізованих і лояльних французькій владі мусульман, але таких у Франції безумовна меншість. Крім того, ця меншість чудово взаємодіє з французькою державою без будь-яких посередників і не потребує CFCM. Мусульманська ж більшість її посередництво відкидає, бачачи в ній продовження держструктур, а в мусульман-лоялістів, що становлять її керівництво, — відступників і колаборантів, як не забавно звучить останнє звинувачення з урахуванням того, що колаборують вони, перебуваючи у Франції, з французькою державою.

Однак своя логіка в цьому є. Багато — якщо не більшість — мусульман у Франції вважають Французьку Республіку ворожою по відношенню до себе державою невірних, а найрадикальніші з них впевнені, що вона повинна впасти, поступившись місцем Французькому Халіфату (справу "когорти шахідів", полеглих при Пуатьє, необхідно завершити). І, опинившись перед вибором, на чию сторону, ісламу або Республіки, стати в конфлікті між ними, без будь-яких варіантів стають на бік ісламу.

Звичайно, мусульман у Франції сьогодні всього лише від 5 до 10% (ближче, ймовірно, все-таки до десяти). Але, з огляду на звичку до пасивності і смиренності більшості громадян республіки (див. Історію Франції в період Другої світової), навіть 5% високомотивованих мусульман цілком достатньо для того, щоб перемога залишилася за ними.

Тут виникає питання: а як виник такий великий розкид в оцінках: від 5 до 10%? Вся справа в тому, що французька держава свідомо уникає відстеження ситуації на релігійному фронті (число французів, які загинули від рук мусульманських екстремістів, дає всі підстави говорити про те, що це саме фронт). Відповідно до закону 1872 р. Французька Республіка забороняє проведення перепису населення, що фіксує розходження між громадянами щодо їх раси або переконань. Деякі дані можна отримати тільки з соціологічних опитувань, хоча і вони не найсвіжіші, оскільки такі дослідження у Франції, м'яко кажучи, не заохочуються.

Опитування ж, проведені французькою компанією IFOP в 2008 і 2016 рр., показали, що число мусульман, які щодня дотримуються п'яти ісламських молитов, зросла з 31% в 1994 р. до 39% в 2008-му. У цей же період відвідуваність мечеті на п'ятничну молитву зросла з 16 до 23%, дотримання Рамадану — з 60 до 70%, відмова від вживання алкоголю — з 61 до 66%. У 2016 р. діти від шлюбів, в яких мусульманином був один з батьків, ідентифікували себе як мусульмани в 84,9% випадків. Таким чином, незважаючи на різкість, оцінка, дана Ердоганом поведінці Макрона, мала під собою певні підстави.

ЄС ображається, Ердоган наполягає

У відповідь на демарш Ердогана Франція відкликала свого посла в Туреччині для консультацій, а Верховний представник ЄС із закордонних справ і політики безпеки Жозеп Боррель засудив Ердогана за образу президента Франції. "Слова президента Туреччини про президента Еммануеля Макрона неприйнятні, — написав Боррель в Twitter. — Закликаємо Туреччину зупинити цю небезпечну спіраль протистояння". Але Ердоган умовляннь Борреля не послухав, а, навпаки, із задоволенням повторив свої оцінки наступного дня. В ході телезвернення під час відвідин міста Малатья, яке транслювалося також і в Twitter Ердогана, він заявив, що Макрону варто перевірити стан свого психічного здоров'я, оскільки той одержимий ним, Ердоганом, "вдень і вночі".

"Тип, який зараз керує Францією, встає і лягає спати з думками про Ердогана. Нехай краще на себе подивиться. Йому дійсно треба перевіритися", — сказав президент Туреччини, згадавши також і голландця Герта Вілдерса, лідера Партії свободи, відомого жорсткою антиісламською риторикою і який опублікував нещодавно в Twitter пост з карикатурою на президента Туреччини. "І один голландський депутат про нас щось пише. Знай своє місце", — сказав Ердоган. У відповідь на це глава французького МЗС Жан-Ів Ле Дріан, засудив Ердогана за "бажання розпалити ненависть" проти Франції та її президента, оцінивши його поведінку як "неприйнятну", "особливо з боку союзної країни" (звісно ж, союзники по НАТО!), і підтвердив відкликання посла в Париж для консультацій, починаючи з неділі.

А в Туреччині тим часом пролунали заклики до бойкоту французьких товарів, які вчора з високої трибуни озвучив і сам Ердоган. "Як у Франції кажуть "не купуйте турецькі товари", так і я звертаюся до своєї нації. Не купуйте французькі товари", — заявив президент під час виступу в Анкарі.

Звичайно, ні для кого не секрет, що Ердоган і Макрон ставляться один до одного вкрай прохолодно, причому, крім зіткнення імперських амбіцій Анкари і Парижа, в цьому є і помітна частка взаємної особистої неприязні.

У наявності також загальносвітове зниження рівня політичних дискусій, яке все виразніше наближається до російсько-гопницького стандарту, як це, наприклад, продемонстрували дебати Трампа і Байдена. Але навіть з урахуванням усього перерахованого для такого різкого наїзду, абсолютно неприкритого, який свідомо не міг бути залишений без відповіді, Ердогану потрібна була конкретна причина. Що ж змусило турецького лідера свідомо зіграти на загострення у відносинах з Парижем?

Ісламський переділ

Причина, яка спонукала Ердогана до настільки різких кроків, виявляється досить простою. В ісламському світі у зв'язку з покроковою нормалізацією відносин Ізраїлю з арабськими країнами намітився переділ сфер впливу. Крім того, світовий іслам, і без того вкрай неоднорідний, що роздирається безліччю внутрішніх конфліктів, сьогодні виявився на роздоріжжі можливостей. Роздоріжжя це виникло з тієї причини, що два напрямки розвитку, які більш-менш співіснували на базі загальної неприязні до Ізраїлю, на очах втрачають єдиний консенсусний майданчик і неминуче увійдуть в наростаючу протидію.

Перший з цих напрямків — зростаюча радикалізація і самоізоляція ісламу з опорою на неосвічених і бідних жителів слаборозвинених країн, включаючи і тих, хто зуміє прорватися на розвинений Захід і закріпитися там, але не ставши частиною західного суспільства, а замкнувшись в маргінальних громадах, згуртованих відсутністю соціальних і економічних перспектив і агресивним невіглаством. Другий — поступова секуляризація ісламу, пом'якшення нетерпимості і відмова від явної агресії щодо іновірців.

Роздоріжжя це повинне бути пройдене вже в найближчі роки. І хоча різких змін в поведінці ісламських лідерів, як агресивно-радикальних, так і схильних до обережної вестернізації, напевно не відбудеться, у світовому ісламі виникне у стійка тенденція поступового дрейфу в одну або в іншу сторону. Розвернути його з обраного шляху після проходження роздоріжжя буде вже вкрай складно, а без великої війни — навряд чи можливо.

Ердоган бачить це роздоріжжя і бачить на ньому історичний шанс, як для Туреччини, так і для себе як нового Ататюрка, але більш помірного в релігійних питаннях, ніж Мустафа Кемаль. Шанс цей полягає в тому, щоб очолити вестернізацію та поступове розмивання радикального ісламу.

Логіка можливих дії на цьому шляху включає в себе посередництво між ісламським і рештою світу. Звичайно, зайняти цю нішу цілком Туреччина не зможе, але роль посередника між Заходом та ісламом в слаборозвинених або кризових країнах з переважно сунітським населенням їй цілком під силу.

Тут, однак, є два важливих нюанси. По-перше, Туреччина зацікавлена в тому, щоб вестернізація проходила поступово і її швидкість контролювалася Анкарою. Тільки так вона зможе зберегти за собою ключову роль в цьому процесі. А по-друге, щоб отримати можливість такого контролю, Туреччина повинна завоювати довіру радикальної ісламської громадськості, тобто, як це не парадоксально, дещо радикалізуватися. Принаймні риторично.

Саме такі кроки, з прицілом на завоювання лідерства в ісламському світі, і демонструє зараз Ердоган, надаючи на території Туреччини майданчик для переговорів лідерів ФАТХ, які намагаються домовитися про спільні дії у зв'язку з нормалізацією відносин між Ізраїлем і арабськими монархіями. Цю ж задачу вирішує і допомога Туреччини Азербайджану, яка допомагає Баку вийти зі сфери російського впливу, і дії Анкари в Лівії і Сирії, і підтримка нею Турецької Республіки Північного Кіпру (ТРПК), де до влади прийшов прихильник поділу Кіпру на дві держави. При цьому Ердоган і його команда повинні демонструвати мусульманам, включаючи мусульманську діаспору в ЄС, високий рівень готовності йти на конфлікт в ім'я захисту їх прав, а західним лідерам — здатність ефективно впливати на мусульманські маси, включаючи, знову ж таки, діаспору. Останнє, в свою чергу, повинно переконати європейців у неможливості досягти ефективних домовленостей з мусульманською діаспорою в ЄС без допомоги Анкари.

На те, що висловлювання Ердогана — частина продуманої кампанії, а не, наприклад, спалах роздратування, яке прорвалося, прямо вказав і голова управління зі зв'язків з громадськістю адміністрації президента Туреччини Фахреттін Алтун, написавши в соціальних мережах, що Макрон "залякував мусульман і свідчив проти них, що вони можуть продовжувати змушувати економіку Європи працювати, але що вони ніколи не будуть її частиною", і порівнявши становище мусульман у сучасній Європі зі становищем в ній євреїв в 1920-х роках.

Що стосується ЄС, то там єдина позиція щодо турецьких амбіцій поки не склалася. За словами Борреля, європейські лідери готові "відновити відносини" з Туреччиною на саміті в грудні, але Туреччина може "виявитися ще більш ізольованою, якщо справи підуть погано". Прем'єр-міністр Греції Кіріакос Міцотакіс, коментуючи заяви Ердогана на адресу Макрона, заявив у неділю, що "ненависницькі висловлювання турецького керівництва на адресу Франції... розпалюють релігійну ненависть". Раніше, ще до цього конфлікту, глава МЗС Греції Нікос Дендіас звернувся до Німеччини, Іспанії та Італії з проханням підтримати повну заборону на експорт до Туреччини озброєнь і їх комплектуючих. Між тим турецький ВПК критично залежний від зарубіжних поставок. Відмова Канади постачати комплектуючі для "Байрактара" у зв'язку з підтримкою Туреччиною Азербайджану в карабаському конфлікті вже завдала Анкарі певних труднощів. З іншого боку, Туреччина може розраховувати на шантаж Німеччини, з якою вона уклала угоду щодо стримування потоку біженців, але яка теж вкрай незадоволена амбіціями Ердогана.

Загалом, план Ердогана вигідний ЄС. У стратегічній перспективі він здатний вирішити проблему, з якою сьогодні не в змозі впоратися європейські політики, причому не тільки у Франції. Без його допомоги Європа ризикує зіткнутися з кризою, яку можна порівняти з падінням Константинополя, з поправками на сучасну реальність, але з не менш масштабними наслідками. Інше питання, що будь-яка допомога має свою ціну. Ця ціна, цілком імовірно, остаточно складеться за підсумками виборів в США і буде оголошена Туреччиною на грудневому саміті, про який згадував Боррель.