Фрак для крокодила. Кому потрібна Росія в G-7 і від Лісабона до Владивостока
Після зустрічі на Лазурному березі і заяв Макрона про те, що Росія - "дуже глибоко європейська країна", а Європа бажає йти "від Лісабона до Владивостока", французький президент раптом спохмурнів і відіграв назад, уточнивши, що ніякого повернення Росії в G-7/8 до врегулювання ситуації в Україні бути не може. Це сталося слідом за несхвальними реакціями з Берліна: ні німецький канцлер Ангела Меркель, ні британський прем'єр Борис Джонсон бачити Росію у форматі G поки не хочуть, про що й заявили на спільній прес-конференції. Утім, Меркель заявила, що в разі успіху в реалізації Мінських домовленостей ситуація істотно зміниться, і Джонсон її підтримав. Іншими словами, повернення Росії в "Велику G" і Європа аж до самого Владивостока, а там, чим чорт не жартує, і до Токіо, через повернені Курили, продовжує залишатися в резерві європейського порядку денного.
Росія, в свою чергу, не забарилася образитися і сказати, що, мовляв, не боляче-то їй і хотілося. Не згадуючи тему G, Путін на переговорах у Фінляндії заявив, що Росія може обійтися і без участі в Раді Європи, а росіянам не обов'язково звертатися в ЄСПЛ, оскільки Росія і так дотримується їх права.
І, нарешті, Дональд Трамп висловився за повернення Росії в G-7, щоб впливати на неї узгоджено, колективно і безпосередньо. При цьому Трамп і Макрон вважають, що Росію слід запросити на саміт G7 у 2020 р., хоча після заяви Макрона не зовсім зрозуміло, яку форму запрошення може підтримати французький президент.
Отже, Європа водночас і прагне, і не хоче бачити Росію в G7/8, Трамп - однозначно за повернення, Путін, безумовно, не проти повернутися - але тільки так, щоб Росію покликали, причому на її умовах. Деяке уявлення про те, як може протікати таке повернення, можна отримати, простеживши за подіями та реакціями, що виникли за рішенням про повернення Росії в ПАРЄ.
Тим не менше всі реакції, як західних лідерів, так і Путіна зрозумілі й передбачувані. Макрон в очікуванні догляду Меркель на спокій, а Джонсона разом з усією його Британією - з ЄС, обережно, але дуже послідовно приміряє на себе роль неформального лідера Євросоюзу. Виходить поки так собі, але через відсутність серйозної конкуренції шанси Макрона виглядають непогано. Йому лише потрібно чітко дозувати своє лідерство, перебуваючи попереду всіх, але одночасно не йдучи у відрив. І ось Макрон спочатку вирвався вперед, витягнувши Путіна на Лазурний берег, а потім, відчувши по реакції Меркель і Джонсона, що трохи перегнув палицю і не бажаючи йти з ними на конфлікт, зробив півкроку назад.
Але ці півкроку назад, зроблені Макроном, аж ніяк не знімають з порядку денного новий переділ Європи на сфери впливу, ні скидання двох колишніх радянських республік, Молдови і України у сферу впливу Росії. Молдова вже однозначно скинута, щодо України готується подібний сценарій. А от Білорусь, як не парадоксально, ще може різко зманеврувати і піти від Росії, використавши вдалий момент. При цьому дії ЄС та Заходу в цілому щодо Молдови і України взагалі не носять характер здачі союзників, а прагматично виходять з якості населення цих країн, більшість якого тяжіє до пострадянським, а не до європейських сценаріями розвитку, що раз за разом і підтверджують результати виборів.
Крім того, Росія - економічно вигідний партнер для ЄС, причому з дуже довгим списком пунктів. Як наслідок, всі європейські країни відчувають сильні спокуси плюнути на історію з Україною, тим більше, що Україна і так, сама по собі, через її внутрішніх процесів, постійно норовить впасти у Росію. Разом з тим створити прецедент безкарною агресії в сучасній Європі не те, щоб неможливо, але страшно. І тому ситуація з Україною має щось вирішитися у формально-юридичних рамках: що поступиться Москва, що то Київ. З Москвою справа явно зайшла в глухий кут, і це означає, що Європа буде тиснути на Київ - благо влада в Україні слабка, некомпетентна і незрозуміле, як ніколи.
Для США Росія, звичайно, конкурент на європейському ринку, але лише на європейському ринку ні для США, ні для Росії світ клином не зійшовся. Росії потрібно стримувати і змушувати йти на поступки, але заганяти її в повну ізоляцію Захід, і США в першу чергу, вкрай небезпечно, оскільки в цьому випадку її ще сильніше почне поглинати Китай. Нині цей процес значно уповільнений глибокої вестернізацією російських еліт, які воліють жити і зберігати гроші на Заході, а не в Піднебесній. Крім того, затягнувши Росію в G7/8, США зможуть пильніше наглядати і за нею, і за своїми ненадійними європейськими союзниками.
Путін же, по суті, знаходиться між двох вогнів. З одного боку, йому необхідно вийти з-під санкцій і вивести з-під них своє найближче оточення. З іншого - мінімізувати поступки, зроблені в сфері впливу Росії, і в особливості по Україні. Причому, крім економічних втрат, такі поступки загрожують йому втратами іміджу. А рейтинг Путіна і без того сильно пішов вниз.
При цьому падіння рейтингу ніяк не пов'язано з иллюзорностью російської демократії. Більшості росіян глибоко наплювати і на вибори, і на свободу зібрань - їм потрібна сильна рука і гарантований прийнятний рівень життя. За даними ВЦВГД, 61% москвичів і 69% опитаних по Росії в цілому повністю схвалили жорсткі дії влади при розгоні мітингів у Москві. При цьому 41% опитаних росіян взагалі не чули ні про які московських мітингах до тих пір, поки їм не повідомили про них у ході опитування - їм це було просто нецікаво. Зате ностальгія за Сталіним, який залізною рукою навідні порядок в країні і тріумфально "звільняє" суміжні країни, б'є сьогодні в Росії один рекорд популярності за іншим.
Іншими словами, щоб всидіти в Кремлі, Путін повинен максимально відповідати образу сильного вождя і, наскільки це можливо, копіювати покійного генералісимуса хоча б чисто зовні. Але Путін при всіх своїх диктаторських замашках зовсім не диктатор по натурі - навпаки, навіть увійшовши в роль абсолютного монарха, він все ще занадто ліберальний для росіян. А це означає, що відхід Путіна і прихід на його місце фігури, більш співзвучною російським народним запитам - такими, які вони є насправді, а не в уяві купки грантожоров, створить Захід море нових проблем.
Чи розуміють це на Заході? Ймовірно, правильну відповідь прозвучить як "і так, і ні". На рівні обивателя, безумовно, не розуміють. На рівні політичних лідерів-популістів, які, по суті, є похідні від своїх виборців-обивателів, відображення їх таємних бажань і страхів у момент голосування, - скоріше ні, ніж так, хоча експерти в оточенні таких лідерів, безсумнівно, повинні говорити їм про це. На рівні експертів і політиків - непопулистов, що вимирають як вид, що скоріше так, ніж ні, в тому сенсі, що в їх варіанті розуміння ситуації є серйозна фігура умовчання. Причина її появи в тому, що з принципової нереформируемости Росії випливає єдиний спосіб вирішення російського питання: демонтаж РФ на безліч дрібних держав.
Але якщо демонтаж СРСР Заходу вдалося провести відносно мирно, то демонтаж Росії практично гарантує тривалу громадянську війну (або ж коротку - із застосуванням ЗМЗ), і сучасне західне свідомість не в силах прийняти безальтернативності такого фіналу. Захід вірить у можливість мирного реформування Росії просто тому, що інший сценарій розвитку подій дуже сильно його лякає.
Потім, на наступному кроці, проаналізувавши варіанти мирних реформ, будь сумлінну експертний склад впирається у своїх висновках в те, що відхід Путіна тільки погіршить і небезпечно радикалізує ситуацію в Росії, загрожуючи повністю вивести її з-під західного контролю - притому що сьогодні Захід все-таки вдається хоча б частково стримувати апетити московського хижака.
Але якщо догляд Путіна неприйнятний, залишається тільки пошук компромісу з ним. Між тим простір компромісу, прийнятного для Путіна, надзвичайно вузько. Він впирається і в народне невдоволення, і в зобов'язання перед своїм оточенням, і поступатися йому, по суті, нічого. Це веде аналіз по замкнутому колу, приводячи до неминучого висновку про необхідність повного демонтажу Росії, який тут же відмітається зважаючи на позамежних ризиків цієї операції. І Захід знову і знову намагається одягнути російську рептилію у фрак і придумати для неї витончену конструкцію крісла в залі засідань, де оратори будуть виголошувати промови про права, свободи, цінності людського життя і прогрес.
Але навіть якщо в якийсь момент ця операція і вдасться, - а такі випадки в історії відносин Росії і Заходу вже бували, - древній хижак буде думати тільки про світ, який потрібен йому весь, цілком. В якості першого кроку до поставленої мети він буде думати про те, як йому зжерти цих нікчемних базік, розширивши свої угіддя від Лісабона до Владивостока.
