Фантаст-альтернативник розмовного жанру. Як Путін Зеленського до Медведчука прирівнював
Зеленський, виявляється, дуже неправильний український націоналіст — і дуже ледачий. Думати про долю України змушує Вашингтон, так — зрідка — Париж з Берліном
Альтернативна історія давно стала дуже затребуваним жанром в Росії, справді золотою жилою, яку освоюють всі, кому не лінь. У літературні старателі подалися не тільки маси фантастів-"попаданців" і фріки-математики на кшталт Миколи Фоменка, які добирали убогу платню академіка гонорарами за псевдохронологічне порно, а і сам президент РФ. Володимир Путін поки тільки експериментує з малою літературною формою — в основному фантастико-політичною розповіддю, скромно і невибагливо називаючи свої епістолярні екзерсиси статтями. Однак він цілком освоївся і з розмовним жанром, і з любимою тематикою. Альтернативна реальність, онтологія і демонологія, героїчний епос, втрачений рай і його набуття — Володимир Путін, мабуть, є головним гарантом того, що величезний пласт російської імперської міфології не просто не кане в Лету, але і не стане трофеєм для етнографів і етнопсихологів, цих розкрадачів смислових могил, позбавлених, однак, очевидних принад Лари Крофт.
Володимир Путін, справедливості заради відзначимо, їх теж геть позбавлений — але цей недолік він з лишком компенсує вміло закрученою інтригою, нехитрим, але зате зрозумілим у силу своєї лінійності — сюжетом, майстерським, просто-таки віртуозним мистецтвом повтору і пристрастю до парадоксів.
На сьогоднішній "Прямій лінії" — чергової містерії з путінського циклу "Пісня во(єво)ди" — всі ці прийоми Володимир Володимирович майстерно продемонстрував. Нинішня містерія була не особливо довгою — головного барда Росії явно почала турбувати задишка, але старий все ще бадьорий і сповнений сил, тому вона все-таки традиційно затягнулася більше, ніж варто було б. Утім, була в цьому і інша причина: оскільки у вересні країну чекає ще одна регулярна, але свідомо менш часта містерія — всеросійська гра "Думські вибори" (щось середнє між "Монополією" і "Полем Чудес"), то народ потрібно підготувати нехай до звичного, але незрозумілого дійства — безпомилкового голосування. І щоб голі все ж сунулися на виборчі дільниці, Володимиру Володимировичу довелося багато проявляти до них турботи і мироточити. Благо ці навички традиційно є обов'язковими для головного казкаря Російської Федерації.
Але оскільки російська публіка вельми вимоглива і, на відміну від зацикленої на собі української, широко дивиться на світ з-під дбайливо підставленої батьківської долоні, її довелося в черговий раз потішити розповіддю про безпорадного, хоч і мудрого Байдена, про англійку, яка безперестанку гадила, про китайського дракона, який доламує однополярний світ, і про невтомний пошук гідного кандидата у власні наступники.
Утім, це були лише додаткові сюжетні лінії. Головною ж залишалася боротьба зі світовим злом, яке тепер набуло ковідно-націоналістичну форму. З ковідною все ясно: Володимир Володимирович явив себе ревним поборником прав людини, заявивши, що поголовна вакцинація ні до чого. А ось з націоналістичною куди складніше. Адже мова, ясна річ, про Україну, дружність якої ВВП відстоює куди завзятіше, ніж право не вакцинуватися — так що про внесення її до списків ворожих держав навіть не мислить. Але коли слухач розслабляється на заношеній фразі про "один народ", оповідач раптом виявляє підступність, яка зробила б честь Нілу Гейману. Росіяни й українці — це, виявляється, те ж саме, що ерзя і мокша. Так що там ці мордвини! Росіяни й українці — це те ж, що ашкеназі і сефарди і навіть фалаша ( "з Африки чорненькі такі")! Який поворот! Але за білорусів прикро — де вони в цьому ребусі? У згаданій тут же тріаді "великороси, малороси і білоруси" були, і ось раз — і зникли. Куди — неясно. Але, можливо, Володимир Володимирович ще розповість нам про це в наступному епізоді свого епосу. Напевно розповість. Адже і про те, як спочатку поляки, які мріяли стати супердержавою, а потім австро-угорський генштаб і, нарешті, більшовики, які перенавчали сефардів в фалаша, теж нічого не сказано. Тримає інтригу, не інакше. Тримає. І сюжет закручує. Адже президент Зеленський, виявляється, дарма що ... Ну теж один з трьох ... А ось, виявляється, справжнісінький український націоналіст і гонитель росіян. Не дав їм прав корінного народу в Україні. А далі, стало бути, — їх знищення, їм, значить, емігрувати. А куди емігрувати? Чи не в Росію ж! Але Зеленський, виявляється, дуже неправильний український націоналіст — і дуже ледачий. Думати про долю України змушує Вашингтон, так — зрідка — Париж з Берліном. Загалом (ВВП про це поки не говорить, але явно натякає) — такий же, як попередник його (втім, про такий сюжетний хід я писав ще в 2019 р.). Так що і зустрічатися з Зеленським сенсу немає — ну не еміграцію же росіян з України на історичну батьківщину українського президента обговорювати, справді. Це було б занадто навіть для такого майстра сюжетних головоломок, яким безперечно є ВВП.
Так, мало не забув. Правильному українському націоналісту Віктору Медведчуку тим часом "одягли браслет". Тут Володимир Володимирович не тільки знову проявляє "изящнословесное" новаторство, але і повторюється. Однак повтор цей явно навмисний: публіка не повинна забувати найважливішого.
Мій досвід літературного критика куди скромніше, ніж у Путіна — фантаста-альтернативника, але це, думаю, він даремно: навантажувати російського читача відтінками українського націоналізму і його інородчеськими варіаціями було зайвим. Хіба що ВВП і справді зібрався на спокій — тоді, мабуть, у нього вистачить часу написати, нарешті, роман. Альтерісторичний, природно.
