"Мінський процес" для Кіпру. Ердоган озброївся "новоросійським" планом Путіна
7 листопада у Швейцарії під егідою ООН почалися переговори між лідерами грецької і турецької частин Кіпру Нікосос Анастасиадисом і Мустафою Акынджи про возз'єднання острова, розділеного в 1974 р. після введення турецьких військ та проголошення чотирма роками пізніше Турецької Республіки Північного Кіпру визнана лише Туреччиною і, вибачте за каламбур, невизнаної Абхазією.
Пан Гі Мун, дорабатывающий останні місяці в чині генсека ООН, висловив надію на успіх. "Перспектива вирішення питання на Кіпрі знаходиться в межах їх досяжності. Очікування в обох громадах дуже високі", — сказав він.
Однак переговори проходять все ж не так гладко, як хотілося б Пану, Афінам, Анкарі та безпосередньо кіпрським президентам. За словами джерела агентства Anadolu в дипломатичних колах, перші два дні були присвячені управління, власності, економіки і Євросоюзу.
Запнулись сторони про територіальний аспект можливого угоди. Дискусії про нього йшли за закритими дверима. Але джерела Famagusta Gazette повідомили, що греки хочуть повернути деяких територій. В ООН, у свою чергу, визнали "критичний момент" в переговорах. Причиною тому стало те, що Реджеп Тайіп Ердоган вирішив говорити з позиції сили. Турецький президент пригрозив, що анексує північну частину острова Афродіти, якщо рішення не буде досягнуто.
Вся сіль в тому, що в рамках переговорів кожен хоче домогтися того, чого не особливо бажає іншого. Так, від Ердогана чекають висновку турецького контингенту з острова, за винятком невеликої купки солдатів швидше для бутафорії, ніж для справжнього спокою. А ТРПК хоче, щоб у Кіпру був один лідер, і представники цього "ЛДНР" Туреччини могли претендувати на цей пост. Російські "козачки" зі сходу України тут згадані неспроста, тому як вся ця ситуація дуже схожа на те, що зараз відбувається на Донбасі і мінський процес зокрема. До речі, росіяни якось навіть хотіли пізнати мудрість...пардон, досвід ТРПК.
Ось президент Туреччини і тисне. Його бажання підключити невизнаний північ європейської частини Кіпру дуже нагадує "Мінськ" в тому вигляді, в якому його бачать в Москві. Київ платить, а музику замовляє Кремль.
Ердогану ой як потрібно досягти прогресу у кіпрському питанні, але дозволити собі втратити хоч дещицю територій ТРПК він теж не може. У турецькій політичній парадигмі Ердоган — новоявлений султан, що заперечує роль світоча ісламського світу у арабських монархів. Угодовство буде означати, що президент Туреччини втратить обличчя.
Чому ж Кіпр так йому необхідний? Тут спостерігаються відразу кілька складових.
У контексті збиральництва османських земель (передбачає у випадку з Ердоганом аж ніяк не захоплення, а розширення впливу політичних, релігійних, економічних і енергетичних способами) спершу зазначимо символічну складову. Справа в тому, що Блискуча Порта, правонаступником якої бачить себе Ердоган, з 1571 по 1878 рр. володіла Кіпром. Потім острів перейшов британцям, а сама Османська імперія ще більше зменшилася в розмірах за підсумками Першої світової війни. Повернення Кіпру навіть у рамках моделі спільного управління з Грецією несе настільки необхідний символізм для Туреччини, а насамперед Ердогана, який вибудовує державу під себе.
Економічна складова полягає в тому, що коли-то багатий північ Кіпру, збіднілий після окупації турками, тільки виграє від більш тісної інтеграції з півднем, який, до всього іншого, є членом Євросоюзу. Це вигідно Анкарі, оскільки дозволить зменшити дотації зважаючи більшої економічної самостійності острова. По-друге, цього, звичайно ж, бажають і турецькі кіпріоти. Саме тому Акынджи і був обраний президентом 26 квітня. Він обіцяв об'єднання з півднем.
Ключовим же "відгалуженням" економічної складової є енергетика і місцева інфраструктура. Якщо розглядати нинішні переговори з цього боку, то енергетичний аспект поширюється на цілий ряд держав і державних утворень. Крім Туреччини і Греції — Ізраїль, Росія і іракський Курдистан.
Зараз у Ердогана з Путіним дружба, яку турецький лідер використовує для реалізації власних цілей в Сирії і Іраку. Анкара і Москва відродили "Турецький потік", який за планом заходить до Туреччини через Чорне море, а далі через Грецію несе російський газ в Євросоюз. Якщо, природно, Брюссель коли-небудь дасть на це добро.
З іншого боку, пам'ятаємо про ситуативність турецько-російського союзу. А також про те, що саме схожість Ердогана і Путіна є першою причиною, по якій два авторитарних правителя знову розійдуться, як у морі кораблі. При такому розвитку подій Кіпр буде запасним варіантом Анкари. Нинішня лівопопулістська влада в Афінах заглядає в рот Кремлю, але в разі нового конфлікту між турками та росіянами скасувати досягнута угода по Кіпру вже не вийде.
Острів є найважливішим енергетичним хабом і привабливий своїми ресурсами. У 2011 р. на прилеглому шельфі були виявлені великі родовища нафти і газу, до розробки яких причетні дві ізраїльські компанії — Delek Drilling і Avner Oil Exploration. Анкара і Єрусалим вже живуть у світі. І не раз обговорювали газове співробітництво.
По-друге, трохи південніше вже під контролем Ізраїлю знаходяться ще більш великі родовища "Левіафан" і "Тамар". Після довгої затримки через рішення Вищого суду справедливості Ізраїлю заблокувати їх розробку американськими та ізраїльськими компаніями Єрусалим домігся прогресу, підписавши 26 вересня угоду про розробку "Левіафана" з Йорданією. Що обіцяє вивести Ізраїль у світові експортери газу. Першим клієнтом цілком може стати Туреччина, але що ще більш заманливо —Євросоюз. Звичайно ж, Кіпр б дуже тут став у нагоді, оскільки має три великих порту (два на півдні, один на півночі) і необхідну інфраструктуру. Тобто Туреччина може запропонувати ізраїльським друзям Кіпр для участі в експорті блакитного палива в країни ЄС.
А що ж іракський Курдистан, про яку йшлося вище? "ДС" не так давно писала про іракських амбіції Анкари, точніше, про величезний інтерес до багатого нафтою Мосулу, який розташований якраз на кордоні курдських і сунітських територій. Іракські курди вже давно залежать від Туреччини в інвестиційному, енергетичному і військовому плані. Нафтопровід з Курдистану, прокладений в обхід Багдада до турецького портового міста Джейхан, чудово включився б у плани Туреччини зайти на нафтовий ринок.
Наступною ланкою після Джейхана стає Кіпр, на території якого, окрім портів, є нафтопереробний завод. Зараз він заморожений. У 2004 р. НПЗ став терміналом, а в 2015 р. з Ларнаки грецькі кіпріоти перевезли стратегічні нафтові резерви в енергоцентр Василикоса на півдні острова. Тепер Васілікос є не тільки терміналом для зберігання вуглеводнів, але і хабом, через який буде йти торгівля. При необхідності і наявності політичної волі нафтопереробний завод в Ларнаці знову зможе заробити, щоб не будувати новий на території Туреччини або ТРПК, а з НПЗ нафту по суші або по морю можна перевозити на південь Кіпру з подальшою відправкою в Євросоюз чи ще куди. Інфраструктура Василикоса, природно, придалася б та Ізраїлю.
Поки це намітки і домисли, але навіть їх має бути достатньо, щоб в Кремлі засовалися, з тривогою дивлячись на маніпуляції Ердогана. Неспроста менше двох тижнів тому російські ЗМІ розігнали повідомлення про будівництво російської військової бази на Кіпрі, 31 жовтня спростоване міністром закордонних справ Кіпру Іоаннісом Касулидисом. База росіянам нібито потрібна для кампанії в Сирії, незважаючи на те що на заході цієї країни у Москви вже є аеродром.
Російські спекуляції обумовлені серед іншого тим, що дозвіл багаторічних протиріч на острові між Грецією і Туреччиною дозволить Анкарі виконати одну з умов євроінтеграції. Кіпр зніме вето на переговори про вступ Туреччини в ЄС. Простіше кажучи, на тлі загострення турецько-європейських відносин Кіпр — це прекрасний обхідний шлях в ЄС.
В Анкарі вважають, що об'єднання острова і стримування потоку мігрантів зможуть компенсувати невдоволення Заходу щодо внутрішньополітичних процесів в Туреччині. Як мінімум це дозволить домогтися безвізового режиму, проти якого виступає, зокрема, німецька світ Євросоюзу. Тому-то Він і поспішає, не соромлячись у виразах. Тим не менш загрозу анексії навряд чи слід сприймати буквально: це швидше останній аргумент, за яким питання про яких би то не було елементах євроінтеграції Туреччини відпаде сам собою, остаточно і безповоротно, і це не кажучи про злам всієї моделі євроатлантичного партнерства в рамках НАТО. До такого повороту Анкара безумовно не готова. Принаймні поки що.
