Епопея з Ізраїлем. Коли дуже хочеться цитувати Лаврова

Голосування України на підтримку резолюції РБ ООН про заборону будівництва ізраїльських поселень на окупованих Ізраїлем палестинських територіях обернулося для Києва вкрай неприємним дипломатичним провалом. Подальший коментар посла України в ООН Володимира Єльченка в твіттері про те, що "ізраїльські поселення на окупованих територіях суперечать міжнародному праву як і окупація Криму Росією" лише погіршили ситуацію.

Почнемо з того, що саме порівняння російської окупації Криму та ізраїльсько-палестинських відносин некоректно, а знак рівності між ними вкрай невигідний Україні. По-перше, окупація Криму - це у чистому вигляді саме окупація, яка настала в результаті агресії однієї держави проти іншої, і в ситуації коли приналежність Криму саме Україні була закріплена приблизно десятком міжнародних договорів. У разі ж ізраїльсько-палестинських відносин все куди менш однозначно.

Досить згадати, що спочатку, і по Декларації Бальфура, і за Пактом Сакса-Піко, і за Британським Мандатом Ліги Націй Іудея і Самарія повинні були стати частиною єврейської держави, як "єврейського національного осередку". Подальші ж події, починаючи з резолюції Генеральної Асамблеї ООН №181, прийнятої у листопаді 1947 року, містять стільки неоднозначних і суперечливих моментів, що якби, наприклад палестино-ізраїльський спір господарський справою про розподіл земельної ділянки, шанси Ізраїлю виграти його начисто в будь-якому економічному суді були б, ймовірно, набагато більше шансів палестинської сторони. А, по-друге, Ізраїль вже без малого 70 років успішно ігнорує всі міжнародні протести з цього приводу. Словом, це як раз той випадок, коли представнику України краще було б помовчати, і утриматися від непродуманих порівнянь.

Що стосується голосування, то в України було чотири можливості. Єльченко міг підтримати резолюцію - що він і зробив. Він також міг проголосувати проти, міг утриматися і не міг з'явитися на засідання - просто вмити руки і відійти в сторону. Або, як варіант - вийти із зали перед початком голосування.

Тепер подивимося хто і як голосував. З 15 країн, що входять в РБ ООН резолюцію підтримали 14. США утрималися. Чи означає це, що Україні варто було приєднуватися до більшості членів РБ ООН? Зрозуміло, немає. Втім, у цій ситуації з самого початку не було хорошого рішення - але про це нижче.

Кожна країна, голосуючи за резолюцію грала свою гру. Нагадаю, що на момент голосування в РБ ООН входило п'ять постійних членів: Китай, Росія, Великобританія, США та Франція та десять тимчасових членів, що обираються на дворічний термін: Ангола, Венесуела, Єгипет, Іспанія, Малайзія, Нова Зеландія, Сенегал, Україна, Уругвай і Японія.

Голосування США відображало ситуацію зміни адміністрацій: адміністрація Обами з її палестинсько-лівими симпатіями доживає останні дні, адміністрація Трампа, яка буде явно проізраїльської, ще не вступила у свої права. Характерно, що США могли б скористатися правом вето, але не стали цього робити, змусивши кожну з країн зіграти в свою гру. Інтереси решти 13 голосували цілком очевидно прораховуються. Всім їм було вигідно підтримати антиізраїльську резолюцію. Але в кожному окремому випадку причини підтримки були свої. І тільки Україна голосувала "за" з абсолютно незрозумілих мотивів.

Навіщо потрібно було йти на загострення відносин з Ізраїлем, і, в перспективі, з США, встряючи в протистояння Республіканської і Демократичної партій на боці переможених демократів? Немає відповіді.

Що міг би в даній ситуації зробити Єльченко? Про голосування "за" - з подальшими заходами Ізраїлю, на які всім голосуючим, крім України, глибоко наплювати, вже сказано вище. Безперечно, ми відстоюємо свою традиційну позицію, успадковану від СРСР, вважаючи Західний берег окупованою територією. Україні ж на добрі відносини з Ізраїлем не наплювати з дуже простої причини: між Москвою і Тель-Авівом почалося помітне охолодження, а ситуативний недоброзичливець нашого постійного стратегічного ворога №1 - Росії - наш ситуативний доброзичливець. Ні, звісно, не один, і тим більше не союзник, і не довготривалий стратегічний партнер - ні на одну з цих ролей Ізраїль не годиться. Але тактичні вигоди від голосування Україна могла б отримати. І на жаль, вже їх не отримає.

Але і голосувати "проти" теж було не можна. По-перше, Ізраїль нам не друг і не союзник. І робити такий глибокий реверанс перед ним Україні не пристало. По-друге, Україна давно і серйозно вибудовує відносини з Саудівською Аравією - і, ширше - з ісламським світом, і така явна підтримка Ізраїлю могла б заподіяти шкоду тому, що вже зроблено в цьому напрямку. Хоча, втім, горе-дипломати знайдуть, звичайно, який-небудь інший спосіб привести все до провалу ще й там.

Що було робити? Утриматися? Теж не можна. Абсолютно ні до чого демонструвати перед ЄС настільки явну проамериканську позицію - а саме так це і було б витлумачено на тлі позиції США. Залишався останній спосіб - не ходити. Загубитися в коридорах. Піти на лікарняний. Просто зникнути: ось тільки що був Єльченко - і немає Єльченко.

Уміння знаходити правильні рішення у таких слизьких ситуаціях і є прямий обов'язок дипломата. Якщо, звичайно, він не дипломат радянської вичинки, на зразок згаданого в заголовку Лаврова, у якого всі "дебіли, б...". Але за Лавровим, принаймні, варто Росія зі своїм нехай і іржавим, а все-таки ядерною зброєю. А Україна свій ядерний потенціал... Просто обміняла на папірець під назвою "Будапештський меморандум", яким потім подтерлись спочатку Росія, а слідом за нею й інші підписанти. Після чого Україні порадили не хвилюватися і промокнути піт з чола - цим же, багаторазово використаним Меморандумом.

Але повернемося до Єльченко. Отже, Україна - слабка. Україна з величезним працею відбивається від агресора. І лідери ЄС, і більшість лідерів європейських країн і нова адміністрація США готові згодувати Україну Кремлю за мінімальні загалом вигоди для себе. Україна разъедаема зсередини сумішшю корупції і некомпетентності чиновників. Підсумовуючи все сказане приходимо до висновку: Україна просто не може дозволити тримати себе в таких умовах ще і некомпетентних дипломатів. Тим більше - в ООН. Гаразд би де-небудь в Науру ів тому ж Сенегалі. Але, як бачимо, дозволяє.

Однак і це ще не все. Приголомшлива за своєю недоречністю голосування і безглуздий коментар, приравнявший проблему Палестини до Криму, ще можна було списати особисто на Єльченко. Але МЗС України, мабуть, вирішив, що потрібно наступити на граблі двома ногами: і лівою, і правою. І Міністерство закордонних справ України викликало посла Ізраїлю в Києві для роз'яснення ситуації щодо скасування візиту прем'єр-міністра Володимира Гройсмана у Ізраїль, причому, в ході зустрічі українська сторона закликала Ізраїль припинити роздмухувати антиукраїнську істерію".

Чекаємо на нові, настільки ж позитивних новин з МЗС. Той факт, що при такому рівні дипломатії Україна все ще не перебуває в повній і глухий міжнародної ізоляції пояснити тільки тим, що на тлі Лаврова і Чуркіна українські дипломати виглядають ще більш-менш терпимо. Але все одно. Як сказав Лавров.... Ну, загалом, ви пам'ятаєте, що він сказав.

Що стосується виходячи з ситуації, що склалася, рада тут можливий тільки один: якщо ми впали в яму, то потрібно хоча б перестати копати її в глибину. Хто б тільки доніс цю думку до наших дипломатів...

А ще було б непогано, щоб в помічниках у Єльченко була жінка-дипломат. У тому сенсі, що, їй, можливо, було б простіше на наочних прикладах донести до представника України в ООН просту думку: правда - вона як цицьки. У тому сенсі, що показувати її (їх) в принципі - можна, і навіть потрібно. Але не завжди. Не скрізь. І не всім підряд. Інакше показ не досягає поставлених задач - а призводить до прямо протилежного ефекту. Як, наприклад, в історії з Вікілікс, які начебто все в білому декларували прихильність абсолютної прозорості в дипломатії заради загального блага, зрозуміло. А на повірку виявилися зливним бачком Кремля.