Ефект свідка: чому люди проходять повз людину в біді
Вчені всього світу відзначають, що в останні роки в суспільстві набагато частіше став проявлятися так званий ефект свідка, коли люди не звертають уваги на те, що відбувається на їхніх очах насильство. Психоаналітик Всесвітньої організації охорони здоров'я доктор Лакшмі Вийакумар говорить, що якщо таке явище зазначалося в 2013 р. в європейських країнах у п'яти випадках із десяти, то зараз наблизилася до катастрофічних восьми випадках. Прояв ефекту свідка наочно ілюструють зведення новин про надзвичайні події, де повідомляється, що люди, які стали очевидцями трагічних подій, не надали ніякої допомоги постраждалим. Класична ситуація: коли людині стало погано в людному місці, він впав, але ніхто не звернув на це уваги. Останній приклад в Україні - трагедія в Кривому озері, де кілька поліцейських байдуже спостерігали за тим, як їхні колеги вбивали місцевого жителя.
Далекі від науки і психології люди звинувачують суспільство в черствості і байдужості, тоді як професіонали говорять про психологічному ефекті — часто повторюваних явищах, що виникають під час спілкування людей та взаємодії людини з суспільством. Ці явища виникають під впливом ряду соціальних, економічних і політичних чинників та визначають психологічні характеристики соціуму в окремо взятій країні, місті, регіоні і навіть одному висотному будинку в мегаполісі.
Термін "ефект свідка", який називають також синдромом Дженовезе, виникла ще наприкінці 60-х після жахливого злочину в Брукліні. Пізно вночі 29-річна Кетрін Дженовезе, працювала менеджером в барі, поверталася з роботи додому. Біля будинку на неї напав чоловік із ножем. Жінка почала кликати на допомогу, і відразу у декількох вікнах, що виходили на вулицю, спалахнуло світло. Нападник втік, але потім, переконавшись, що ніхто не виходить, повернувся до стікаючої кров'ю жертви. Кетрін кричала, але злочинець продовжував наносити їй удари доти, поки вона не померла. Пізніше з'ясувалося, що за цією жахливою картиною спостерігали майже сорок чоловік, але ніхто з них не прийшов на допомогу. Дзвінок в поліцію надійшов майже через годину після нападу.
Ця трагедія викликала шквал наукових досліджень. Найглибше і масштабне провели американські психологи Джон Дарлен і Біб Латане. Вони з'ясували, що чим більше свідків злочину або події, тим менше ймовірність, що хтось почне діяти. Так з'явився ще один науковий термін — "дифузія відповідальності". Суть явища в тому, що опинилися в одній ситуації люди подумки розподіляють між собою відповідальність, в результаті, чим більше колектив, тим меншу частку відповідальності відчуває кожен. Людина вважає, що інші або візьмуть на себе зобов'язання, або вони вже це зробили.
Це підтверджують численні експерименти. Приміром, фахівці Університету Мічиган провели дослідження, в процесі якого випробувані повинні були виконувати певну письмову роботу в закритому приміщенні. Через деякий час по вентиляційній трубі запускали дим. Експеримент проходив в групі і за участю тільки однієї людини. У групі серед добровольців було кілька "підсадних", які робили вигляд, що не помічають диму і продовжували працювати з паперами. У підсумку також вели себе і більшість "непосвячених", незважаючи на те, що кімната була наповнена густим димом: про проблему повідомляли тільки у 10% випадків. У той же час, якщо людина був у кімнаті, він кликав на допомогу з імовірністю 75%.
Вчені вважають, що крім дифузії відповідальності, коли кожен думає, що повинен допомогти хтось інший, діє ще один чинник — групова згуртованість (або соціальне доказ). Це соціально-психологічний феномен, коли людина оцінює серйозність ситуації в залежності від реакції на неї навколишніх. Таке явище спостерігається чи не кожен день в будь-якій країні світу. Радикальні приклади такого феномену: випадки вбивств або зґвалтування в громадських місцях, за участю сотень свідків, які навіть не намагалися зупинити злочинців або викликати поліцію. Окрім радикальних, є і більш "нешкідливі" ситуації, з якими багато хто з нас стикаються, але проходять повз. Лакшмі Вийакумар говорить, що однією з головних причин формування групової згуртованості є особливості менталітету, притаманні тій чи іншій нації, усталені "шаблони соціальної реакції". Приміром, у країнах з високим рівнем злочинності бійки сприймаються як цілком звичайна, тривіальна явище і очевидцям в голову не прийде дзвонити в поліцію або вживати якісь заходи.
Те, про що говорить Вийакумар, можна спостерігати на численних прикладах і у нас в Україні. Одним з найбільш блюзнірських проявів групової згуртованості є жорстоке поводження батьків з дітьми у громадських місцях. На жаль, до цих пір прийнято вважати, що якщо батько або мати б'ють дитину, це нормально, "мають право", і суспільство з цим мовчки погоджується. Принаймні, у більшості таких ситуацій всі дивляться один на одного і ніхто не втручається. Тоді як у багатьох західноєвропейських країнах люди тут же викликають поліцію.
Тут діє ще один соціальний феномен — "множинне невігластво", коли більшість членів групи відкидають будь-яку норму, але не висловлюють це відкрито, вважаючи, що інші її підтримують, і, відповідно, підтримують вони самі. Вчені кажуть, що ефект множинного невігластва часто є основою ефекту свідка: якщо ніхто не діє, оточуючі вважають дію коректним і, таким чином, переконують себе відмовитися від втручання в ситуацію.
Донедавна науковці вважали, що виною всьому великі міста, які роблять людей апатичними і бездушними. Новітні дослідження спростовують цю теорію. Група соціальних психологів з Каліфорнійського державного університету провела дослідження, в ході якого оцінила ступінь чутливості людей в різних містах світу. Моделювалися ситуації, коли учасники експерименту потрапляли в більш чи менш складні ситуації, які передбачають допомогу оточуючих. Очолив роботу професор Каліфорнійського університету Роберт Левін розповідає, що перше місце по чуйності з 23 міст, де проходило дослідження, посів Ріо-де-Жанейро з населенням 6,5 млн осіб. Таким чином, розмір міста та готовність людей кинутися на допомогу ніяк не пов'язані.
Очевидно, ступінь співчуття закладена в культурі, яка може бути індивідуалістична та колективістська. Прийнято вважати, що США і велика частина Європи — в основному індивідуалісти, які цінують особистість і її інтереси більше, ніж групу. Відповідно вони більш чутливі. З іншого боку, в державі, схильному до колективізму, наприклад Китаї, засуджуються будь-які порушення соціальних норм. І якщо люди стають свідками події, пов'язаного з порушенням цих норм, вони не прийдуть на допомогу.
Широке поширення отримав кибермоббинг, тобто навмисні образи і погрози. У особливій групі ризику —підлітки, які стали об'єктом цькування серед однокласників. Якщо раніше знущання обмежувалися коридорами школи, то тепер жертву атакують і вдома, в соцмережі.
Насправді, образи і погрози в популярних мережах вже настільки поширене явище, що на це ніхто й уваги не звертає. Клінічний психолог Джон Сулер з Університету Райдер в Нью-Джерсі пояснює агресію у віртуальному світі ефектом розгальмовування: ви мене не бачите, ви мене не знаєте, я вас не бачу і не знаю, тому можу вести себе як завгодно. Тобто присутнє відчуття повної безкарності.
Сулер говорить, що головна небезпека навіть не в самих образах, а в формуванні до них відносини. У мережі свідків набагато більше, а виходить, вище і дифузія відповідальності. Все менше людей реагують на хамство, і, закріпившись у свідомості, подібна модель поведінки переноситься в реальне життя. Саме соцмережі, на думку більшості експертів, породжують байдужість і байдужість.
Більш того, як показали дослідження директора наукового центру при Університеті технологій Джона Стівенсона Хоргана, ефект свідка в соцмережах сприяє процвітанню тероризму. Він виявив, що за кілька тижнів до атаки в 82,4% випадків терористи заявляли про свої наміри. Крім того, всі, хто хоч раз перетинався у віртуальному світі з терористом, знали про його переконаннях, у 64% випадків були в курсі родина і друзі. Більшість терористів (59%) роблять публічні заяви з викладенням своїх переконань. Ці заяви включають як листи, надіслані до редакції газет, листівки, так і заяви на віртуальних форумах. Хоргана каже, що якби наше суспільство пильними, більшість злочинів і терактів можна було б запобігти.
Вчені б'ють на сполох і закликають звернути увагу на зростаючу проблему ефекту свідка. У деяких країнах діють спеціальні програми по втручанню свідків. Важливе місце в них посідає робота з ефектом згуртованості. Так, якщо члени групи вважають, що допомагати не прийнято, вони не стануть порушувати норми і будуть діяти. Якщо ж поміняти соціальні норми, ситуація зміниться на краще.
Виходить, що за так званим байдужістю ховається ціла система соціально-психологічних факторів, які впливають на сприйняття людиною певної ситуації. Але якими б термінами не оперували вчені, ніхто не відміняв "фактор особистої відповідальності". Важливо розуміти, що у кожного з нас завжди є вибір, як вчинити, коли на наших очах ображають людини або комусь потрібна допомога. Причому вибір не обмежується фізичною розправою із злочинцем або байдужістю. Залежно від ситуації необхідно телефонувати в поліцію, викликати швидку, знайти союзників, які допоможуть вирішити проблему. В останньому випадку буде досягнутий ефект групової згуртованості в кращому його прояві.
