Дві великі різниці. Чому нам не можна ділитися історією з Росією
Так вже вийшло, що в сферу моїх наукових інтересів потрапив один з епізодів Другої світової, а саме - оборона Одеси в 1941 р. Тема, здавалося б, вивчена вздовж і впоперек, з повним набором міфів, з розбором кожного дня. І тим не менш... Одна моя добра знайома, дізнавшись, що я зацікавився, з подивом зауважила: "Це ж "ватяна" тема".
Чому тема Другої світової стала для неї "ватяною", у мене особливого питання не викликало. Російське победобесие з його парадами, прапорами перемоги і "георгіївськими" стрічками вийшло за рамки пропаганди "спільного минулого" і трансформувалося в квазирелигию, одну з основ легітимації путінського режиму.
Про те свідчить нервова реакція російського політикуму на недавні слова Володимира Зеленського, що Польща і польський народ "першими відчули на собі наслідки злочинної змови тоталітарних режимів".
Здавалося б, президент України не сказав нічого нового і лише констатував давно відомі факти. Невже для когось сьогодні є новиною радянсько-німецький Пакт про ненапад? Або спільний парад Червоної Армії і Вермахту в Бресті? Або підписаний уже після четвертого поділу Польщі Договір про дружбу і кордони?
Так чому ж істерить російський МЗС, а його прес-секретар Марія Захарова називає Володимира Зеленського "неонацистом"? До чого всі ці "з єдиною гранатою на фашистські танки", "звільнила людство від коричневої чуми"?
Ну, по-перше, вони все ж чекали від нового президента України іншої риторики, з визнанням видатної ролі "незламної і легендарної", чогось про єдність народів та інше. По-друге, СРСР (а заодно і Росія як самопроголошена, але визнана спадкоємицею Союзу), по суті, названий співучасником у розв'язанні Другої світової.
Для Москви є різниця хто, що, а головне, коли про неї говорять.
Вірніше, якщо по-одеськи, "дві великі різниці".
Для України ж це чергове підтвердження того, що ми не повинні віддавати на відкуп російським історію Другої світової, як, втім, і взагалі історію.
Попит на історичні дослідження, в першу чергу на популярні історичні дослідження, залишається стабільним. І не тільки на книги. На документальні та художні фільми, на статті в інтернеті, на блоги в соцмережах. І якщо внутрішній попит не буде задовольнятися вітчизняними роботами, його заповнять російські статті, книги і фільми з відповідним баченням.
Варто ділити тематику на "свою" і "не своє", на "ватяну" і "патріотичну"? Хто сказав, що український історик не може написати історію Росії? Чому у нас можуть бути гарні і цікаві підручники Вадима Рубеля з історії Азії та Африки, а з історії Російської імперії або СРСР - ні?
З усієї багатющої історії Першої світової війни особливої уваги заслуговує Легіон Українських січових стрільців і бої за гору Маківка. Але з числа мобілізованих в австро-угорську армію "усуси" складали тільки близько 1%. А якщо взяти мобілізованих в армію Російської імперії, то ця цифра зменшиться до незначною. І так, хто-небудь рахував, скільки українців у сірих шинелях російської армії залишилося лежати на схилах Макивки?
Війна - це трагедія, війна, де бере участь розділена нація - трагедія подвійно. До речі, і тут доля українців багато в чому схожа з долею польської нації, яка була розділена між трьома імперіями.
Та й український вимір Другої світової також не можна зводити до історії ОУН-УПА, зрештою, не можна дарувати Москві ті самі чотири Українських фронти. Так, є труднощі, пов'язані з архівами. Більшість їх знаходиться в Росії і доступ до них українських дослідників якщо не закритий, то, принаймні, обмежений. Але дещо є і у нас. Крім усього іншого, є можливість залучити зарубіжні джерела, польські, угорські, румунські, німецькі. Без них та сама "правда про війну" буде неповною.
Історія радянського періоду Другої світової і до розвалу СРСР взагалі ризикує стати для кого-то "білою плямою", для когось- частиною епосу про безкоштовних квартирах, тотальної зайнятості і загальне щастя. І це при великій кількості історичних джерел і ще живих очевидців епохи.
"Україна - з Росією чи без Росії?" - ось питання, яке поставила в порядок денний російсько-українська війна. Питання актуальне, але надто обмежений. Мова повинна йти про позиціонування України у світовому минулому. І в світовому майбутньому теж.
