Два м'ясники. Чи стане доля генерала Младіча уроком для генерала Мізінцева

У житті Ратка Младіча був епізод, який перетворив його з нехай і жорстокої, та все ж таки людини, на голий кістяк генерала-ката. У Мізінцева він попереду

Генерал Михайло Мізинцев / Getty Images

Днями весь світ жахнувся тому, що зробили росіяни в Ірпені та Бучі. Раніше симпатичних, начебто іграшкових містечках під Києвом. Але війська РФ здійснили там зовсім не іграшкову трагедію і справжній геноцид. Масові поховання, братські могили, тіла зі слідами тортур та зв'язаними за спиною руками, трупи дітей зі страшними травмами. У перші ж дні після того, як ці міста були повернуті під контроль України, в Міноборони України опублікували інформацію, що в одній тільки Бучі українців росіяни вбили більше, ніж серби у Вуковарі хорватів. І тут же ЗМІ замайоріли порівняннями російсько-української війни з Югославськими війнами. І знову світу презентували паралелі: Буча – Вуковар, Маріуполь – Сребрениця. От тільки Маріуполь досі в облозі, а природа югославських воєн відрізняється від російсько-української війни. У випадку останньої – йдеться не про розпад держави та громадянську війну, а про війну ядерної держави проти країни, яка відмовилася від свого ядерного потенціалу задля гарантій безпеки.

Порівняння будь-яких війн – категорично некоректне. Не буває двох однакових воєн, як не буває двох однакових особистостей. Але бувають дуже схожі долі. Часто ця подібність – попередження для того, хто живе пізніше.

Часом воєначальники отримують яскраві титули. Поряд зі званням та прізвищем звучать слова, які максимально точно описують ту кар'єру, яку зробив офіцер – і дають відповідь на питання порушив офіцер під час служби межі дозволеного, чи ні. У новітній історії було не так багато генералів, які отримували титули м'ясників та катів. Після кривавих 90-х на Балканах у пресі закріпився штамп "боснійський м'ясник" щодо генерал-полковника Ратко Младіча — командувача армії боснійських сербів. Про іншого генерал-полковника, але вже російського, говорять і говорили в різні часи щось схоже — "м'ясник Маріуполя", "кат Алеппо". Йдеться про Михайла Мізінцева.

Дійсно, обидва переступили всі межі, які повинні існувати для офіцера, для чоловіка, для людини. Але вони – м'ясники та кати все ж таки у дуже різний спосіб.

Про генерала Младіча за ці роки сказано дуже багато і навряд чи можна додати до портрета щось нове – після турбофолкових хітів, що оспівують сліди чобіт генерала на всіх дорогах міст, чиї імена стали синонімами злочинів проти людяності, після різанини у Сребрениці, після його поведінки в МТКЮ, яка довела те, про що багато говорили ті, хто стикався з Младічем на службі — феєрична впертість і переконаність цієї людини у власній правоті не знають жодних меж. Але Младіч, на превеликий жаль для світу, ніколи не був карикатурним югославським військовим з пропагандистського плаката – надто серйозну він здобув освіту і надто грамотно він підходив до виконання поставлених перед ним завдань. Він вчився вбивати та вчився добре.

Але заперечувати карикатурність образу Михайла Мізінцева не вдасться ніяк. Його біографія – це переплетення концентрованого образу сучасного російського офіцера з російського ж кінематографа та всіх штампів про російського високопоставленого офіцера, що увійшли до культури. Тобто з одного боку це персонаж "Грозових воріт", "Дев'ятої роти" або будь-якого іншого подібного кіно — ніколи не говорить повними реченнями, але завжди рюкає або випльовує з себе уривки фраз на кшталт "не за статутом", "щоб я не бачив", "Я йому туди пляшку засуну". Все це весь світ міг чути на перехопленнях переговорів Мізінцева з його підлеглими, опублікованими ГУР МО. А з іншого – високопоставлений військовий чиновник, який прилаштовує нездібного сина та інших родичів у Міноборони на роботу – ну як не помогти рідній людині, яка, до того ж, ніяк не справляється сама.

Така нездатність триматись якоїсь однієї лінії, догравати образ до кінця, відповідати за слова – основа натури Мізінцева. Ця людина стала офіцером у Києві, закінчивши 1984 року Київське вище загальновійськове командне училище. У офіцерів цього покоління так чи інакше залишалися зв'язки, спілкування, принципи допомоги однокурсникам – принаймні до 2014 року. Після 2014 року це були винятки, але вони існували. Та для Мізінцева немає жодних бар'єрів у тому, щоб влаштовувати акти геноциду в країні, яка зробила його офіцером, приймала у себе та утримувала протягом чотирьох років. Схожа історія і з посадою Мізінцева – начальника Національного центру управління обороною. Цей Центр – структура, відповідальна за те, що відбувається з армією: ходом її операцій, постачанням, інформаційним реагуванням. У Сирії у цій ролі, згідно з офіційною російською легендою, він координував повернення біженців. Насправді ж – відповідав за планомірне стирання Алеппо з лиця землі. Тобто злочин прикривається навмисне гуманітарною тематикою – біженці, коридори, робота з громадянським населенням у зонах бойових дій/постконфліктних зонах. У Маріуполі, який російські збройні сили під керівництвом Мізінцева страчують вже більше місяця з особливим цинізмом – не шкодуючи людей похилого віку, жінок та дітей – він теж формально відповідає за доступ міжнародних організацій до гуманітарних коридорів і за самі ці коридори. І раз у раз виступає в російських медіа із заявами про те, що "ООН відмовляється брати участь в евакуації мирних жителів Маріуполя", не повідомляючи про те, що Росія не припиняє вогню, і що мова вже багато разів йшла не про гуманітарні коридори на вільні території України, а про депортацію змученого облогою цивільного населення до Росії. Все публічне позиціонування Мізінцева – це спроби частими появами в пресі та солодкими портретними замальовками на місцевих сайтах Вологодського регіону стерти всю непривабливу правду про свою службу та свої особисті якості. І не можна сказати, що Мізинцев став таким з роками – у своїй підлості та боягузтві дивитися правді про себе в очі ця людина напрочуд послідовна. І саме через це порівняння Мізінцева та Младіча частково розсипається.

Але – схожі долі та історичні приклади даються, щоб навчати. І один урок зі служби та подальшої долі Младіча Мізинцев все ж таки міг би отримати.

У житті Ратко Младіча був епізод, який перетворив його з нехай і жорстокого, але все ж таки людини, на голий кістяк генерала-ката – у чисту ненависть до цивільного населення країни-противника задля виконання поставленого завдання. Це самогубство його дочки Анни, 23-річної студентки-медика. Якоїсь миті вона дізналася про те, що саме творив її батько в Боснії, і застрелилася з його першого нагородного пістолета. Сам Младіч багаторазово говорив, що вона забрала з собою його серце, а люди, які бачили генерала боснійських сербів після цього, відзначали, що людина, яка й раніше не була налаштована на діалог і мало звертала увагу на думку оточуючих, закрилася в собі і перестала чути зовсім. Кого б і що б там не було.

Військові рідко кажуть усю правду про себе. Про свою службу. Про те, що насправді таке війна – а війна та люди на ній сильно відрізняються від героїв фільму "Офіцери", який так любить Мізінцев (що не оригінально, адже "Офіцери" — це улюблене кіно цілого покоління російських військових). Але в житті кожного військового є ті люди, які цієї правди не повинні дізнатися ніколи. Адже це їх уб'є – морально чи фізично. І в житті кожного військового є люди, з чиєю смертю ніщо більше не матиме значення. З чиєю смертю буде програно все й нові бої втратять сенс.

А зараз не дев'яності. Та й Україна – не Югославія. На злочини росіян в Україні дивиться в реальному часі весь світ. І серед цих очей обов'язково будуть важливі для Михайла Мізінцева. Можливо, найважливіші.

І це той головний урок, який доля Младіча має дати Мізінцеву. Втім є ще один: суд буде. І він буде фізичним та земним – якщо інший Суд не настане раніше.

І це стосується будь-якого російського генерала чи офіцера, який прийшов до України зі зброєю – суди будуть. Це вже неминучість. І вам, російським офіцерам, слід сподіватися, що ви опинитеся на лаві підсудних. Адже залишається варіант зі швидким правосуддям та відплатою. За Бучу, за Гостомель, за Бородянку, за Маріуполь. За кожне українське місто та село, яке ви пограбували. За кожну закатовану вами дитину. За кожну жінку, яку ви зґвалтували. За кожного розстріляного цивільного.

Пам'ятайте, що у світі немає людини, яка б нічим чи ніким не дорожила. І в Україні давно знають, хто дорогий кожному з вас.

Відплата буде. І вона буде справедливою й невідворотною.