Дута міць ВКС РФ. Що не так із путінськими коршунами

Серед багатьох питань щодо російського вторгнення в Україну, які лишаються без відповідей, одне стосується того, чому Росія почала шалено дорогу військову кампанію із максималістичними цілями, а потім відмовилася від використання переважної більшості своїх бойових літаків. Відповідь на це питання дає Джастін Бронк, експерт британського Королівського інституту об'єднаних служб,.

Зірваний бліцкріґ

Російське вторгнення в Україну почалося, як і очікувалося, вранці 24 лютого: великий залп крилатих і балістичних ракет знищив основні наземні радари раннього попередження по всій Україні. Результатом цього було фактичне засліплено ВПС України (ПСУ), а в деяких випадках також перешкоджено рух літаків, утворено кратери на злітно-посадочних смугах і рулежних доріжках на основних авіабазах. Удари також вразили кілька українських батарей зенітно-ракетних комплексів (ЗРК) великої дальності С-300П, які мали обмежену мобільність через тривалу відсутність запасних частин. Ці початкові удари протистояння відбувалися за схемою, яка спостерігалась у багатьох інтервенціях під проводом США після закінчення холодної війни. Логічним і довгоочікуваним наступним кроком, який спостерігався майже в кожному військовому конфлікті з 1938 року, було б проведення російськими Повітряно-космічними силами (ВКС) широкомасштабних ударних операцій для знищення ПСУ. Оскільки ланцюг раннього попередження був засліплений, а деякі злітно-посадкові смуги пошкоджені, ПСУ лишалися вразливими для нальотів ударних літаків, таких як Су-34 з керованими боєприпасами, або навіть багатоцільових винищувачів Су-30 з переважно некерованими боєприпасами. За значної кількості винищувачів супроводу Су-35 і Су-30, українські винищувачі були б знищені, навіть якби їм вдалося злетіти для вильотів на дуже малих висотах з обмеженою обізнаністю про ситуацію. Цього не сталося.

Натомість приблизно 300 сучасних бойових літаків, які ВКС розмістили в межах легкої досяжності основних зон зіткнення на півночі, сході та півдні України, схоже, в основному залишалися на землі протягом перших чотирьох днів боїв. Це дозволило ПСУ продовжувати виконувати оборонні протиповітряні та штурмові вильоти (ОПШВ, і, схоже, вони досягли певних успіхів у перехопленні російських ударних вертольотів. Той факт, що українські військові та цивільні особи змогли побачити (і швидко міфологізувати), як їхні власні пілоти продовжують літати над великими містами, також був основним фактором морального піднесення, який допоміг зміцнити надзвичайний дух єдиного опору, який демонструє вся країна. Відсутність російських винищувачів і ударних літаків також дозволила українським операторам ЗРК і військам із ПЗРК, на кшталт американських Stinger, вражати російські бойові вертольоти та транспортні засоби зі значно меншим ризиком негайного удару у відповідь. Це, своєю чергою, обмежило успіхи та призвело до значних втрат під час десантних операцій Росії.

Більше того, майже повна відсутність російських наступальних контравіаційних заходів (НКЗ, удари по аеродромах, техніці на стоянках, ангарах, інфраструктурі ВПС) була поєднана з дуже поганою координацією між пересуваннями російських сухопутних військ та їхніми власними системами протиповітряної оборони середньої та малої дальності. Кілька російських колон були відправлені за межі досяжності прикриття власної ППО, а в інших випадках супроводжуючі батареї ЗРК застрягли у військових заторах у походному положенні без жодних видимих ​​зусиль для забезпечення обізнаності та захисту від українських повітряних засобів. Це дозволило вцілілим українським озброєним БПЛА "Байрактар ​​ТБ-2" досить ефективно діяти на певних ділянках, завдаючи значних втрат колонам російської техніки.

Можливі пояснення

Існує кілька факторів, які можуть сприяти відсутності у Росії спроможності досягти та скористатися з переваги в повітрі, попри величезну перевагу ВКС у кількості літаків, можливостях обладнання та авіаційних системах далекого радіолокаційного спостереження в порівняно з ПСУ. По-перше, це обмежена кількість авіаційних високоточних керованих боєприпасів (ВКБ), сумісних із більшістю винищувачів ВКС. Під час бойових дій над Сирією тільки парк Су-34 регулярно використовував ВКБ, і навіть ці спеціалізовані ударні літаки регулярно вдавалися до некерованих бомбових і ракетних ударів. Це не тільки вказує на дуже обмежену обізнаність більшості екіпажів російських винищувачів з ВКБ, але й підкріплює широко прийняту теорію про дуже обмежені запаси авіаційних ВКБ у ВКС РФ. Роки бойових дій у Сирії ще більше виснажили їх. Це може означати, що більшість з 300 бойових літаків ВКС, зосереджених навколо України, мають лише некеровані бомби та ракети, придатні для штурмових ударів. Це, у поєднанні з відсутністю блоків націлювання для виявлення та ідентифікації цілей на полі бою з безпечної відстані, означає, що можливості пілотів літаків ВКС надавати повітряну підтримку своїм наземним силам обмежені. Як наслідок, керівництво ВКС, можливо, не хоче направляти основну частину своєї потенційної ударної сили проти українських військ до того, як буде надано політичне схвалення на використання некерованих боєприпасів для бомбардування контрольованих Україною міських районів. Ця невибіркова форма повітряних ударів була стандартною практикою для операцій російських та сирійських ВПС над Алеппо та Хомсом, і, на жаль, найближчими днями, ймовірно, буде використана ВКС над Україною (стаття вийшла на п'ятий день вторгнення, і це передбачення виявилося справедливим – ред.).

Однак відсутність ВКБ не є достатнім поясненням загалом низької активності літаків ВКС. Відносно сучасна авіоніка на більшості їхніх ударних платформ означає, що навіть некерованих бомб і ракет мало б бути достатньо, щоб завдати серйозної шкоди українським літакам на їхніх авіабазах. ВКС також має близько 80 сучасних і боєздатних винищувачів здобуття переваги в повітрі Су-35С та 110 багатоцільових винищувачів Су-30СМ(2), які можуть проводити НКЗ та ОПШВ. Таким чином, нездатність встановити перевагу в повітрі не можна пояснити лише браком відповідних ВКБ.

Іншим потенційним поясненням є те, що ВКС не впевнені у своїй здатності узгоджувати масштабні бойові вильоти з активністю російських наземних ЗРК Сухопутних військ. Інциденти дружнього вогню з боку наземних ЗРК були проблемою як для західних, так і для російських повітряних сил у численних конфліктах з 1990 року. Проводити спільні дії, в яких бойова авіація та системи ЗРК можуть одночасно вражати сили противника в складному середовищі без інцидентів із дружнім вогнем важко; вони потребують тісної взаємодії між службами, відмінні комунікації та регулярне навчання. Поки що російські війська демонструють вкрай погану координацію в усіх сферах, від елементарних логістичних завдань до координації десантних операцій із діяльністю сухопутних військ і організації зенітного прикриття для колон на марші. З огляду на це, можливо, було вирішено залишити завдання закриття неба для ПСУ за наземними ЗРК, чітко розуміючи, що це буде замість масштабних повітряних операцій ВКС. Однак, знову ж таки, це само по собі не є достатнім поясненням, з огляду на чисельну перевагу ВКС над ПСУ.

Останнім фактором, який слід враховувати, є відносно низька кількість льотних годин, яку пілоти ВКС отримують щороку в порівнянні з більшістю своїх західних колег. Хоча точні цифри для кожного підрозділу важко знайти, періодичні російські офіційні заяви свідчать про в середній річний наліт 100–120 годин по ВКС загалом. Години нальоту винищувачів, ймовірно, нижче, ніж у транспортних чи вертольотних підрозділів, тому реальна цифра, мабуть, дещо нижча, ніж 100. Пілоти винищувачів британських та американських ВПС часто скаржаться, що їм важко підтримувати багатоцільову бойову готовність, попри приблизно 180–240 годин нальоту на рік, доступ до сучасних високоякісних симуляторів для додаткового навчання, кращу ергономіку кабіни та інтерфейси зброї, ніж у російських аналогів. Таким чином, можливо, що, попри масштабну програму модернізації, в рамках якої за останнє десятиліття було придбано близько 350 нових сучасних бойових літаків, пілотам ВКС важко ефективно використовувати теоретично великі можливості своїх літаків у складних і загрозливих умовах українського неба. Якщо це так, то керівництво ВКС, імовірно, вагається щодо проведення широкомасштабних бойових дій, які б показали розрив між їх уявними та реальними можливостями.