Дозвольте посівати. Нащо Путін їде до Ердогана

Токсичний російський диктатор Владімір Путін вирушає із візитом до Туреччини, де має зустрітися з турецьким президентом Реджепом Таїпом Ердоганом, для якого токсичність візаві не є підставою, достатньою для відмови від спроб покращити і власні позиції.

Точну дату приїзду російського злочинця ані Москва, ані Анкара наразі не називають. Але за інформацією агенції Reuters, що посилається на анонімного турецького посадовця, Путін завітає до цієї країни 12 лютого. 

Мета візиту

Насправді обом — і Путіну, і Ердогану — є що обговорити, від двосторонніх відносин до регіональної та міжнародної політики.

Ердоган лшається вірним власній традиції балансувати між союзниками по НАТО та Росією й іншими авторитарними режимами. При цьому витискаючи з цього геополітичного шпагату максимум для себе.

Відповідним чином Анкара поводиться і в контексті російської війни проти України, коли з одного боку є нашим партнером в оборонній та й інших сферах (зокрема в питанні, наприклад, відбудови і відновлення України); а з іншого, збирає вершки з торгівлі із РФ, подекуди за участі в сумнівних схемах на кшталт перетворення на один з коридорів для експорту російської нафти, краденого в Україні зерна та імпорту конче потрібних Кремлю товарів. На додачу до легального експорту до РФ продуктів харчування і не тільки.

Проте союзники і партнери України, а заразом союзники Туреччини в Альянсі докладають все більше зусиль, аби завадити постачанню до Росії продукції і технологій, що використовуються нею для продовження агресії проти України. Та й загалом прагнуть вирішити проблему схем оминання санкцій шляхом введення вторинних обмежувальних заходів.

В якості прикладу можна навести указ президента США Джо Байдена від 22 грудня, що, власне, і надає змогу вводити вторинні санкції проти банків третіх країн, які співпрацюють з Росією. Як наслідок, вже на початку січня турецькі банки, а за ними і китайські, фактично припинили фінансові транзакції від російських компаній, а до того ж значно ускладнили процес отримання банківських карток громадянами РФ. 

Зрозуміло, що це створює додаткові незручності для Анкари і Москви, які зацікавлені у збереженні фінансових і торговельних можливостей.

Угода без перспектив

Однак у збереженні контактів, що ілюструє майбутній візит Путіна до Туреччини, міститься і суто політичний інтерес. 

Він обумовлений спробами РФ опосередковано повернутися до зернової угоди, що було укладено за посередництва Туреччини й ООН, але з якої Москва вийшла в односторонньому порядку у липні 2023 р. Тоді Кремль не пристав на вмовляння Анкари та ООН, бо робив ставку на те, що зерновий шантаж спрацює. Чого не сталося. 

Тому Путін намагається зробити певний відкат до попередніх "заводських налаштувань". І, як повідомив 4 лютого міністр закордонних справ Туреччини Хамкан Фідан, Ердоган і російський диктатор говоритимуть про новий механізм, що дозволив би експорт українського зерна Чорним морем.

Щоправда, знов-таки, демарш Росії закінчився нічим, адже Україні вдалося де-факто самотужки забезпечити функціонування зернового коридору досить прямолінійними засобами. Українські спецслужби й Сили оборони просто розпочали ефективне полювання на російський флот у Чорному морі, в результаті якого, як, наприклад, констатувала Bild, вже було знищено п’яту частину ЧФ РФ. А решта флоту змушена переховуватись у Новоросійську чи Очамчирі (на окупованій Росією території Сакартвело). 

Завдяки цьому експорт агропродукції з українських портів у грудні минулого року був найбільшим з моменту повномасштабного вторгнення Росії. Тобто "морські крихітки" виявилися значно переконливішими і ефективнішими за будь-які угоди за участі РФ і посередників в особі Туреччини й ООН. Вони і ще звісно страховий пакет Unity Facility, що за посередництва Великої Британії знизив вартість страхування, а також коаліція Болгарії, Румунії і Туреччини з розмінування Чорного моря. 

Обопільний зиск

Путіну вкрай важливо саме зараз, напередодні 10-річниці окупації українського Криму, у публічній площині переконати всіх в тому, що Росія ще має вплив на ситуацію у Чорноморському регіоні. А як найкраще це зробити, якщо не поїхати до чорноморської країни-члена НАТО?

До того ж забезпечення Україною роботи зернового коридору певним чином нашкодило і інтересам Туреччини, оскільки Ердоган по суті втратив частину політичної ваги в якості такого собі регіонального рефері з претензією на міжнародний рівень. 

Звісно ж йому хотілося б повернути втрачені позиції. Заради цього він готовий до діалогу з Путіним, про токсичність якого, себто про виданий МКС ордер на арешт, йому днями недвозначно нагадав спікер зовнішньополітичної служби Євросоюзу Петер Стано.

І тут буде доречно завважити, що Туреччину Ердогана складно назвати надійним партнером чи політичним песередником. Ердоган — ситуативний партнер та опонент. Як щодо союзників по НАТО, так і щодо Росії. Яскравий приклад — це довгоочікуване схвалення Анкарою заявки Швеції на вступ до НАТО, після чого США одразу погодилися повернутися до угоди про продаж Туреччині винищувачів F-16. До того ж паралельно знов активізувалися дискусії про гіпотетичну передачу Україні Туреччиною ЗРК С-400, раніше отриманих нею від РФ, в обмін на повернення Анкари до програми винищувачів F-35. 

Втім, це лише дискусія, але сам факт, що вона відновилася, а також останні дії Туреччини підтверджують мінливість Ердогана, що може бути як шкідливою для партнерів, так і корисною. 

Саме тому союзникам Туреччини теж не може бути не цікаво, які результати матимуть перемовини Путіна та Ердогана. Про це може свідчити коментар заступника речника Держдепу Веданта Патела, який, зокрема, зазначив, що "говорити про власні зобов’язання та зовнішню політику" є прерогативою все ж Туреччини. Цілком імовірно, що союзники Анкари не виключають надходження від Путіна через Ердогана якщо не конкретних меседжів, то принаймні розуміння намірів і планів російського диктатора.