Справа вартою. Коли Іран почне топити британські суду
Спроба захоплення британського танкера катерами Корпусу вартових ісламської революції (КВІР) в Ормузькій протоці знову посилює напруженість навколо Ірану. Незважаючи, зауважимо, на деяку розрядку, викликану раптовою відмовою Трампа від бомбардування у відповідь на збитий дрон. І серію нападів КВІР і його агентів з підлеглих терористичних угруповань, таких як єменська "Ансар алла", на танкери інших держав, як і ракетних ударів по тим же аеропортів країн регіону.
Есесівці аятол
Міністру закордонних справ Ірану Джавада Зарифу довелося ламати комедію — мовляв, пройшов ж ваш танкер, ось і радійте і "не вигадуйте". Лондону, звичайно, сьогодні не зовсім до Тегерана — там змінюється влада і відносини з ЄС, але сплеску обурення тепер було не уникнути. Заріфа, випускника Денверського університету і вихідця з багатого купецького сімейства, навіть трохи шкода — адже він до КВІР відношення не має, адже цей Корпус, як і, скажімо, російська ФСБ, давно перетворився в державу в державі і під прапором Ірану займається тими справами, за якими світського уряду залишається тільки підчищати. Навіщо ж КВІР все це робить, хто ще зацікавлений у подібному розбої і до чого це може призвести?
Насамперед атака явно носить демонстративний характер. Адже 7 липня Іран, мабуть, відкрито почав збагачення урану понад встановленого рівня 3,67%. Раніше з цього приводу заступник міністра закордонних справ Ірану Аббас Аракчи заявив, що кожні 60 днів після цієї дати Іран буде відмовлятися від частини зобов'язань по угоді. Одним з гарантів якої є велика Британія. Головна умова шантажистів — Європа повинна надати Ірану гарантований механізм обходу американських санкцій у торгівлі між європейськими країнами та компаніями та Іраном. І що в цьому відношенні європейці навіть зробили. Інша справа, що самим нариватися на американські санкції їм не з руки, та й як цей механізм зможе працювати — неясно.
Нагадаємо про обмеження, з якими погодився Іран за умовами "ядерної угоди". Так, гранична кількість збагаченого урану не повинно перевищувати 300 кг протягом 15 років після її укладення. Далі, Іран відмовлявся від модернізації ядерного реактора в Араку, здатного після неї виробляти збройовий плутоній. Були введені обмеження по кількості центрифуг і відмова від будівництва нових потужностей зі збагачення — теж протягом 15 років. США вийшли з угоди — в якості гарантій був вироблений механізм контролю у вигляді перевірок і інспекцій, але республіканці в ході президентської кампанії 2016 р. неодноразово заявляли, що Тегеран водить нас за ніс. Що, якщо вірити даними ізраїльської розвідки, які оголошував свого часу Біньямін Нетаньяху, цілком ймовірно.
Тепер же в разі продовження виходу Ірану угоди він може послідовно скасовувати свої зобов'язання ще приблизно рік. Проблема в тому, що США та Ізраїль, а також на Великобританію, якщо прем'єром стане Борис Джонсон, ці методи навряд чи подіють. Що стосується КНР, то вона не зацікавлена в подальшій дестабілізації ситуації навколо Ірану. А ось Росія, багато років торгувала своїм впливом на Іран, схоже, безсила що-небудь зробити, притому що вона загрузла в протиріччях з персами на території Сирії, намагаючись всидіти одночасно на ізраїльському та іранському стільцях. При цьому осудність іранського режиму викликає — як висновок з триваючих тегеранських провокацій — все більше питань.
Варто згадати, що у свій час проблеми в економіці країни, викликані минулим періодом санкцій, змусили колишнього президента Махмуда Ахмадінежада ввести фактично контроль силовиків над нею. Саме Ахмадінежад санкціонував перехід економіки під керування структур КВІР. Малося на увазі, що КВІР повинен припинити хаос в господарстві Ірану. Однак, як і скрізь, отримавши екстраординарні повноваження і ключ від казначейських сейфів, силові структури або остаточно добивають бізнес, прикладом чого може служити режим Мадуро, або починають безконтрольно збагачуватися, вивозячи награбоване за кордон, як у Росії. Втім, в Ірані не зовсім як скрізь — у сформованій системи є важлива особливість.
Справа в тому, що КВІР є політичною військовою організацією, а такого роду структури в новітній історії рідкісні, її найближчим аналогом, схоже, є SS. Але домінувати в гітлерівській Німеччині есесівці не могли — їх врівноважували армія, розвідка, політична поліція і бюрократія. А в Ірані, мабуть, з-за теократичних елементів такий баланс не з'явився. Сьогодні саме КВІР визначає політику країни, а не цивільна влада.
Тому мова йде про те, що гіпотетична ядерна зброя Ірану буде знаходитися під контролем держави, а в руках специфічної і практично непідконтрольної нікому структури з траснациональным охопленням (не дарма проти її бізнесу США ввели санкції). Більше того, якраз КВІР володіє стратегією розвитку Ірану і виведення його з кризи. І ця стратегія проста — військова експансія, скидає всі накопичені внутрішні суперечності. Зокрема, пом'якшує тиск з боку молодого населення країни, яке час від часу влаштовує видовищні міські бунти.
Оскільки ізоляція зберігається, а догматичний теократичний режим, теж ховається за світським урядом, який обирається на виборах (правда, з фільтром ради аятол), Іран прориває її веденням трьох загарбницьких воєн в Іраку, Сирії та Ємені. І цілком здатний завдати ядерного удару першим (зокрема, з Ізраїлю). У межах такої логіки — постійної і необмеженої військової експансії — володіння ядерною зброєю перетворюється в цілком відчутну загрозу як мінімум для всього навколишнього Іран регіону.
Підвішений Путін
У Тегерані ради страхам сусідів і бояться лише створення коаліції за, так би мовити, нової реконструкції Великого Близького Сходу на чолі з Америкою, здатної влаштувати іранцям іракський сценарій, незважаючи на всі складнощі такого підприємства. Гальмує цей цілком логічний сценарій виключно Дональд Трамп, оскільки орієнтується на непопулярність всієї іракської теми епохи Буша-молодшого, так і відверто побоюється воювати. Адже це в будь-якому випадку ризик.
Скасування удару відплати за збитий безпілотник, як бачимо, миттєво відгукнулася нападом вже на британський танкер. Яке, зауважимо, було попереджено лише загрозою британського фрегата застосувати артилерію. Це вельми красномовна демонстрація тих ментальних проблем нинішньої західної еліти, які роблять її слабкою. І, природно, провокують такі внутрішньо здичавілі країни, як Іран і Росія, на все нові прояви агресії, як регіональні, так і глобальні.
Визначальною в цій ситуації так чи інакше залишається американська, а не європейська лінія — при президенті Обамі американці носилися з Росією саме заради іранської угоди, якої тепер, по суті, немає. Значною мірою іранська небезпека мотивує проводити власну російську лінію і Ізраїль.
В якійсь мірі всім сторонам, у тому числі Туреччини, вигідно, що Тегеран і Москва загрузли в Сирії, причому ще і зчепилися між собою. Але загроза з боку Ірану продовжує наростати — з високою ймовірністю провокації продовжаться, а без реального тиску КВІР не піде з Сирії (звідки тепер російські ракети, як з'ясувалося, долітають до Кіпру), з Іраку та Ємену, хоча в останньому випадку намітилася певна стабілізація. Та й Трампу треба щось пред'явити виборцю у сфері зовнішньої політики, інакше виходить, що війни, з яких він поривався вийти, тривають, а міжнародний антиамериканізм нахабніє.
Навіщо ж на Близькому Сході тепер потрібна Росія? Особливо після провалів авантюр Євгена Пригожина (крім ЦАР, ніяких успіхів), підсвічених арештом його політтехнолога в Лівії і стагнацією положення генерала Хафтара. А адже здавалося, що в цій країні повністю зруйновані інститути влади. Незважаючи на політичну корупцію в Європі, на інших театрах, і в першу чергу на Близькому Сході, Росія явно почала видихатися. То ж затримання в грецькому порту рекордної партії "сирійських" наркотиків вказує на ступінь розкладання її окупаційного контингенту в Сирії. Характерний і епічний провал в Судані, який поступово перетворювався в базу для російської найманої армії в регіоні (яка, втім, поступається КВІР по могутності і впливу).
Вплив Москви на Тегеран тепер втрачено — Іран відверто змушує Росію вибирати між собою та Ізраїлем, за яким багато в чому стоїть Америка (правда, на практиці воює з Іраном один тільки Ізраїль). Куди не кинь — усюди клин. Скоро ми, мабуть, почуємо від Кремля, що Іран його підставляє. Що той нерідко і справді робить, щоб, так би мовити, дисциплінувати Путіна, який відомий своїм прагненням підвішувати ситуації, але в даному випадку він виявився підвішений сам.
Власне, шлях вирішення іранського питання виглядає досить очевидним. Або іранське суспільство і світське керівництво самі зуміють відсунути від влади Корпус вартових ісламської революції і почнуть нормалізацію, або Іран буде заблокований до ступеня повернення "в кам'яний вік" (як у схожому випадку говорив неповторний заступник держсекретаря при Буші-молодшому Річард Армитедж), щоб володіння ядерними технологіями стало для нього непідйомним. Або рано чи пізно Ізраїль нанесе свій попереджувальний удар. Всім зацікавленим сторонам, хочуть вони воювати чи ні, зрозуміло, що дарувати "іранському Гіммлера", генералу Сулеймані ядерний арсенал абсурдно і самовбивчо.
Втім, крім Ізраїлю, ефективно вирішити іранське питання може ще і Китай. Хоча в травні Пекін і припинив закупівлі іранської нафти, щоб додатково не посилювати торговельну війну з Америкою, при цьому нарощує інвестиції в іранську енергетику. Китай закликає сторони інциденту в Ормузькій протоці проявити стриманість і докласти необхідних зусиль для того, щоб уникнути ескалації ситуації, заявив на брифінгу офіційний представник МЗС КНР Ген Шуан.
"Район Перської затоки відіграє важливу роль у забезпечення міжнародної стабільності та глобальної енергетичної безпеки. Ми сподіваємося, що відповідні сторони зможуть проявити стриманість, зроблять необхідні дії, щоб уникнути ескалації і заради забезпечення миру і стабільності в цьому регіоні", — сказав дипломат. Зможуть китайці прочистити мізки своєму задыхающемуся від дефіцитів партнеру — невідомо, але те, що до Пекіну, а не до Москви, в Тегерані прислухаються, це очевидно.
Що стосується самої Великобританії, то це зручний привід для Бориса Джонсона в ході нинішньої виборчої кампанії в партії розкритикувати опонентів за занепад британського авторитету і знову вказати на необхідність повернення Лондона у вищу лігу глобальної політики. У часи, коли подібні піратські витівки проти Великобританії не могли і в голову прийти вождям слаборозвинених країн.
