Аборт Новоросії. За що торгується Путін в питанні миротворців ООН на Донбасі

До кінця тижня в розпочату Києвом і підхоплену Москвою дискусію про миротворців на Донбасі включилися Вашингтон, Париж і Берлін. Причому вони виступили як команда підтримки України - принаймні, публічно. Між тим, Петро Порошенко в ході свого виступу в Раді ще раз окреслив українську позицію, яка виражалася протягом цих днів.

Нагадаємо, в понеділок представник президента у Верховній Раді нардеп Ірина Луценко заявила, що в законопроект про реінтеграції Донбасу залишилося внести кілька завершальних штрихів. Один з них - про миротворчої місії. Погляд Києва на це питання на Генасамблеї ООН, яка пройде в цьому місяці, представить президент Порошенко. Поки ж, за словами Ірини Луценко, на розгляді три варіанти: поліцейська місія ОБСЄ, поліцейська місія ЄС і миротворці ООН.

Але можливість реалізації перших двох в силу ряду причин сумнівна. Досвід роботи спостережної місії ОБСЄ на Донбасі викликає сумніви в здатності цієї організації дотримуватися нейтралітету. Місія ЄС, можливо, була б для нас навіть краще, ніж миротворці ООН, але навряд чи Москва дасть добро на розміщення в ОРДЛО контингенту, на який вона взагалі не зможе впливати. Залишаються, таким чином, миротворці ООН. Цей варіант у всіх сенсах компромісний. І за умови компромісу розгорнеться боротьба.

За основними параметрами такий варіант обопільно прийнятний. Київ отримує третього, екстериторіального гравця, що розділяє боку. Москва, з урахуванням права вето в РБ, зберігає певний контроль над ситуацією і отримує одночасно можливість відступу із збереженням особи. Або, навпаки, консервації ситуації з використанням миротворців і під прикриттям мандата ООН. Крім того, в ході формування місії Кремль має найбільш широкі можливості впливу на її повноваження і склад.

Деяку ясність в російські плани вносять дві заяви, зроблені Володимиром Путіним на прес-конференції за підсумками саміту БРІКС. Перше - про те, що Росія сама внесе проект резолюції про миротворців, оскільки розміщення сил ООН, які забезпечують безпеку місії ОБСЄ на Донбасі, піде на користь "вирішення проблеми на південному сході України". Друге - про постачання США летального озброєння Україні, які нібито можуть викликати загострення бойових дій на Донбасі. І навіть - увага - сприяти поширенню конфлікту на інші регіони, що є прямою загрозою.

Іншими словами, Путін прямо заявив, що Росія не має наміру відмовлятися від військової присутності на українській території і не залишить без підтримки своїх поплічників з ОРДЛО. А в цьому випадку Кремлю не посміхається відкриття ленд-лізу для України, яке може істотно підвищити його витрати - і військові, і економічні, і політичні. Збільшення втрат в живій силі, так і у військовому майні призведе до збільшення витрат на утримання дислокованих в ОРДЛО корпусів, що загрожує як новою хвилею санкцій, так і рейтинговими втратами всередині РФ, особливо небажаними напередодні президентських виборів. І Москва цілком може зіграти на випередження, пішовши на ескалацію конфлікту і на розширення його географії.

Причому не конкретна, але прозора загроза про розширення зони конфлікту означає, що відповіддю Кремля на озброєння України Білим домом стануть постачання російської зброї і розгойдування ситуації в інших нервових вузлах планети, будь то Афганістан (куди і так йдуть каравани російського зброї), Лівія, Судан чи Балкани. Простіше кажучи, через ОРДЛО "гуманітарні конвої" почнуть відправлятися і по інших гарячих точках. І нехай це торжество модальності в путінській мови не вводить в оману: за всіма "можливо" і "можуть" криється намір діяти, а не оцінка шансів. Загалом, ВВП зійшов до особистого попередження Вашингтону.

Можна обгрунтовано припустити, що в ООН будуть конкурувати два проекти про миротворчої місії, які в загальних рисах досить передбачувані.

Російський проект передбачатиме введення миротворців тільки на лінію зіткнення сторін. Крім того, Росія буде проштовхувати в миротворці зручний для неї, максимально наближений до ОДБК контингент - казахсько-білоруський, наприклад.

Нарешті, в процесі узгодження введення контингенту з ватажками ОРДЛО Росія спробує максимально підвищити їх статус як переговірників, зв'язавши його з Мінським процесом. Останнє видно з недавньої заяви Захарченка про те, що введення миротворців необхідно співвідносити з виконанням Мінських угод. Причому за маневрами російського керівництва чітко видно прагнення ухилятися від формального визнання РФ стороною конфлікту.

Показовий відповідь на це шулерство дав представник Німеччини в ООН Мартін Шефер, який заявив про неприйнятність залучення до переговорів про миротворців сепаратистів.

Мотиви Москви, які стоять за "раптовим згодою повернутися до теми міжнародного миру - до того ж обмеженого - аж ніяк не є секретом. Зрештою, який сенс охороняти, як пропонує Путін, наглядову місію ОБСЄ, якщо її просто можна озброїти? Навряд чи можна підозрювати Кремль в наївності - він лише окреслив планку своїх очікувань для майбутнього торгу. Зрозуміло, гранично завищену, за загальним правилом дипломатії: хочеш малого - вимагай багато чого. Тому, до речі, з такою легкістю озвучену Путіним концепцію з такою легкістю розкритикували і в Берліні, і у Вашингтоні. Але те, що Париж, все більш освоюючись в ролі парламентера з незручними співрозмовниками, відрядив до Москви міністра закордонних справ Жан-Іва ле Дріана, свідчить про те, що обговорювати в принципі питання з росіянами все ж готові. При цьому, зрозуміло, залишається ймовірність, що демонстрацією готовності до діалогу Кремль лише затягує чергову хвилю санкцій і тягне час в очікуванні підсумків федеральних виборів у Німеччині. На яких сюрпризи хоч і малоймовірні, але все ж можливі.

Логіка України теж зрозуміла. По-перше, взяття під контроль миротворців не тільки лінії зіткнення, але і ділянки українсько-російського кордону, в даний час не контрольованого Україною - що цілком укладається в Мінські угоди . До речі, Вашингтон і Берлін висловилися в тому ж дусі. По всій видимості, цей момент буде врахований і у франко-німецькому реченні, над яким зараз ведеться робота.

Другий ключовий момент - максимальна вестернізація миротворчого контингенту. Особливо бажана участь у ньому Польщі і країн Балтії.

По-третє, мінімізація, наскільки це вдасться, переговорного статусу Захарченко та Теслярської. Про всіх цих моментах ясно заявив у своїй промові Порошенко, причому тут Захід демонструє похвальне одностайність у підтримці України.

При цьому в Росії на руках є козирний туз - право вето в РБ. Без крайньої необхідності вона на нього не піде - російський проект введення миротворців і є, по суті, спроба уникнути чергового використання вето. Але загнана в кут Москва використовує і такий важіль. Тим більше що в Кремлі явно ображені тим, що Путіна не запросили на конференцію з приводу реформування ООН.

Кордон Росія не віддасть, це зрозуміло. Але в цьому випадку можна ставити питання про те, що місія ОБСЄ вводиться не для закріплення виконання Мінських угод, а замість них. Оскільки угоди виявилися нездійсненними - ось же - в частині контролю над кордоном.

Загалом, є ризик, що і російський проект, і альтернативні йому український з європейським (якщо це не буде результат спільної роботи) будуть заблоковані на рівні Радбезу, а результат боданий на рівні Генасамблеї трудноуправляем і слабопредсказуем. Голосуючі там зазвичай не проти поторгуватися за власні інтереси.

Але, припустимо, сенсація сталася таки: який із проектів все ж взятий за основу. Це, загалом, не неможливо, враховуючи, що обламування російських хотілок аж ніяк не знімає вимог європейських умиротворителів до Києва. З іншого боку, відхід в глуху несознанку не обіцяє Москві нічого крім збільшення витрат. Демонстрація готовності співпрацювати виглядає краще - тим більше що в Кремлі чудово знають: ніщо так не псує здорову ідею, як її реалізація. Зрештою, процес може затягтись, глухнути і стикатися з непередбаченими труднощами до нескінченності.

Що може вийти на виході?

Контингент миротворців, і до цього треба бути готовим, ймовірно, буде компромісним. Тут, до речі, варто подумати про те, щоб залучити до миротворці Молдову і Грузію, у яких є подібні проблеми.

За переговорний статус ватажків ОРДЛО в ході узгодження введення миротворців буде йти складна боротьба. Знижувати його можна, торпедуючи вже непотрібні Мінські угоди, а формальний привід для цього дасть відмова Росії - прямий або непрямий - передати під контроль миротворців ділянка українсько-російського кордону, в даний час контрольований ОРДЛО.

У сухому осаді ми неминуче отримаємо консервацію ситуації. Просто тому, що введення миротворчих сил ООН - це практично завжди "акцизна марка" на заморожений конфлікт. І нерідко - шлях до "цивілізованого розлучення".

Отже, нам сьогодні потрібно створити умови, щоб невдалий "аборт Новоросії" був наривом і джерелом витрат і неприємностей не тільки і не стільки для України, скільки для Росії. Це, на відміну від негайного повернення окупованих територій, цілком можливо в принципі. Але для реалізації такої стратегії вона повинна бути розроблена і доведена до конкретного плану заходів. Докладний розбір того, що можна зробити, визнавши, що ситуація переходить в довготривалу фазу, і мінімізувавши військові ризики з допомогою миротворців - тема окремої статті. Але зробити можна багато чого. За умови, звісно, жорстко-прагматичного підходу: тимчасово окуповані території буде або українським, або безлюдними.

І, нарешті, останнє. В нинішніх умовах така консервація ситуації вигідна Україні. Тому що повернення ОРДЛО сьогодні, "тут і зараз", означає витрати, до яких Україна не готова. Незалежно від того, якою буде концепція відновлення цих територій. І, до речі, а де вона, ця концепція? Якщо нам сьогодні повернуть захоплене - що ми з ним будемо робити? Тут потрібні дуже конкретні і жорсткі плани з підготовленими для їх реалізації структурами - де вони?

Іншими словами, нам потрібно бути психологічно готовими до гнучкого сприйняття ситуації навколо ОРДЛО і до дискусії в ООН. Без криків про зраді, але з розумінням того, що боротьба буде довгою і складною. Що про прямому повернення немає й мови. Що нанесення максимального збитку Росії - усіма можливими способами - сьогодні, негайної перспективі для нас навіть важливіше, ніж повернення територій. І, нарешті, потрібно перейнятися розумінням того, що перший і найважливіший запорука перемоги - гарне стратегічне планування, що спирається на граничний прагматизм.

Нам всім, аж ніяк не одним тільки дипломатам, які готуються до сутички в ООН, потрібно осягати мистецтво можливого.