Будапештський параліч. Чи Китай може замінити Україні НАТО

Нинішнє українське керівництво - і в якійсь мірі в унісон з ним намагається якось стримати лавину власних проблем Державний департамент США і особисто Майк Помпео - бадьоро декларують "стратегію США для України", а також формування якоїсь нової програми співпраці з НАТО. Що, на жаль, змушує згадати про період взаємовідносин України з НАТО і США після Бухарестського недоброї пам'яті саміту (2008-2016 рр..), все це "интенсифицированном діалозі" і "ядерному саміті", про який нагадує спільне фото Барака Обами з Віктором Януковичем, який погодився віддати певну кількість урану. Так, до речі, до кінця неясно, чи було зроблено хоча б це.

Загалом, всі ці розмови і декларації з усією неминучістю відсилають до епохи безпечності, в яку Америка намагалася справити якусь перезавантаження з Росією, що закінчилося вкрай сумною і кривавої перевантаженням буквально по усіх напрямках. Тому давайте подивимося, чим схожа і як відмінна нинішня ситуація від тієї, яка мала місце десять років тому.

Отже, насамперед необхідно констатувати, що система гарантій 1990-х у відношенні України тепер зовсім зруйнована, а славнозвісний Будапештський меморандум перетворився в лайливе вираз. Раптове, з відтінком скарги, заява міністра закордонних справ України Вадима Пристайка, що якщо "Мінськ" не спрацює, то необхідно буде залучати "третю силу", в якості якої Пристайко досить понуро розглядає все ту ж паралізовану ООН, - прозвучало вкрай симптоматично.

Проте слід сказати, що коли-то встановлених координатах цієї системи гарантій все ще намагається триматися Великобританія, причому при всіх трьох прем'єрах, що перебували при владі з моменту вторгнення Росії в Україну (Девіді Камероне, Терези Мей і Бориса Джонсона). На цю лінію Лондона, нехай вона поки що приносить Україні не так багато, як хотілося б, необхідно звертати більше уваги, незважаючи на те що "піст-брекзитовская" зовнішня політика Бориса Джонсона ще не сформована (і коли ще буде). Але на тлі європейських сутінків застосовується головним чином до Франції, частково до Німеччини і епізодично до Італії - Великобританія виглядає "променем світла в темному царстві".

По-друге, доля євроатлантичної інтеграції України, буквально проползшей по мінному полю до відновлення статусу aspirant country - "країни з намірами приєднатися до НАТО", знову зависла, в першу чергу через позицію Франції, яка стала грати в НАТО таку ж підривну роль, яку Великобританія роками грала в ЄС. Втім, Великобританія все-таки грала цю роль витончено, в той час як Еммануель Макрон, мабуть, в силу віку і нерозв'язних внутрішніх політичних проблем намагається перейти в алюр, неприкрито зупиняючи розширення як Євро-Атлантики, так і об'єднаної Європи. Треба сказати, в цьому своєму чорному ділі він не зустрічає ніякого опору, в першу чергу тому, що в Берліні сьогодні явні труднощі з транзитом влади, а Лондон відчалює від скрипучого союзного корабля. Про внутрішні проблеми Італії з Іспанією говорити зайво - вони самоочевидні.

А в другу чергу - Париж не бажає або не може знайти спільну мову зі східним блоком країн - членів ЄС і НАТО, яким до вподоби як його підморгування Росії, так і прагнення без достатніх на те підстав розпоряджатися в Союзі. Може, Франція готова підкріпити свою заявку на домінування грошима, як це робить Китай? Причому Китай робить таку заявку вже в самій Європі - як у форматі прямого залучення країн - членів ЄС у свою глобальну ініціативу, так і колективно, за допомогою проекту форуму "16+1" зі штаб-квартирою в Будапешті. Тому до кого звертається Макрон зі своїми програмами, деклараціями та рішеннями, науці невідомо. Можливо, до виборця Марін Ле Пен.

По-третє, зміст політичної волі самого Дональда Трампа, нині переслідуваного тінню імпічменту, стало досить прозорим у ході розгортання скандалу навколо неофіційної дипломатії Руді Джуліані в Україні: американський президент не бачить сенсу в існуванні НАТО, а Київ йому був потрібен лише в дрібних корисливих цілях збору компромату на політичних опонентів. Звичайно, постфактум робляться різноманітні маневри, щоб якось зам'яти ситуацію (зняття обмежень з імпорту в США української продукції, нова продаж протитанкових комплексів, красиві заяви), але зовнішньополітична гілка американського уряду сьогодні перебуває у явному паралічі, і коли це (хоч якимось чином) закінчиться, сказати неможливо. Тому що наслідки як імпічменту, так і прийдешніх через рік президентських виборів на сьогоднішній день непередбачувані. А Україні, незалежно від фантазій ряду юних політиків, проти стала імперією транснаціональної корупції і приватних військових компаній Росії - лише б день простояти, та ніч протриматися.

По-четверте, незважаючи на свій економічний занепад і втрату системних зв'язків із Заходом, Росія адаптувалася до мерцательному режиму санкцій і використовує як свої накопичені ресурси, так і розбрат, моральний занепад Заходу для продовження експансії і зміцнення своїх міжнародних позицій. Політична криза в США і склероз інтеграції в Європі дозволяють Москві легко маніпулювати західними лідерами, і єдиними достойними суперниками для Росії сьогодні постають Китай і Туреччина (з якої Москві доводиться постійно домовлятися на вкрай невигідних для себе умовах), потенційно - Великобританія та її співдружність, але ніяк не Вашингтон, Париж і Берлін.

Таким чином, можна констатувати, що загальна стратегічна ситуація навколо України через десять років після Бухарестського саміту і через режиму нейтрально-прохолодних (у всьому, крім енергетичного сектору та миротворчих операцій) відносин з Америкою - набагато гірше і небезпечніше. Незважаючи на втому від метань України десятирічної давності, до її потенційної європейської інтеграції комісія Баррозу ставилася прихильно, а Росія, переживши шок глобальної кризи, боялася порівняно миролюбної Америки, хоча і втрачала до неї повагу. Сьогодні ж постмодерн з усією очевидністю завершився, а різнорівнева світова війна розгорілася по-справжньому.

Тому, по-п'яте, політичному Києву, якщо він у принципі володіє інстинктом самозбереження, варто активно придивитися до альтернативних варіантів забезпечення безпеки України - від виходу з домовленостей, ключовою складовою яких були будапештські гарантії, до обговорюваних на протязі декількох років проектів у масштабах Центрально-Східної Європи, а також до серйозної розмови з Пекіном в рамках глобальної ініціативи "Один пояс і один шлях". До речі, в контексті останнього, китайського варіанту майже шість років тому були закладені навіть деякі міжнародно-правові підстави для посилення безпеки нашої країни (тепер вони забуті як гарячковий фінт вухами дискредитованого президента).

На жаль, виникає враження, що планування і процеси прийняття рішень є для нинішнього керівництва України непідйомними як з політичної, так і інтелектуальної точок зору. Чи здатне воно адаптуватися до нової реальності, покаже найближчий час.