Бромантичний альянс. Як Німеччина, Ізраїль та Угорщина допомагають Росії

Примітно, що в той момент, коли Великобританія перервала свою більш ніж піввікову зовнішньополітичну дрімоту, а такий у всіх відносинах хисткий сегмент "колективного Заходу", як Австрія, приєдналася до позиції Чехії та Словаччини про те, що суверенітет України є умовою їхньої безпеки, глобальний політичний фурункул корупції та компромату прорвало у зовсім інших місцях.

Йдеться, зрозуміло, про мимовільний (чи мимовільний?) альянс Німеччини, Ізраїлю, Угорщини, Росії та Китаю. Здавалося б, більше несхожих одна на одну країн не знайти, але, по-перше, в українському питанні їхній підхід так чи інакше змикається, а по-друге, хоч би як "по-блюзнірськи" це ні звучало, а чи так вони вже несхожі?

Віктимний наратив

Важливо відзначити, що зміна уряду та необхідність відрізнятися від "курсу Меркель", а також те, що опозиційний нині ХДС очолив харизматичний консерватор Фрідріх Мерц, спричинило історично швидку еволюцію лінії Берліна. Водночас досить абсурдний і дещо лукавий (якщо згадати про історію торгівлі військово-промисловою продукцією із Саудівською Аравією) у нинішніх обставинах імператив "відмови поставок зброї в зони конфлікту" продовжує залишатися непорушним. При цьому постійні посилання на німецьку травму Другої світової війни починають викликати все більше роздратування не тільки в Україні, а й серед союзників по НАТО.

В той же час очевидно, що весь цей вкрай двозначний віктимний наратив, що виглядає незграбно на величезному тілі Німеччини, відродженій у межах, порівнянних із початком минулого століття, є зручним прикриттям для цинічної політики інтересів. Ця гра у будь якому випадку свідчить про те, що або німецька еліта не хоче дорослішати, або про те, що її лякає усвідомлення тих вимог і зобов'язань, які несе із собою статус великої держави. Що, своєю чергою, буде свідчити про провал європейського проєкту.

Зрозуміло, ті чи інші логічні побудови не варто сприймати надто буквально – зокрема, говорити про сучасну СДПН як про "проросійську" партію було б надто великим перебільшенням, цілком щирим є і "драйв" партії "Зелених" з її молодим керівництвом, щаслива повернутися у велику німецьку політику і ліберальна ВДП. Однак швидкість змін у Німеччині сильно відстає від темпу глобальної трансформації, що більше, ніж очікувалося, поміщає Берлін у сумнівну компанію.

При цьому прискорення змін, які скоріше стосуються ідентичності, ніж політичної риторики, може виявитися для сусідів і партнерів Німеччини більшою неприємністю, ніж нинішня ситуація. Що ріднить становище Німеччини зі становищем, в якому опинився Ізраїль.

Два форпости

В аспекті постачання Україні своїх озброєнь – причому з третіх країн – Ізраїль, як стало відомо, ще у грудні минулого року зайняв ту саму позицію, що й Німеччина. Ця позиція, м'яко кажучи, невдало зрезонувала із традиційною боротьбою Єрусалима з "українським націоналізмом", а також малоефективними внутрішньополітичними рухами уряду Нафталі Бенета. Специфіка діяльності нинішньої правлячої коаліції в Ізраїлі полягає в тому, що її modus vivendi – це спроби або посадити, або дискредитувати Беньяміна Нетаньяху, а за межами цього надзавдання партії, що входять до уряду, нічого не об'єднує. Так само, зауважимо, і в Німеччині – подолання "спадщини Меркель" (у чому б вона не полягала) та прориву до влади умовних нових поколінь. Ізраїль при цьому об'єднує з Росією чималий (щоправда, швидше тіньовий) вплив російського капіталу на економіку країни і особливо її інформаційну сферу.

При цьому самі по собі відносини Єрусалиму з Москвою — це "броманс", що погано приховується, оскільки м'яку силу щодо Ізраїлю Кремль успішно поєднує з шантажем. Відомо, що Ізраїль відчайдушно протистоїть маріонетковій Сирії Асада та старшому партнеру РФ з окупації території колишньої САР – Ірану. Самі собою ні перша, ні другий не здатні встояти в прямій сутичці з Ізраїлем. Проте військово-технічне прикриття Дамаску та Тегерану забезпечують військові РФ.

Якщо вірити ізраїльським ЗМІ, Росія за допомогою комплексів радіоелектронної боротьби ледь не зруйнувала роботу систем протиповітряної та протиракетної оборони Ізраїлю. І тепер ізраїльські комплекси насилу можуть відслідковувати пуски ракет із території Сирії, Ірану та Лівану. Те саме, зазначимо, відбувається і в трикутнику Іран-Ємен-Саудівська Аравія, а також у перестрілках між Іраном та ОАЕ. Звідси і лінія ізраїльської влади на те, щоб "не злити Москву". Об'єктивно – стратегічно безперспективна, оскільки покірність ґвалтівникові лише прискорює єдиний можливий брутальний результат.

Трагедія ситуації полягає в тому, що становище Ізраїлю як форпосту Заходу на Близькому Сході, що протистоїть світові агресивного середньовічного фанатизму (нехай це і ідеалізоване уявлення), відверто нагадує становище України, що протистоїть "російській уммі", що нависає над Європою. Очевидно, розуміння цього прийде до Єрусалиму надто пізно, а до того часу дрібні політичні ігри в "якось пропетляти" в Ізраїлі продовжаться. Зокрема, і тому, що нинішня американська адміністрація не схильна чинити на свого близькосхідного союзника той тиск, який був характерний для неоконсерваторів. Ймовірно, ні в Берліні, ні в Єрусалимі не усвідомлюють, що така політика є дорогою з одностороннім рухом, пунктом призначення якого є Будапешт.

Троянський Орбан

"Новий будапештський меморандум", за всієї спритності та артистизму Віктора Орбана, який прагне утриматися при владі за підсумками квітневих виборів, – набагато простіше і прозоріше за каламутний документ середини 90-х, за яким Україна замість ядерної зброї отримала гарантії скликання Ради Безпеки ООН кимось з його постійних членів, окрім Франції та Китаю. Цей новий меморандум без паперового носія полягає у залученні члена ЄС та НАТО Угорщини до зони впливу китайсько-російського альянсу. Віктор Орбан прагне продати виборцю (поки є підстави сподіватися, що до фальсифікацій справа не дійде) міцну економіку його 12-річчя та розчісування історичних шрамів нації – за рахунок України. Однак цей розрахунок у логіці Нікколо Макіавеллі привів угорського прем'єра в міцні обійми Володимира Путіна і претендента, що стоїть за ним, в засновники нової імператорської династії в Китаї.

Угорщина остаточно перетворилася на підривну силу в НАТО, чиї правила (як і в ЄС) не передбачають обмеження або виключення, що загалом було раніше доведено Францією та Туреччиною, а тепер підтверджується прикладами Німеччини та Угорщини. Але настав час визначатися, і маски були скинуті. Як мінімум до виборів, а враховуючи неабияку ймовірність збереження "Фідес" при владі і після них, Угорщина тепер беззаперечно виконуватиме примхи Москви і Пекіна, граючи роль бомби з годинниковим механізмом у застарілих організаційних структурах Заходу в Європі.

Зрозуміло, що ні Олафу Шольцу, ні Нафталі Бенету не хотілося б перебувати в компанії Віктора Орбана, який ось-ось перетвориться на угорський аналог Антоніу де Салазара, а ось щодо того, що глобально стоїть за цією трансформацією, тут думки можуть бути різними. Чи то китайська економіка, чи російська організована злочинність, що свого часу захопила державний апарат, – чи відразу обидві.

За всієї крайньої суперечливості стану китайської економіки – а можливо, й суспільства, але через пекінську політику жорсткого інформаційного контролю нам про це нічого невідомо, – недооцінювати Піднебесну не можна. Так, Німеччина досить міцно прив'язана до китайського ринку — аж до спроб тиску Берліна на Литву, яка активно розвивала відносини з Тайванем (Республікою Китай). Що стосується Угорщини, то саме вона, а не Білорусь, що поглинається Росією, в результаті стає політичною викруткою до Дунайської Європи. Притому що самі по собі сіно-угорські економічні зв'язки не такі вже й значущі, принаймні офіційно.

У свою чергу, Ізраїль змушений брати до уваги китайський фактор (між тим Ізраїль та КНР намагалися співпрацювати у сучасних галузях економіки). У тому сенсі, що коридори до його кордонів впевнено пробиваються цією модернізованою азіатською імперією. Адже перед нею вже впали Пакистан та Іран. В історично неминучому конфлікті Ізраїлю з Іраном Єрусалиму доведеться зіткнутися з офіційною присутністю біля останнього китайських охоронних підрозділів. Як із цієї малоприємної обставини, так і в цілому з вищесказаного необхідно зрозуміти і ту роль, яку відіграє при Китаї Росія, що шантажує Ізраїль, купила лояльність Угорщини і використовує німецькі травми, а також жадібність окремих представників німецьких ділових кіл.

Лейтмотив поїздки московського великого князя до Орди, тобто Володимира Путіна до Пекіна, був не так у тому, щоб продати до Піднебесної побільше газу (китайцям РФ продає газ чи не нижче собівартості – це якась форма данини), як у тому, щоб заручитися підтримкою перед фронтальним зіткненням із Заходом. Підписану декларацію не варто переоцінювати, але її слід пам'ятати в рамках пропонованої РФ Китаю згоди робити за Пекін – новий "другий полюс" глобальної політики — всю брудну роботу. Як це вже відбувається в Африці, у тій же Малі. Необхідно сказати, що Росія в цьому відношенні явно не ексклюзивна – але радянський та пострадянський багаж дозволяє їй виконувати завдання патрона у Європі та частково на Близькому Сході. Це цінне доповнення до власне китайських грошей, глобальних амбіцій та практик непрямої, кулуарної дипломатії тиску. Така складносурядна структура альянсу, який можна у важливому, але не єдиному заломленні назвати "антиукраїнським". За Україною водночас формується інший і не менш потужний альянс. Але це вже зовсім інша історія.