Друг Борис. Британці допоможуть Україні уникнути нормандського прогину перед Путіним

Вчорашній візит Бориса Джонсона в Київ - одна з перших його поїздок на посаді міністра закордонних справ - став, хоч це, можливо, не цілком очевидно, черговим кроком до загострення антагонізму між континентальною частиною поки ще єдиної (формально, принаймні) Євросоюзу і Британією. І хоча в очах української публіки його приїзд "загубився" на тлі присутності дуету Штайнмайєр-Ейро, те, що всі троє зібралися в один час і в одному місці, випадковим збігом не є як мінімум в символічному сенсі.

Не важко помітити, що сказане Джонсоном дисонує з тими заявами, які звучали з боку франко-німецьких регулювальників. Головний посил - Лондон буде докладати всі зусилля, щоб санкції проти Росії зберігалися - начебто і не суперечить офіційній позиції Берліна і Парижа, але і тому, й іншому доводиться рахуватися з наростаючим колективним тиском з боку індустріального лобі, проросійської "п'ятої колони" і тих сил у власному істеблішменті, які з тих чи інших причин можна охарактеризувати як "друзі Путіна".

Політичне банкрутство симпатизують Кремлю лівака Джеремі Корбіна і лідера вкрай правої UKIP Найджел Фарадж для Лондона цей гештальт, по суті, закрило. Так що фраза Джонсона - "Ми на 100% рішучі в чиненні тиску на Росію" - призначалася не тільки приймаючій стороні, але і іншим гостям. Другий меседж Джонсона, хоч і виглядає лише красивою фразою - особливо беручи до уваги неоднозначність його персони, варто все ж сприймати серйозно: Україна є одним з пріоритетів в діяльності Форін Офіс. Це фактичне заяву про те, що Лондон є "смотрящим" в українському питанні від трансатлантичного співтовариства.

І тут, мабуть, варто звернути увагу на того, хто цю актуалізацію провів. До призначення Бориса Джонсона новим керівником Форін Офіс багато його нинішні колеги - наприклад, французький міністр закордонних справ Жан-Марк Ейро - поставилися мало не з публічним обуренням, що взагалі-то дипломатам невластиво. Разом з тим, навряд чи він так вже це заслужив.

Безсумнівно, Олександр Борис де Пфеффель Джонсон є багато в чому незвичним, екзотичним персонажем саме в цій ролі - сфера дипломатії за своєю природою досить консервативна . При цьому очевидно, що прем'єр-міністр Тереза Мей зробила правильний хід. По-перше, цей маневр є несподіваним - замість чергового нудного посла, військового або терпляче чекає своєї черги партійного бюрократа, який доглядав давно це місце - Мей перевернула дошку, давши виборцю хоча б жменю того, що він забажав. Те, що тим самим британці підірвали герметичний світ високої дипломатії - що ж, це проблеми партнерів.

По-друге, проявлено повагу до медійному класу, поволі становящемуся в марксистському розумінні саме "гегемоном", причому не тільки в країнах Заходу, але і в більш-менш сталих демократіях як таких: адже Борис не тільки журналіст, але й син журналіста.

По-третє, кому ж, як не "батьку Брекзита" (пішов у відставку Найджел Фарадж зіграв тут роль "сусіда", на якого це політичне дитя завжди буде трохи схожим, але без якого цілком обійдуться в недільній школі) втілювати його на практиці? Зрозуміло, що тут присутня і певна закулісна іронія - незважаючи на досвід мера і парламентарія, Джонсон був мером Лондона, але ніколи не займав посад в органах державної влади та в кругообіг такого величезного бюрократичного установи, як міністерство закордонних справ Великобританії, "Борис потрапив як кур в ощип". Але, як відомо, журналіст і аристократ здатний впоратися з будь-якими завданнями - Джонсона варто лише дати трохи часу.

Час на дворі, звичайно, неспокійний, але Британії чи, королеві морів, боятися політичних бур? Крім іншого, призначення Джонсона є і своєрідною символічною даниною поваги великим заокеанського брата - адже новий керівник британської дипломатії є уродженцем Нью-Йорка. Причому тут є два моменти.

Здавалося б, в особливості в силу різноманітних паралелей, які коментатори проводили між Джонсоном і його земляком Дональдом Трампом - у разі перемоги останнього на президентських виборах у США (яку тепер не можна виключати), між ними повинні бути гармонійні стосунки. Проте Борис встиг познущатися над кандидатом від Республіканської партії, необережно ляпнувшим, що в мусульманських районах Лондона навіть показуватися страшно. Тодішній мер Лондона блискавично відреагував - йому, мовляв, у Нью-Йорку страшно показуватися тільки в тих кварталах, де він може зіткнутися з Дональдом Трампом.

Другий момент - це, на перший погляд, несумісність з Обамою або новим демократом в Білому Домі. Не так давно Джонсону довелося вибачатися за расистську жарт про те, що Барак Обама прибрав з Овального кабінету бюст Вінстона Черчілля, оскільки британський герой нібито асоціювався у президента США, який є наполовину кенійцем, з величчю імперії-завойовниці Африки. Тим не менш, гарне почуття гумору Обами і Клінтон є загальновідомим, а досвід Хілларі, керувала (як з'ясувало ФБР) Держдепартаментом просто з власного будинку - може навіть знадобитися Джонсону. Та й сам повік політичної коректності, здається, вже прощається з нами на виїзді з Євротунель.

Нарешті і його візит це явно продемонстрував - немає підстав сумніватися в усвідомленні сером Борисом загальних життєвих інтересів Заходу і тих цінностей, які знаходяться в його цивілізаційному ядрі. Адже Борис Джонсон є переконаним і закінченим русофобом (про що регулярно забувають російські пропагандистські ЗМІ). У другій половині нульових він неабияк попив крові у російського мільярдера Алішера Усманова, яке скуповувало розорені британські газети і намагався наводити там свої печерні московські порядки. Все це дозволяє сподіватися, що Києву не доведеться поодинці протистояти спробам прогнути Україну в Нормандському форматі.