Чорне дзеркало Путіна. Коли російські військові бази з'являться в Судані
У серпні Омар Хасан аль-Башир приїде в Росію. Про це проти звичаю оголосили в Хартумі: зазвичай про закордонних вояжах президента Судану заздалегідь не повідомляють. Тим більше так, щоб про це трубили світові новинні стрічки. І не без причин: аль-Башир — єдиний з діючих глав держав, відзначений Міжнародним кримінальним судом сумнівної честі — ордера на арешт. Причому двічі — в 2009 і 2010 роках — на основі звинувачень у військових злочинах, геноциді, а також злочини проти людяності.
Ордер сильно обмежує свободу переміщення суданського правителя: за останні три роки він виїжджав тільки до Єгипту, Саудівської Аравії, Індії та ПАР. Причому візит в останню на саміт Африканського союзу йому довелося терміново перервати: Верховний суд ПАР зажадав, щоб уряд країни затримало його у виконання ордера.
І ось аль-Башир їде в Москву. Що з усією очевидністю демонструє наступне. По-перше, він відчуває себе в безпеці: у минулому році Росія відкликала свій підпис під Римським статутом, відмовившись визнавати юрисдикцію МКС. Взагалі-то, тим самим Москва захищала своїх солдатів від міжнародного кримінального переслідування за скоєні в Україні злочину, але попутно зробила послугу і дорогому гостю.
По-друге, РФ відчуває якийсь патологічний потяг до обличенным владою душогубам, причому не тільки власних, але і заїжджим. Загалом, як казав Еврипід, "скажи мені, хто твій друг...". Ніби мало Кіма з Асадом.
По-третє, подібне, зрозуміло, притягується подібним. А між Володимиром Путіним і Омаром аль-Баширом чимало спільного. Обидва — глави "великих сировинних держав". І той, і інший висунулися на президентський пост в ході операції "наступник", правда, в разі аль-Башира попередник був колективний — Революційний керуючий рада національного порятунку. Але його саморозпуск був явним аналогом єльцинського "я втомився, я йду".
Обидва накачували свої рейтинги війною з сепаратистами. Для першого найбільша катастрофа — розвал найбільшої країни в світі. Для другого найбільша катастрофа — розвал найбільшої країни в Африці. І перший, і другий бачать свою місію в збиранні земель і стримуванні дрейфу периферії будь-якими методами. Включаючи вуглеводневий шантаж (у Путіна головна труба газова, у аль-Башира — нафтова, але це незначна різниця) і війну. Обидва вважають своїм екзистенціальним ворогом Захід і особливо США, у протистоянні з яким обидва за заниженими цінами згодовують свої економіки Китаю. Нарешті, 86% — число, сакральне для обох.
Є, однак, ще дещо: подібно іншим клієнтам Москви Дарфур любить радянська/російська зброя. По-перше, тому, що дешево. По-друге, тому, що охоче продають (причому настільки ж охоче, як і іншій стороні — визнаному державою в 2011 р. Південному Судану) і заради цього навіть готові систематично накладати вето на резолюції ООН про ембарго.
У вересні минулого року Росія і Судан підписали контракт про постачання великої партії танків. Хартум купив 150 основних бойових танків (ОБТ Т-72. Ще 20 таких же машин підуть на ремкомплекти і запчастини до основної партії. Танки поставляються зі складів російського міноборони, так що контракт, цілком ймовірно, або вже виготовлений, або близький до того. Аль-Башир, по всій видимості, накопичує сили для чергової війни з повстанцями: з сецессией Південного Судану і полузамороженным станом конфлікту в провінції Дарфур процес розпаду країни не зупинився і тепер Хартуму доводиться мати справу з повстанськими рухами в Південному Кордофані, в горах Нуба і в провінції Блакитний Ніл.
Так що танкова угода, ймовірно, стала лише першою в серії великих контрактів напередодні вельми вірогідною великої війни. Це аж ніяк не означає, що в Судані зараз тихо — йде звичайний за теперішніх часів конфлікт малої інтенсивності.
У разі, якщо аль-Башир наважиться на масштабні бойові дії, він напевно в черговий раз опиниться під міжнародними санкціями і, крім нових збройових контрактів, його майбутній візит до Москви може бути пов'язаний з питанням, як їх обходити.
І ще один момент: на думку ряду експертів, у Хартума і на купівлю 170 танків грошей не було, не кажучи вже про більш глибокому переозброєння. Є свідчення, що Судан купував їх за російські гроші (та ж схема, до речі, ще з довоєнних часів працює в Сирії). Але віддавати борги Хартум, очевидно, буде натурою. На роботу в Судані отримали ліцензії три російські золотодобувні компанії, причому одна — Siberian for Mining — почала розробку ще в 2015 р. Присутні росіяни і в нафтогазовому секторі, правда, їх сегмент в рази нижче китайського: Пекін контролює 75% інвестицій у видобуток і переробку. Крім того, в грудні минулого року анонсувалося підписання меморандуму про взаєморозуміння між "Росатомом" і суданським міністерством водних ресурсів та іригації та електроенергетики. Цілком можливо, що воно відбудеться якраз в ході цього візиту.
Готовність Москви прийняти аль-Башира (запрошення виходить від Путіна) виглядає як чергова заявка на оскарження впливу США на Близькому Сході і в Африці південніше Сахари. Цей візит вписується в загальний тренд на розширення військової співпраці між Росією і Єгиптом на лівійському напрямку, включаючи спільні навчання сил спецназу і обопільну підтримку претендента на роль "нового Каддафі" маршала Халіфи Хафтара. Російська військова присутність будь то в ролі радників або повноцінного контингенту в Судані відповідає кремлівської стратегії "акупунктури" — точкових впливів на найменш стабільні геополітичні вузли з метою порушення балансу аж до розгойдування ситуації з подальшим нав'язуванням Захід своїх послуг "рішали". Так було в Сирії та Україні. Тепер цей сценарій може бути запущений в Африці.
