Шлюб не по любові. Чому Байден ігнорував дзвінки Бориса Джонсона

Письменник і професор в Бард-коледжі Ян Бурума в статті для The Foreign Policy розмірковує про особливості американо-англійських відносин, які перші цінують куди менше, ніж другі.

Коли на початку цього року президент США Джо Байден вирішив вивести всі американські війська з Афганістану, він зробив це, не порадившись з прем'єр-міністром Великобританії Борисом Джонсоном. А коли в серпні почалася масова евакуація з Кабула, часті телефонні дзвінки Джонсона в Білий дім ігнорувалися протягом 36 годин. І це незважаючи на те, що Великобританія направила в Афганістан та Ірак більше військ, ніж будь-який інший союзник США. З чисто військової точки зору британський внесок, можливо, не був дуже великим, але після 11 вересня Великобританія завжди забезпечувала США політичне прикриття у "війні з терором".

Відхід США з Афганістану показав, наскільки низьке положення Британії в "особливих відносинах" з Вашингтоном. Деякі критики звинувачують США в тому, що після їх останньої поразки за кордоном більш не є серйозною державою. Але Британія знаходиться в ще гіршому становищі, тому що її претензії на високий міжнародний статус багато в чому спиралися на особливі відносини з США з часів Другої світової війни.

Те, що у Вашингтоні так ставляться до Великобританії, вже мало стати очевидним. У 2003 р. Тоні Блер зобов'язав свою країну стояти "пліч-о-пліч з нашими американськими друзями" в Іракській війні; але коли Джордж Буш почав вторгнення в Ірак, Блер дізнався про це з телевізійних новин. І Білий дім також ігнорував Блера. Тепер він змушений нарікати на те, що ісламізм, який зараз панує в Афганістані, залишається "загрозою безпеці першого порядку" для Заходу, і що формування нації так само важливо, як і раніше.

Пишномовна риторика Блера 20-річної давності, після терактів 11 вересня, про поширення свободи і демократії і про те, що спокою не може бути "до тих пір, поки [ісламістське] зло не буде вигнано з нашого світу" (маючи на увазі тим самим те, що Великобританія, природно, здійснить це разом зі своїм близьким партнером — Сполученими Штатами) вибудувана на давній історії відносин. Ідея англо-американської винятковості, що виникає з загальної любові до свободи, сягає корінням у XIX ст. Вільям Е. Форстер, представник ліберального уряду Вільяма Гладстона, поклав початок "фортстерізму" — вірі в те, що англо-американські протестанти покликані Богом для поширення демократії серед відсталих народів світу. І місія по втручанню в справи інших народів в ім'я свободи, при необхідності із застосуванням військової сили, має історичний базис. Війни в Іраку і Афганістані були світською версією форстерізма.

Вінстон Черчилль на початку Другої світової війни часто згадував "англосаксонські свободи". Його метою було переконати Сполучені Штати прийти на допомогу Великобританії. Ось чому він популяризував "особливі відносини". На жаль, британці — від Черчілля до Маргарет Тетчер, від Блера до Джонсона — не змогли від цього відмовитися.

Те, що Черчиллю було так важко переконати США втрутитися у війну проти Гітлера, свідчить про те, що зовнішня політика США не завжди була інтервенціоністською. "Явне призначення" використовувалося для виправдання воєн у Мексиці і проти корінних американців, а обіцянка Авраама Лінкольна в Геттісберзі, що американська свобода буде вічною, багато коментаторів цитували для виправдання вторгнення до Іраку. Але бували й періоди відчуження, небажання брати участь у війнах далеких народів.

У цьому світлі можна розглядати і рішення Байдена про виведення військ з Афганістану. Він йде по шляху, що розпочав Барак Обама і який продовжив у більш грубій формі Дональд Трамп. Байден довгий час скептично ставився до військового втручання США. Як віцепрезидент Обами він виступав проти використання військової сили в Сирії та Лівії. Але припущення, що його перебування при владі залишиться в пам'яті як один з ізоляціоністських періодів США, безумовно, передчасне. Байден може просто переключити свою увагу на іншу частину світу. Принаймні на словах, американська боротьба за свободу тепер зосереджена на Китаї.

Однак існує історична причина того, чому до цих пір у політиці США і Великобританії присутні варіанти форстерізма. З тієї ж причини, по якій Великобританія так довго чіплялася за особливі відносини: перемога над Німеччиною і Японією. Так, Радянський Союз міг вести найважчі бої, але закінчення Другої світової війни і успішне повернення демократії в Німеччині і Японії підтвердили англо-американську ідею про те, що Сполучені Штати і Великобританія є унікальними бастіонами і захисниками свободи. Забуваючи про те, правда, що і в Німеччині, і Японії до війни були демократичні інститути. Деякі тому і припустили, що також легко буде побудувати демократичну державу в Багдаді або Кабулі.

Те, що Сполучені Штати візьмуть на себе роль лідера "вільного світу" після Другої світової війни, було неминуче, і, принаймні, в Європі і Східній Азії це широко віталося. Холодна війна проти комунізму підштовхнула Сполучені Штати к невиправданим війнам, але країни під ядерною парасолькою США могли зосередитися на зміцненні своєї економіки, не надто дбаючи про безпеку. Якість життя багатьох людей у Німеччині, Японії, Франції та інших багатих країнах зараз вища, ніж у більшості американців.

Можливо, те ж саме вірно і для деяких районів Британії. Але британці, можливо, більше за всіх програли через Pax Americana. Концентруючись на відносинах з США, до яких в Лондоні ставилися серйозніше, ніж у Вашингтоні, Великобританія втратила свій шанс зайняти лідируючу роль в Європі і формувати її інститути. Навіть Черчилль, який був одним з перших прихильників об'єднаної Європи (промова 1946 р. у Цюріху), не розглядав Британію одним з її членів.

Зрештою, Британія виграла війну, і тому вона відхиляла пропозиції інших європейських країн про допомогу в створенні спільних європейських інститутів. Поки не стало надто пізно. Коли Гарольд Макміллан, за його словами, нарешті зрозумів, що Великобританія більше не є великою державою, але все ще може бути великою країною в Європі, генерал Шарль де Голль у 1963 р. відхилив британську заявку на членство в Європейському економічному співтоваристві (ЄЕС). Де Голль нагадав Макміллану про слова Черчилля, сказаних йому в 1944 р .: "Якби Британії довелося вибирати між Європою і відкритим морем, вона б вибрала останнє".

Свого часу прем'єр-міністр Великобританії Гарольд Вільсон відмовився послати війська, щоб допомогти Ліндону Джонсону у В'єтнамській війні, але це було швидше винятком. Знову і знову, коли Британії доводилося вибирати між тим, щоб наслідувати приклад Америки і приймати позицію Європи, Великобританія вибирала перше. Вторгнення до Іраку в 2003 р. — лише останній приклад цього. Іронія в тому, що Сполучені Штати незмінно виступають за членство Великобританії у європейських інституціях. Британія була дуже корисна США як повноправний член європейської спільноти; це був би самий надійний захисник інтересів США в Європі (одна з причин, по якій де Голль заблокував членство Великобританії).

Але навіть після того, як Великобританія стала повноправним членом ЄЕС і Європейського Союзу, британські прем'єр-міністри відчували себе ближче до Вашингтону, ніж до Брюсселю. Консервативна преса в Лондоні зображувала Європу як свого роду колоніального гнобителя, якому необхідно протистояти. Поєднання ностальгії по військовому часу, англійського шовінізму, щирого скептицизму з приводу європейського федералізму, опортуністичного популізму в результаті переконало половину британських виборців через референдум вивести Великобританію з Європи.

Джонсон оголосив про нову еру "Глобальної Британії". Особливі відносини з США відродяться в повному обсязі. Без контролю Брюсселя повернеться і англосаксонська свобода.

Але президент США вирішив не відповідати на його дзвінки.