Досить про ПДЧ. Чому Зеленському варто перестати говорити про НАТО

Концентрація російських військ в окупованому Криму та вздовж українських кордонів досягла рівня 2014-2015 рр. Такі дані російському The Insider надала відома дослідницька група Conflict Intelligence Team (CIT).

Розгортання Росією військ під боком в України тієї ж чисельності, що і сім-вісім років тому, служить свого роду нагадуванням-натяком для Києва на те, які проблеми Москва здатна створити українцям.

Аналітики CIT за допомогою сервісу відстеження маршрутів залізничних вагонів за номерами, gdevagon, встановили, що Росія перекидає до кордонів, зокрема, 76-ту дивізію ВДВ із Пскова та 74-ту мотострілкову бригаду з Кемерово. Обидві брали участь і в захопленні Криму, і в бойових діях на Донбасі.

У будь-якому випадку, констатують в CIT, нарощування Росією сил аж надто інтенсивно, щоб пояснити її спільними з Білоруссю навчаннями "Захід-2021", які, до слова, відбудуться майже через пів року; і здійснюються з метою чинити тиск на Київ і на США.

Це, безумовно, масштабна провокація та інструмент тиску, але дії Росії, безумовно, вимагають порівнянних кроків, щоб у подальшому подібні провокації стали неможливі. На Банковій вирішили не винаходити велосипед і, закликаючи союзників підтримати Україну, вдалися до багаторазово розіграної карти: допоможіть нам, бо ворог знову біля воріт, а про реформи поговоримо після.

6 квітня президенту Володимиру Зеленському подзвонив генеральний секретар Організації Північноатлантичного договору (НАТО) Єнс Столтенберг, щоб запевнити його в підтримці України Альянсом. "Ми залишаємося відданими нашому тісному партнерству", — підкреслив генсек НАТО.

Зеленський же, в свою чергу, прямо заявив, що Україна прихильна реформам в армії, однак одними реформами Путіна не втримати, а ось наданням Україні Плану дій щодо членства (ПДЧ) в НАТО — можна.

"НАТО — це єдиний шлях до закінчення війни на Донбасі. ПДЧ стане справжнім сигналом для РФ", — переконував Зеленський Столтенберга через свій Twitter-екаунт. І це — незважаючи на те, що буквально днями отримав гранично чіткий меседж безпосередньо від президента США Джо Байдена, який прямо сказав українському колезі: реформи і боротьба з корупцією — прямий шлях до євроатлантичної інтеграції України.

Здавалося б, який сенс брати в НАТО країну, де є проблеми з корупцією, суди ручні, а внутрішня і зовнішня політика — суцільно рефлексія? З цим посилом можна було б погодитися, якби не три великі "але". Перший: членом Альянсу є Туреччина, незважаючи на хронічні проблеми з дотриманням норм демократії і прав людини. Але, припустимо, це давній виняток. А ось і інші два: Албанія, що вступила до Альянсу у 2009-му, і Чорногорія, яка приєдналася в 2017-м. За індексом сприйняття корупції станом на 2020 р. остання — на 67-му місці з 180, перша — на 104-му (Україна — на не дуже далекому 117-му). У рейтингу Doing Business Чорногорія займає 50 рядок з 190, Албанія — 82 (Україна — 64). Так що розмови про реформи і корупції — це димова завіса, за якою ховається справжня причина, по якій наш ПДЧ-квест нагадує гонки Ахілла і черепахи. Причина ця все та ж, що і в 2008 р.: опір західноєвропейських континентальних членів Альянсу — перш за все, Німеччини, Франції, Нідерландів.

Можливо, український президент зробив вигляд, що не розуміє цього систематичного натяку. Можливо, і справді не розуміє. А може бути, вважає, що "гра в Порошенка" і трансатлантична риторика на третьому році президентства таки допоможе завоювати симпатії патріотичного табору. Тому що сподіватися, що на тлі чергового загострення на сході і кремлівської гри м'язами Захід, який продовжує розраховувати на російські гешефти, все ж пустить Україну на поріг НАТО, щонайменше наївно.

Вашингтон, до слова, ще раз спробував донести до Банкової відповідний меседж, озвучений Байденом, але занадто радісно (свідомо чи через недогляд — важко сказати) переінакшених ОПУ і пресслужбою Зеленського. Коментуючи розмову Зеленського і Столтенберга, прессекретарка Білого дому Джен Псакі дипломатично зазначила, що Сполучені Штати не проти членства України в НАТО, але це буде вирішувати Альянс. Речник Пентагону Джон Кірбі, в свою чергу, взагалі обійшов стороною пасаж Зеленського про ПДЧ, висловивши підтримку Києву у зв'язку зі стягуванням російських військ до українських кордонів.

Банковій зараз важливо зрозуміти і прийняти той факт, що в екстреному порядку Україну в НАТО не приймуть. І, відповідно, пора перестати збурювати інформаційний простір цією темою, зосередившись на рутинній роботі.

По-перше, Альянс — це структура, в яку входить безліч країн з дуже різноспрямованими інтересами. Хтось не має ілюзій на рахунок Кремля, а хтось, наприклад, президент Франції Еммануель Макрон, не важає за потрібне вголос говорити про відновлення діалогу з Москвою. Підтримка Німеччиною газпромівського проєкту "Північний потік-2" — це значний геополітичний маркер офіційного Берліна. До слова, Турецький і Південний потоки — теж цілком очевидні мотиватори миролюбності Анкари, Софії та Риму з Салоніками.

По-друге, навіть якби Альянс одноголосно вирішив все ж надати Україні ПДЧ, то його реалізація розтягнеться на роки. У той же час російські війська зосереджуються біля кордонів України вже зараз — і в кращому випадку залишаться там, щонайменше, до виборів у Держдуму.

Точкові контакти

Так що Києву зараз — зрозуміло, ні в якому разі не відмовляючись від євроатлантичного порядку денного — потрібно зосередитися на вибудовуванні оборонних комунікацій зі Сполученими Штатами, Великобританією і сусідами РФ по регіону — скандинавськими країнами, республіками Балтії, Фінляндією і Польщею. Мова не обов'язково про формальні союзи — навіть від США статусу "ключового партнера поза НАТО" ми можемо не дочекатися, а про поглиблення оборонного і військово-технічного співробітництва. Не варто розраховувати, що вони застосують збройні сили для допомоги Україні. Однак розвиток зв'язків з ними може допомогти зміцнити нашу обороноздатність, а в разі ескалації бойових дій — дозволить Україні диверсифікувати поставки військового майна, техніки та боєприпасів. Не кажучи вже про те, що сама формула союзництва з країною (країнами)-членом НАТО наближає нас до парасольки колективної оборони. Це працює у випадку з Швецією (хоча в королівстві близькість як така вже не вважається достатньою гарантією безпеки). До слова, Стокгольм чимало попрацював над регіональною оборонною архітектурою — причому як на двосторонньому, так і на колективному рівнях.

Ще один цікавий союзницький формат — регіональний альянс за участю позарегіонального гравця — свого часу непогано зарекомендував себе на Близькому Сході: мова про Багдадський пакт під патронатом Лондона — CENTO. Тут, утім, є ризик, пов'язаний з можливим небажанням сусідів України плодити сутності — хоча вони швидше були б доповненням НАТО, ніж альтернативою йому. Утім, і без цього Україні варто було б розвивати співпрацю з ними в форматі "танкового Шенгену" і йому подібних.

З різних причин президент Зеленський не піднімає подібних питань. У результаті Київ сам заганяє себе в рамки безальтернативних рішень, що чреваті перспективою чергового глухого кута. Безальтернативний мінський формат — більш ніж наочний тому приклад.

А опрацьовувати такі можливості необхідно, оскільки диверсифікація форматів оборонного співробітництва, дозволяє, крім зміцнення політичних зв'язків, диверсифікувати логістичні ланцюжки — в першу чергу, мова про продукцію військового та подвійного призначення. І це другий елемент реагування на дії Кремля — модернізація техніки і поставки нової. І що ще важливіше, ці поставки не повинні перериватися в разі конфлікту — тут ми підходимо до питання благонадійності партнера.

Візьмемо для прикладу французькі винищувачі Rafale виробництва Dassault, які, як повідомив напередодні Intelligence Online, Макрон має намір запропонувати Зеленському купити під час майбутнього візиту.

Тут важливо враховувати наступне.

Rafale — дороге задоволення, як і їх обслуговування. Вони обходяться набагато дорожче, ніж F-16 або шведські JAS-39 Gripen.

У Франції раніше виникали проблеми з їх продажем. У 2011 р. у Dassault взагалі замислювалися над припиненням їх виробництва в 2018 р., якщо ніхто не спокуситься французьким винищувачем. На щастя компанії, в 2014 р. партію в 24 винищувача замовив Єгипет, потім три дюжини замовив Катар (по 238 млн євро за одиницю); Індія — 36 (14 вже отримані, але доля цього контракту в зв'язку з корупційним скандалом неясна). Однак ще більше тендерів Париж програв. І після замовлень Індії, Катару і Єгипту було невелике затишшя, яке лише в 2020 р. перервала Греція, ставши першою країною Європи, яка замовила Rafale. Інтерес до цих винищувачів проявляють Індонезія, Фінляндія, Малайзія, Швейцарія, ОАЕ, Хорватія, Ірак, але до реальних угод ще дуже далеко.

Чи потрібні Україні Rafale? Можливо. Але, повторимося, потрібно враховувати їх дорожнечу, складності з освоєнням і логістикою. Так само вірно і щодо американських F-15 або шведських JAS 39 Gripen, які, як заявив 12 березня командувач ВПС Сергій Дроздов, може отримати Україна. Але тут є один важливий аспект: ймовірність розвитку подій, при яких постачальник "передумає". А Франція, між тим, у минулому так вже робила. Той же Ізраїль, наприклад, не з чуток знає, що таке пацифізм à-la Parisien.

У першій половині минулого століття Париж активно допомагав становленню держави Ізраїль, у тому числі забезпечуючи цю державу військовою технікою. Коли ж Шарль де Голль різко змінив зовнішньополітичний вектор Франції в бік співпраці з мусульманським світом, то в підсумку під час Шестиденної війни 1967 р. французи приголомшили Ізраїль рішенням ввести ембарго на поставки йому озброєнь. Ізраїль від "миротворчості" Парижа врятували Сполучені Штати.

Надмірна прив'язка до продукції французького (та й німецького, до слова) ВПК може поставити Україну в аналогічне положення. Париж і Берлін у разі ескалації бойових дій Росією, на тлі синхронного вираження різних градацій стурбованості цілком можуть ввести ембарго на поставки озброєнь у зону конфлікту. З благою метою не розпалювати — ну і не злити зайвий раз Кремль. Такий сценарій тим більше потрібно брати до уваги зважаючи на їх недавній заклик "до обох сторін конфлікту" заспокоїтися і утриматися від провокацій. З огляду на те, що з хронічним дефіцитом низки принципово важливих позицій — від великокаліберних снарядів до запчастин — ми як і раніше справляємося з труднощами, Україні потрібні надійні гарантії. І налагоджені логістичні маршрути, що передбачають, крім іншого, і послуги лояльних посередників. А в їх число не входять ні Оман, ні Катар з ОАЕ. Президентські візити до Вільнюса, Риги, Таллінна, Варшави, Стокгольма або Гельсінкі, може бути, набагато менш екзотичні і більше швидкоплинні, але куди більш важливі.