Без надії сподіваюсь. Як Україні отримати бажане від НАТО
На наступному тижні відбудеться важливе геополітичне дійство - саміт НАТО, і Київ докладає масу зусиль, щоб бути до нього причетні. Але так чи ефективні ці зусилля? Насичений реальним змістом цей вектор зовнішньої політики України? На жаль, схоже, він більшою мірою має спекулятивно-декларативний характер. І тому непереконливий для самої Організації Північноатлантичного договору. І від саміту НАТО, який пройде 11-12 липня, і саміту Україна-ЄС (9 липня) слід очікувати насамперед підтвердження підтримки нашої держави та оцінювання "домашнього завдання" з боку партнерів.
Оприлюднена напередодні порядок денний саміту Україна-ЄС містить такі теми: пріоритети та виконання Угоди про асоціацію і зони вільної торгівлі; виконання Мінських угод; незаконна анексія Криму і Севастополя; регіональні питання. З українськими делегатами від імені блоку будуть говорити президент Євроради Дональд Туск і глава Єврокомісії Жан-Клод Юнкер. І в деякому роді цей захід буде мати більший ККД для України, оскільки саміт НАТО заздалегідь став проблемним через конфлікт Києва і Будапешта навколо закону "Про освіту".
Трохи передісторії: 5 вересня минулого року Рада прийняла вищезгаданий закон, спрямований на реформування системи освіти з метою визначення української мови мовою освітнього процесу в навчальних закладах. Низка країн ЄС забили на сполох - Румунія, Болгарія, але передусім Угорщина, а під шумок і Росія, знизити вплив якої в Україні і було ключовою завданням даної ініціативи. В результаті Бухарест і Софія зменшили запал. Ковдру на себе перетягнула Угорщина, марить нині трианонским реваншем, і, отже, виступає на всіх фронтах проти освітньої реформи в Україні. До процесу підключилася Венеціанська комісія, в грудні яка винесла вердикт. Рішення "Венеціанки" обидві країни - Україна та Угорщина - сприйняли як свою перемогу, опинившись частково правими і неправими, оскільки комісія одночасно підтримала і озвучила пакет рекомендацій (читаємо, вимог) по виправленню цього нормативно-правового акта. Пішли затяжні міжурядові дискусії, що супроводжувалися часом досить різкими зауваженнями. Причому навіть після парламентських виборів тональність не знизилася. Ну, може трохи.
Як результат, Угорщина вже тричі блокувала проведення засідання комісії Україна-НАТО (КУН), якому надають величезне значення у Києві та Вашингтоні. У президента України Петра Порошенка є запрошення для участі в окремому заході, який став альтернативою - саміті Україна-Грузія-НАТО для обговорення безпеки в Чорноморському регіоні.
При цьому США спробували врегулювати конфлікт. Так, у травні відбулася зустріч держсекретаря Майкла Помпео з главою угорського Мзс Петером Сійярто. Він тоді сказав колезі, що, мовляв, ми все розуміємо, але обставини складаються так, що не потрібно перешкоджати євроатлантичним устремлінням України. Ви ж розумієте, don't you? Після чого була особиста зустріч Сійярто з Павлом Климкиным у закарпатському Берегово (у тому самому, де в листопаді зняли угорський прапор). І глава дипломатії Угорщини змінив гнів на милість в тому обсязі, в якому йому дозволяє політика уряду Віктора Орбана.
Він підтвердив, що більш блокувати саміт Україна-Грузія-НАТО Будапешт не буде. Це раз. Два - відмовився від ультиматуму з резонансної ст. 7 Закону україни "Про освіту", отримавши запевнення, що приватні школи зможуть вибирати мову. Загалом, все було дуже весело і вирішення конфлікту, здавалося, вже не за горами. І тут грім серед ясного неба - через три дні МЗС Угорщини розсилає лист, в якому йдеться про відсутність успіху під час зустрічі в Берегово і, головне, міститься обіцянка блокування Орбаном будь-яких рішень за підсумками цієї зустрічі.
Звідси висновок: дипломатичний ляпас Угорщини від США не подіяла. А на більше Вашингтон і Альянс не підуть. Що підтверджують і висловлювання заступник генсека НАТО Роуз Геттемюллер в інтерв'ю "Європейської правді". Американський дипломат визнала, що Альянс зацікавлений у проведенні КУН, але рішення всередині НАТО базуються на консенсусі, тобто повинна бути єдність в рядах країн-членів. Ніхто не буде ламати через коліно організацію роботи, приділяючи більше уваги заохоченню до досягнення компромісу Україною та Угорщиною.
Але давайте подумаємо, насправді корінь зла - опозиція Будапешта українським законом або проблеми співробітництва України з НАТО набагато глибше? Чому, власне, Альянс повинен зі шкіри геть рватися, лише б роздобути в союзники Україну? Адже вже не раз і не два західні партнери прямим текстом говорили Україні, як і у випадку з Угорщиною, що політика повинна бути відповідальною.
На прагнення України в НАТО вже відреагували належним чином, коли 9 березня надали статус країни-аспіранта. Що в Києві, в свою чергу, сприйняли як колосальне досягнення. А даремно. Цей жест з боку Альянсу став стимулом для України до руху у тому ж напрямку. Тільки от погляди на це рух у сторін розрізняються. На Банковій вже завершують пакет змін до Конституції, що закріплюють курс на вступ до ЄС і Північноатлантичного альянсу. Однак це насамперед жест, який оцінили союзники, але не більше того. Як і перманентно звучить теза про те, що місце України в НАТО, оскільки зараз вона забезпечує безпеку для всієї Європи, прийнявши на себе удар з боку Росії. Такі заяви з'являються аж надто часто і давно не викликають ентузіазму у європейців.
Одних декларацій для інтеграції в Альянс явно недостатньо. НАТО хоче бачити конкретні дії - реформи. А так нас чекає повторення Бухарестського саміту (2008). І, як зазначала та ж Геттемюллер, не варто зациклюватися на формі, а зосередитися на суті. Не сприймати горезвісний План дій щодо членства в НАТО (ПДЧ) як маяк, що вказує шлях до Альянсу. Заступник генсека прямо вказала: навіщо вам ПДЧ, якщо є Річні національні програми (остання РНП затверджена Порошенко 28 березня), що мають аналогічну ПДЧ структуру, оскільки базуються на визначальному правилі розширення Альянсу документі - NATO study on Enlargement?
Тобто спершу потрібно виконати цикл реформ і умов, щоб досягти готовності до вступу в НАТО. По-друге, підтримувати тісний контакт зі всіма країнами-союзниками. По-третє, напрацювати конкретні пропозиції щодо партнерської співпраці. Це виключає прохання і вимоги. Тому як якщо проблемна країна хоче заради захисту потрапити під крило НАТО, тим самим збільшуючи ризики для самого Альянсу, шанси опинитися в його рядах близькі до нульових. У нього не вступають у нього звуть. Потрібно довести свою корисність.
Благо нашій державі справді є що запропонувати для зміцнення трансатлантичної безпеки. Досвід боротьби з гібридними погрозами, а не сам факт боротьби, наприклад. Тим більше що в минулому році була створена платформа Україна-НАТО з протидії гібридним загрозам, в рамках якої Організація Північноатлантичного договору хотіла б отримати від України нові знання. До сфер потенційного взаємодії можна також віднести роботу над кібербезпеки, що в нинішніх реаліях знаходиться у верхній частині списку турбот Заходу. Ну, і більш активне залучення у забезпечення регіональної безпеки. І тоді Україну можуть запросити в НАТО.