Обійшлися без блокади. Європейці тихою сапою будують газопроводи в обхід Росії
Поки в Україні думають, чи будуть учасники блокади окупованих територій Донбасу підривати нашу газову трубу, щоб не давати заробляти окупантові, в Європі повним ходом послаблюють залежність від неї. Звичайно ж, не стільки від неї, скільки від "Газпрому" і що стоїть за ним вежі Кремля, але приводів замислитися над майбутнім своєї ГТС у Києва від цього не зменшується.
Південь Європи злазить з газпромівської голки
Консорціум Трансадріатичного газопроводу (Trans-Adriaticpipeline, TAP) оголосив про відповідність графіку темпів його будівництва. "У першому кварталі поточного року розпочнеться будівництво компресорних станцій. Прокладання морської ділянки ТАР, який пройде по дну Адріатичного моря, намічена на 2018-2019 роках", - сказав керуючий директор TAP Ян Бредшоу. За його словами, загальна вартість проекту складе 4,5 млрд євро (а не 6 млрд, як передбачалося раніше). Допомога в залученні цих коштів нададуть, серед інших, Європейський банк реконструкції і розвитку, Європейський інвестиційний банк і уряди низки розвинених країн.
Також Бредшоу додав, що перший газ з азербайджанського родовища "Шах-Деніз" Європа отримає до початку 2020 р. Але вже в наступному, 2018-му р., газ по Південного газового коридору (ЮГК), складовою частиною якого є ТАР, зможуть отримати Грузія і Туреччина.
Примітно, що першими членами ЄС, які отримають 10 млрд кубометрів (у перспективі 20-30) альтернативного російського газу в рік, стануть Греція та Італія, політики і бізнесмени яких частіше за інших європейців виявлялися на боці РФ в її конфліктах з Україною. Так, закладений у травні минулого року TAP стане заміною газпромівським проектів "Південний потік" і "Турецький потік".
Подібний прогрес у просуванні створюваного для незалежності півдня Європи від російського газу трубопроводу говорить не тільки про серйозність намірів європейських споживачів диверсифікувати маршрути отримання цього виду енергосировини.
Він продемонстрував також провал планів російського монополіста не дати азербайджанському (а в перспективі - і туркменському) газу потрапити на ринок країн ЄС. А для реалізації цього наміру РФ була готова йти на чималі жертви
Наприклад, економічні, вкладаючи величезні кошти, які невідомо коли окупляться (чого вартий тільки тупиковий Південний коридор, протягнутий двома нитками з Новгородської і Воронезької областей до курортної Анапі, але так і не став частиною ні проваленого "Південного потоку", ні практично послідував за ним "Турецького"). Або морально-політичні, прощаючи Туреччини "ніж у спину" (або не ножа і навіть не зовсім в спину, як дозволяють собі говорити дотепники).
Але Європа і навіть Туреччина на українському прикладі чудово побачили, що мати справу з оскаженілою "православної бензоколонкою з ракетами" - собі дорожче. І якщо налякані "газовими війнами" 2006 і 2009 рр. європейці погодилися-таки, наприклад, на "Північний потік" через Балтику, то на його розширення ("Північний потік-2") або тим більше клонування в Чорному морі погоджуватися не поспішають (саме так трактують відмова Брюсселя надати Москві гарантії закупівель газу з минующих територію України труб).
Вони воліють мати принаймні страхувальний варіант у вигляді більш передбачуваних тюркських пострадянських країн - Азербайджану, Казахстану і Туркменістану, дуже бажають вивести свої нафту і газ на багатий європейський ринок.
Можна навіть припустити, що лідер Азербайджану Ільхам Алієв нещодавно призначив свою дружину Мехрібан віце-президентом внаслідок стриманої реакції Заходу на нещодавні президентські вибори в Туркменістані і загальної тенденції на потепління відносин ЄС з цієї багатої газом, але тільки "трохи більш демократичною, ніж КНДР" країною. Якщо заради туркменського газу Європа задовольниться демонстративними "демократизационными" кроками Ашхабада (типу запровадження інституту омбудсмена або права на висування кандидатів у президенти громадськістю, що в умовах тотального контролю президентської вертикалі над країною мало що змінить) і не буде особливо вимагати, наприклад, звільнення політв'язнів, то його маленьку непотическую витівка і зовсім не помітять. За словами Дональда Туска, "Азербайджан має важливе значення для енергетичної безпеки та диверсифікації постачання Європи".
Туркменський фактор
А поглиблення відносин Туркменістану з Євросоюзом явно наближається. Минулого тижня Ашхабад почав опрацьовувати можливість надійшов йому з Брюсселя пропозиції вступити в СОТ. Це повинно стати сигналом про готовність діяти за загальноприйнятими межудународно-правовим нормам. Раніше він провів серйозну роботу з пошуку потенційних покупців газу в ЄС і побудував газопровід Схід - Захід (з українських, до речі, труб) від родовища Галкиниш до східного узбережжя Каспію. Але його продовження у вигляді Транскаспійського газопроводу люто опираються Іран і Росія, які, посилаючись на "недоразделенность" найбільшого в світі озера, прагнуть не пропустити до Європи газ від можливого конкурента.
Вони навіть викуповували у Ашхабада для своїх потреб певні обсяги газу, але в минулому році перестали. Поставивши таким чином Туркменістан в повну залежність від експорту в Китай, який, скориставшись цим монопольним становищем, тут же домігся зниження ціни в півтора з зайвим рази. В результаті в країні, яка близько 90% експортної виручки отримує за газ, поглибилася економічна криза. Інтерес Туркменістану до експорту газу в Європу буде посилюватися ще й тому, що останнім з можливих напрямків - газопровід ТАПІ (Туркменістан-Афганістан-Пакистан-Індія) може і не бути побудований із-за появи на афгансько-туркменському кордоні загонів Ісламської держави і посилилися індо-пакистанських протиріч.
Із-за останніх Індія оголосила про намір побудувати в обхід території Пакистану підводний газопровід з Ірану, який може послужити не тільки "злий" (втрата індійського ринку), але і "добру службу" Туркменістану: отримавши індійський ринок, малочутливий до політичних мотивів, Іран може перестати чинити опір будівництві Транскаспійського газопроводу. В тому числі і з метою надати Брюсселю можливість "забруднитися" закупівлями газу у "майже тоталітарного" ашгабатської режиму, щоб потім використовувати для ослаблення вимог демократизувати тегеранський режим.
І Європа, ймовірно, цією можливістю скористається, але не тільки з метою отримати додаткові обсяги енергосировини. А для того, зокрема, щоб зовнішні контакти Туркменістану (та й Ірану) не обмежувалися РФ, КНР та їх сателітами. За прикладом Казахстану, який мав навіть більше шансів перетворитися на авторитарну "ханство" з сировинною економікою, але з-за небажання втрачати доходи від торгівлі з Заходом (в тому числі і з альтернативних російським трубопроводами маршрутами) лібералізував-таки свою економічну і почасти навіть політичну систему.
Але навіть якщо Туркменістану з його четвертим місцем за покладами газу (за різними оцінками, від 4 до 9% від світових запасів) не судилося найближчим часом стати одним з наповнювачів Південного газового коридору, порожніми ці труби простоювати не будуть. І "Газпром" з його "Турецьким потоком" до них у найближчому майбутньому навряд чи підпустять. Занадто велика стоїть черга з інших країн: той же Іран, Ірак, Катар і новий перспективний гравець газового ринку Ізраїль, який нещодавно провів з Туреччиною переговори про можливості наповнення своїм сировиною Трансанатолійського газопроводу - передує Трансадріатичному ланці ЮГК.
При таких розкладах у "Турецького потоку" з'являються всі шанси повторити долю "Блакитного потоку": його Москва також планувала використовувати для транзиту в Європу, але Анкара замкнула на турецький ринок. У цій ситуації висновок "Газпромом" контрактів на будівництво нових газопроводів виглядає, м'яко кажучи, передчасною. Хоча гендиректор EastEuropeanGasAnalysis Михайло Корчемкін бачить і своєчасність цих контрактів, але не декларованої Кремлем сенсі - звільнити себе і Європу від залежності від української труби після 2019 р. У будівництві "Північного потоку-2" без достатніх гарантій з боку ЄС він бачить перш за все "розпилювання" бюджету "Газпрому" і реалізацію інтересів не Росії, а підрядників цієї компанії близьких до Путіна Ротенберга і Тимченко. Ймовірно, вони поспішають вкрасти те, що ще можна вкрасти, що ще не вкрали генерали.
Святкувати рано
Однак Києву не варто особливо радіти з того, що поповнення таким чином кишень друзів російського президента зменшить кількість вибухонебезпечної "гречки" в "гумконвоях". Не виключено винахід Кремлем нових методів "газового шантажу" Європи до того моменту, коли ці газопроводи будуть побудовані. Та й недавнє загострення обстановки в зоні Карабаського конфлікту може служити підтвердженням гіпотези про те, що Москва спробує дестабілізувати Азербайджан, щоб не дати його газу (а тим більше туркменського і казахському) пробитися на європейський ринок. Адже його, незважаючи на всі розмови про "поворот на Схід", оскільки не хоче втрачати "Газпром". Також Україні не варто спокушатися і від того, що Захід продовжує "гнути лінію" на необхідність використання "Газпромом" української труби і на те, що останньому навіть довелося в минулому році збільшити транзит по ній на 22,5%.
По-перше, на відміну від Росії, яка продовжить гнути свою лінію, керівники демократичних країн періодично змінюються завдяки виборам. Тому може змінюватися і лінія.
По-друге, вимагаючи не позбавляти Україну транзитних $2 млрд, Захід думає і про свою кишеню, і про те, щоб Київ не прибіг просити у нього ці мільярди у вигляді кредитів і грантів "для підтримки штанів". І, можливо, про те, що від повномасштабного військового вторгнення Москви утримують не очікувано високі втрати - це її ніколи не зупиняло, а страх пошкодити "трубу" і втратити так мило распиливаемые кошти.
Тому наведення порядку в енергетиці є одним із першочергових завдань української влади, так і громадянського суспільства. Адже завдяки підземним сховищам наша ГТС, при відсутності претензій (особливо пов'язаних з корупцією) до її роботи, може бути дуже затребуваною навіть тоді, коли поновлювані джерела енергії зроблять газ резервним паливом. А завдяки здатності до реверсу, як кажуть найбільші оптимісти-дотепники, рано чи пізно може знадобитися і для поставок газу з того ж ЮГК самої Росії. Точніше того, що від неї залишиться на сході Європи, коли Китай відрубає Далекий Схід і Сибір (або навіть Урал) з їх сировиною.
