Балістика, хованки на G-20 та європейські гойдалки. Навіщо Білий дім розповів про іранські ракети

Представник Білого дому Джон Кірбі заявив у вівторок, що Іран, можливо, розглядає можливість надання Росії, слідом за безпілотниками, також балістичних ракет. Природно, що ці ракети, якщо вони будуть надані, будуть використані для ударів по Україні.

Ця заява відрізняється тотальною умовністю. Очевидно, що конкретних даних про те, що Іран припускає в найближчому майбутньому передати Росії свої балістичні ракети в США сьогодні немає, інакше Кірбі щонайменше згадав би про них. Але Путін давно просить ракети у Тегерану. Він уже отримав від аятол "шахеди", а також технічну допомогу і фахівців для освоєння їх у військах та налагодження їх виробництва у Росії. Тегерану теж багато чого потрібно від Москви, і він у якийсь момент може поступитися її проханням. І США стурбовані цим, оскільки цілком припускають, що іранські ракети справді з'являться в Росії.

Якою є реальна ймовірність їх появи? Прямо зараз – не дуже велика. Іран, як і Китай, намагається знизити напруженість у відносинах із Заходом та США. Зокрема, хоча іранці й накопичили збагаченого урану вже на три атомні бомби (за даними МАГАТЕ), вони разом із тим приблизно втричі знизили швидкість його подальшого накопичення. Це говорить про те, що за лаштунками публічних заяв іде складний торг. Хоча на всі 100% появи іранських ракет у російської армії це й не відкидає, але робить таку гру на загострення малоймовірною — зараз. З іншого боку, хуситів Іран забезпечив ракетами, щоправда, найімовірніше, зробив це до початку війни в Газі. Чи постачатиме він ракетами Ємен, а заразом, і Росію зараз, коли в Україні та Газі йде війна? Важко сказати, що тут простіше кинути монетку. Занадто багато малопомітних та погано передбачуваних факторів впливають на Тегеран.

Приблизно така сама ситуація складається зараз і у відносинах Пекін-Вашингтон. З одного боку, принципових розбіжностей не подолано — вони, втім, і не можуть бути подолані, якщо Сі взяв курс на неомаоїзм та екзистенційне протистояння із Заходом. З іншого боку, наскільки можна судити за результатами зустрічі Байден-Сі, обидві сторони домовилися про паузу для вирішення внутрішніх проблем і уникатимуть загострень. Прямий обмін інформацією між військовими відновлено, Китай знизить виробництво прекурсорів фентанілу — а інші проблеми заморожені до кращих часів, найімовірніше, до 2025 року. Таке заморожування у ситуації двох криз, які, хоч і з різних причин, переживають як Китай, так і США, відповідає інтересам обох сторін.

Щоправда, Байден, виступаючи на прес-конференції за наслідками зустрічі, заявив, що все одно вважає Сі диктатором. Байден своєю заявою ясно дав зрозуміти, що йдеться лише про тимчасове перемир'я, а в Пекіні на "диктатора" дуже образилися. Хоча, здавалося б, якщо вже Китай у союзі з Іраном, КНДР та Росією намагається запропонувати альтернативу західному світопорядку, то цю альтернативу і потрібно рекламувати. Але ні, публічно визнавати себе диктатором ніхто не бажає і бути диктатором не круто. Усі диктатори намагаються зійти за демократів, тим самим підтверджуючи вторинність та хибність "третього шляху". У Росії ось тільки, хіба що, намагаються доводити переваги незмінності Путіна, який завдяки цьому "може планувати на десятиліття вперед" (і як багато напланував?). Але слова "тиран" та "диктатор", віднесені до Путіна, не проходять за комплімент навіть у Росії.

Всі ці складні спроби видати одне за інше, помножені на взаємні претензії, позначилися на конфігурації відеоконференції лідерів G-20, в якій, вперше після 24.02.22, взяв участь і Путін. При цьому Байден ухилився від участі, щоб не бути присутнім на одному заході з ізгоєм, Сі прийняв рішення не брати участь, оскільки там не буде Байдена, а участь у відсутності Байдена могла б бути витлумачена як прояв слабкості, мовляв, США гордо не зійшли, а негордий Китай зійшов. Моді полегшено видихнув, дізнавшись про неучасть Сі, і зміг спокійно брати участь, завершуючи річний термін головування Індії в G-20, який закінчується цього місяця, демонструючи зростаючий вплив Індії. Для Моді це дуже важливо напередодні виборів, призначених на початок 2024 року, на яких його партія Бхаратія джаната парті (Національно-демократичний альянс) боротиметься за більшість у нижній палаті парламенту та за право сформувати уряд. Звичайно, на чолі з Моді, вже втретє поспіль. І, нарешті, Путін за відсутності Байдена і Сі опинився в центрі уваги і виступив розлогою з промовою.

Мова, і особливо мова тіла Путіна в ході її вимови взагалі окрема тема. Диктатор виглядав украй невпевненим у собі — він взагалі останнім часом просто випромінює невпевненість. Зокрема, Путін несміливо проблискував, що, хоча "конфронтаційні спроби у світі продовжуються", Росія ні в чому не винна, вона ніколи не відмовлялася від мирних переговорів з Україною, виконує всі свої зобов'язання у сфері експорту продовольства, направила перші кораблі з безкоштовним російським. (чи все ж таки вкраденим українським?) зерном в Африку, а воюючи в Україні "лише намагається домогтися справедливості".

Путін почувається невпевнено насамперед тому, що ситуація на фронті зайшла в глухий кут. В принципі він готовий і до переговорів, але переговори неминуче будуть відштовхуватися від становища на фронті. А на фронті – пат, причому вкрай нестійкий. Потрібно зовсім небагато, щоб терези хитнулися в будь-який бік, але ні в кого немає в запасі цієї маленької гирки – не післязавтра, а зараз. Конгрес США загруз у міжпартійних розбірках і не може затвердити $61 млрд надзвичайного фінансування для підтримки України. Причина не у відсутності коштів як таких, хоча і з коштами все складно. Але все-таки насамперед причина в дуже складній і багатошаровій внутрішньополітичній кризі, що накрила США. Включаючи, серед іншого, і внутрішню кризу обох провідних партій, яким раптово нема чого запропонувати своїм традиційним виборцям.

Коли бюджет, включаючи допомогу Україні, буде затверджено і чи буде ця допомога урізана – незрозуміло. А тим часом, у Києві вже скаржаться на гострий снарядний голод і кажуть, що якщо постачання не відновиться в повному обсязі, то Україна може втратити низку позицій, відвойованих насилу і кров'ю. Тим часом республіканці атакують Байдена насамперед заради передвиборчих позицій. Хоча формально вони порушують питання цілком у справі, заявляючи, що не проти допомоги Україні в принципі, але де план цієї допомоги? Де чітко сформульовані завдання? Що означає "допомагати скільки потрібно"? Потрібно для чого? Коли, з якого моменту можна буде сказати: ось воно, ми отримали те, що потрібно?

Звичайно, про те, щоб здати Путіну Україну на Заході вже мови немає — але все ще немає і бачення післявоєнного світу. І все ще немає остаточного, твердого, яке стало спільним місцем, про яке не може бути суперечок, розуміння того, що Україна та Газа – два театри однієї війни, що ведеться проти Заходу антизахідним блоком, з повною аналогією з Другою світовою. З потенційним третім ТВД – на Балканах, четвертим, поки що відкладеним – на Тайвані, і дуже ймовірним п'ятим, десь в Африці (Нігер – найближчий кандидат). А тим часом, Путін підпалює і Балкани, і Африку, розраховуючи вискочити на надескалації, коли спалахує одразу у всіх точках нестабільності, і Захід просто не встигатиме гасити ці пожежі. При цьому Путін розраховує підпалити – і відскочити убік, замкнувшись у Росії за суто північнокорейським сценарієм, загрожуючи світу своєю ядерною зброєю. Він виходить із того, що підпалити простіше, ніж згасити, а там нехай палає. Розтягнутися на кілька ТВД Росія теж не зможе, оскільки все поглинає Україна.

Так, Кремль поки що здатний залишити по всьому світу зони нестабільності, в яких конфлікти тлітимуть десятиліттями. Але в цілому ресурси Росії теж закінчуються: 350 тисяч артилерійських снарядів, поставлених Кімом, закінчуються, і нові поставки під великим питанням.

Але й Україна зазнає великих складнощів. Про США вже сказано, а сподівань на допомогу ЄС теж мало. Ні, допомога йде, але вона недостатня. Обіцянку поставити до березня 2024 року мільйон артилерійських снарядів не виконано та не буде виконано. Нині їх поставлено лише 300 тисяч — менше третини запланованого. Причому справа не тільки в недовиробництві – виробництво зростає, і в 2024 році, як запевняє єврокомісар з питань внутрішнього ринку ЄС Тьєррі Бретона, якого цитує DW, досягне 1,3-1,4 млн. штук на рік. Але є сторонні контракти: близько 40% снарядів, що виробляються в ЄС, продається до третіх країн, і обрізати ці поставки неможливо. По-перше, існують договори. По-друге, ринок можуть зайняти конкуренти, включаючи Китай та Іран, втім не тільки їх є ще Пакистан, і Індія, і Південна Корея. А ринок зброї — це, окрім економіки, завжди політика та політичний вплив. Хоча й економіка відіграє далеко не останню роль.

На цьому фоні план ЄС щодо надання Україні довгострокових гарантій у сфері безпеки виглядає досить хитко. Настільки хитко, що стає до непристойності схожий на Будапештський меморандум, і саме так сприймається у Києві. Тобто план сам по собі, звичайно, непоганий, але чи буде він здійснимий? І чому він повинен виконатися, якщо мільйон снарядів не поставлено, переговори про виділення Україні допомоги в 20 мільярдів євро протягом чотирьох років на оплату зброї зайшли в глухий кут, а зараз у глухому куті і переговори про виділення 5 мільярдів євро на 2024 рік з тими ж цілями? Крім економічних труднощів у ЄС сьогодні надто багато бюрократичних бар'єрів та груп впливу, на користь яких допомогу Україні якраз не надати. Тут можна згадати історію з ненаданням Німеччиною ракет "Taurus", яких у результаті так і не дали, і питання щодо них вже остаточно зняте. До речі, і 20 мільярдів євро забуксували через заперечення Берліна. Виявляється, не у всьому, що відбувається в ЄС не на користь України, винний лише Орбан.

І навіть якщо цей чудовий план якимось дивом буде виконаний, безпека, що надається їм, дуже хитка. Членства в НАТО вона принаймні не замінить. Але зі вступом України до НАТО все ще складніше, ніж із 20 мільярдами євро, ракетами "Taurus" і зняттям заперечень про удари по території Росії.

Словом, є глибокий пат, по всіх напрямках. І Кірбі, киваючи на Іран, намагається трохи хитнути ситуацію, вказавши на небезпеку тегеранських ракетних постачань. Які, повторю, і справді не виключені на всі 100%. По суті, заява Кірбі – це питання, адресоване і ЄС, і ще більшою мірою до Конгресу: "Ви що, дійсно хочете дозволити Україні програти?".

Чи буде питання почуте – і якою буде відповідь? Про це ми дізнаємось не раніше середини грудня. Саме тоді Конгрес розпочне обговорення пакету військової допомоги у розмірі $106 млрд, з яких $61 призначено для України.