Бенефіс Байдена. Що було в фокусі саміту НАТО крім України

Ювілейний 75-й саміт НАТО став водночас демонстрацією сили й немощі, волі й нерішучості, впевненості й непевності. Як, зрештою, і буває, коли ювіляр молодиться, з усіх сил, знаючи, що біля входу чигає бригада, у найкримінальнішому з сенсів цього слова й натужно забуваючи про другу бригаду, що чатує поряд – з геріатричного відділення.

Звісно, все відбувається манірно й чинно – бешкетувати тут дозволено лише корифеям. І, певно, цей саміт увійшов в історію через скандальне зізнання Джо Байдена: він, мовляв, було діло, трахав дружину Столтенберга, вмовляючи того лишитись на посаді генсека НАТО. Навмисне він сплутав слова (малося на увазі — говорив) чи ні, ми, певно, вже не дізнаємось, але з точки зору виборчої кампанії це був цілком вдалий експромт. На його тлі якось блякне і той факт, що в саміті вперше взяла участь Швеція, що стала 32 членом Альянсу, і те, що Україна, як і передбачалось, не отримала жодних гарантій членства. Ба більше, навіть саме слово "запрошення" було замінено на "міст", попри очевидність смислової алюзії із назвою старого фільму "Міст надто далеко". Втім, є й хороші новини: риторика "можливо, колись" остаточно пішла в минуле – тепер у тренді "точно колись".

Зрештою, тут слід визнати: попри те, що Україна була ключовою задекларованою темою саміту і була ухвалена низка важливих кроків на її підтримку (про що ми готуємо окремий матеріал), інша ключова тема лишилась здебільшого кулуарною. Бенефіс Байдена не став тріумфальним. Навпаки – союзники вельми стурбовані долею Альянсу якщо (або ж коли) він програє вибори. Політична й фізична слабкість лідера США на тлі глобальних викликів не вселяє оптимізму європейським партнерам Америки і сама по собі. А з огляду на перспективу перемоги Дональда Трампа на листопадових виборах – і поготів. Його ескапади на адресу заокеанських союзників не забуті, й попри те, що Конгрес сильно постарався, щоб завадити Трампу ламати Альянс, союзники готуються до важких часів. Вказівка на це, до речі, міститься й у п.6 фінальної декларації саміту: "Ми вітаємо, що понад дві третини членів Альянсу виконали своє зобов’язання щодо щонайменше 2% щорічних витрат на оборону від ВВП, і дякуємо тим членам Альянсу, які його перевищили. Члени Альянсу активізуються: витрати на оборону європейських членів Альянсу та Канади зросли на 18% у 2024 році, що є найбільшим зростанням за десятиліття. Вони також більше інвестують у сучасні можливості та збільшують свій внесок в операції, місії та діяльність НАТО. Ми знову підтверджуємо наше незмінне зобов’язання щодо повного виконання зобов’язань щодо інвестицій в оборону, узгоджених у Вільнюсі, і визнаємо, що терміново потрібно більше для сталого виконання наших зобов’язань як членів НАТО. Ми підтверджуємо, що у багатьох випадках знадобляться витрати, що перевищують 2% ВВП, щоб усунути існуючі недоліки та виконати вимоги в усіх сферах, що випливають із складнішого безпекового порядку".

Формально все виглядає як відповідь на надзвичайні зовнішні виклики – російську агресію проти України та ядерний шантаж, зростання амбіцій Китаю, проксі-війну Ірану на Близькому Сході, нові ракетні випробування КНДР і посилення альянсу автократій в цілому. Однак якби йшлося лише про це, можна було би обмежитись куди меншою кількістю слів. Проте це розгорнута відповідь саме на закиди Трампа, який на саміті 2018 року погрожував вивести США з НАТО, якщо союзники таки не почнуть витрачати на оборону більше. І, ніби цього замало, на нинішньому саміті частенько лунала мантра про те, що 23 країни з 32 досягли або перевищили 2%-бар'єр. Словом, Європа скористалась останньою нагодою, аби натужно продемонструвати: вона стає відповідальнішою та самостійнішою.

Водночас, впадає в око трансформація НАТО, відображена не лише в декларації, але й у порядку денному саміту. Альянс іще утримується від того, щоб прямо називати Китай суперником, як це роблять Сполучені Штати. Однак ця деталь уже не має жодного значення: перелік претензій до Пекіну не лишає сумнівів – саме він є ключовим архітектором дестабілізації нинішнього світового порядку. Зокрема, КНР називається "вирішальним чинником російської війни проти України ", вказуються системні виклики євроатлантичній безпеці з його боку, кіберзагрози та нарощування ядерного потенціалу. Статистична деталь: Китай – третій за згадуваністю в Декларації після України та Росії.

Останню Альянс усе ще запевняє в своєму миролюбстві, але демонструє рішучість захищатись – і не лише декларативну. Зокрема, на саміті було оголошено, що американські крилаті ракети повертаються в Європу. Починаючи з 2026 року "Томагавки" час від часу базуватимуться в Німеччині. США вийшли з угоди щодо ракет середньої та малої дальності в 2019 році, після п'яти років звинувачень Москви у її систематичних порушеннях, тож нинішнє рішення стало першим реальним кроком до відновлення конфігурації часів Холодної війни.

Але повернімось до Китаю. Звинувачення проти нього є фактично запізнілим визнанням, що російський напад на Україну є частиною ширшого протистояння між глобальним Заходом і Сходом. І НАТО теж глобалізується. Тож присутність на саміті лідерів Австралії, Японії, Нової Зеландії, та Республіки Корея – далеко не церемоніальна. Звісно, тут не йдеться про розширення Альянсу, але операційна сумісність його з цими країнами, вочевидь, буде рости. Загалом це яскраве свідчення того, що світове суперництво знову розвивається в категоріях класичних геополітичних побудов Маккіндера та Спайкмена. Саміт став констатацією, що боротьба Хартленду проти Рімленду перейшла у фазу чергового загострення. Проблема в тому, що лідер Рімленду – Сполучені Штати – схоже, не мають ані ресурсів, ані бажання лишатись у цій ролі. Питання в тому, чи бенефіс Байдена не стане бенефісом Америки.