Свідоцтво про смерть. Коли Російська Федерація перетвориться в "СНД на паличці"

25 років тому, 8 грудня 1991 р. на території Білорусі, в мисливській садибі Віскулі, в центрі лісового масиву Біловезька пуща, шість вищих посадових осіб трьох союзних республік СРСР — Російської Федерації, України і Білорусі — три президента і три прем'єр-міністри підписали свідоцтво про смерть Радянського Союзу. У преамбулі документа представники трьох союзних республік-засновниць СРСР у 1922 р., одна з яких була основою Союзу, а дві інші мали дещо більшою порівняно з іншими республіками суб'єктності у вигляді окремого членства в ООН, констатували, що "Союз РСР як суб'єкт міжнародного права і геополітична реальність припиняє своє існування".

Подальший текст документа, задуманий як його основна частина, виявився на перевірку малозначним. Співдружність Незалежних Держав, засноване натомість СРСР і негайно отримав народне прізвисько "СНД на паличці", стало, по суті, лікарняною палатою. В ній раптово розділені сіамські близнюки могли трохи звикнути до нової, вже самостійного життя.

Важче за всіх пережила розпад Союзу Росія. Точніше, вона не пережила зовсім. Позбавлена ресурсів "братніх" колоній, Росія виявилася нежиттєздатна. Вже 25 років вона намагається вижити, пришивши тому частини колишнього єдиного імперського тіла. Але це їй не вдається, а без них подальший розпад Росії і остаточний відхід з політичної карти став лише питанням часу.

Білорусь акуратно маневрує, утримуючи РФ на безпечній відстані від себе, обережно обнадіюючи і користуючись її ресурсами, але все більше ризикуючи бути притягнутою. А Україна рішуче й безповоротно віддаляється від Росії, незважаючи на відчайдушні зусилля Кремля по її утриманню і поглинання, які призводять тільки до протилежних наслідків.

Якщо говорити про те головне, що наповнювало собою два з половиною десятиліття української незалежності, то цим головним, безсумнівно, стала боротьба за очищення нашого суспільства від реліктів рабської російської ментальності. Вона триває й сьогодні. Ми пройшли приблизно половину шляху: повернення вже неможливе, але святкувати перемогу теж рано. Цей шлях був не простим, але україна на ньому не раз посміхалася удача. А найширшій її посмішкою за всі 25 років, найбільшим чудом був, мабуть, старт на шляху до незалежності, даний в Біловезькій пущі.

Якби у 1991 р. Біловезьких угод — Україна не відбулася як незалежна держава. Національно-визвольні об'єднання (при всій чистоті і щирості їх учасників тих років) не були тоді здатні ні ефективно оборонятися від грубого силового тиску, ні припинити своє розкладання зсередини агентурою КДБ. Між тим у рамках триваючого СРСР ці інструменти були б застосовані проти українців в повному обсязі та в пріоритетному, порівняно з іншими республіками, порядку. Таким чином, юридична ліквідація СРСР врятувала українських патріотів від хвилі репресій, масштаби яких можна було б, по всій ймовірності, порівняти зі знищенням комуністами українського Відродження в середині 30-х.

Вражає те, що такий документ був підписаний шістьма людьми, кожен з яких являв собою цілком закінчений зразок функціонера пізньої радянської епохи, вдало оседлавшего нову моду "на перебудову".

Зараз, через 25 років, підписання Біловезьких угод обросло легендами. Але, розбираючи чесно і неупереджено спонукальні мотиви підписантів, важко не визнати, що головним з них була жага особистої влади, спричинена конфліктом загальносоюзних і республіканських еліт. Московські небожителі союзного значення недооцінили республіканських васалів, розірвали стару Союз на шматки і выдернувших ці шматки у них з-під ніг.

По суті, це був відчайдушний заколот, який закінчився фантастичної удачею. Підписантів у будь-який момент могли зачинити як мух. І армія, і КДБ, і МВС ще залишалися у союзному підпорядкуванні. Абсолютна більшість населення сприймало можливий розпад Союзу зі страхом і розгубленістю: "Як же ми тепер будемо жити?" Захід теж не бажав розпаду СРСР, навпаки, він перебував у шоці, прораховуючи можливі долі радянського ЯО, а також менш помітного, але не менш небезпечного біо - і хімзброї. Так, "звичайні озброєння", накопичені в СРСР і раптово опинилися незрозуміло чиїми, теж були занадто великі, щоб не брати їх до уваги. Глава Казахстану (найбільш ресурсної четвертої республіки) Нурсултан Назарбаєв зайняв вичікувальну позицію. Віскулі були щільно обкладені спецназом КДБ УРСР, чекав наказу на штурм і арешт переговірників.

Самі підписанти угод не мали ні домашніх заготовок, ні ясного плану дій. Стверджувати, що вони, мовляв, розраховували на нерішучість Горбачова, було б невірним. Підписаний документ виник, по суті, спонтанно: зі спогадів Леоніда Кравчука, спочатку планувалося "зібратися і прийняти якусь декларацію або заяву, що новоогарьовський процес зайшов у глухий кут і що нам треба шукати якісь нові підходи та рішення". Але продовжував Кравчук "ми почали готувати документ і переконалися, що просто декларацією, як спочатку передбачалося, не обійтися".

Іншими словами, на рівні особистісному Біловезькі угоди були підписані, що називається, по раптового натхнення. Але музи не приходять просто так. Вони слідують за логікою подій та об'єктивною необхідністю. Біловезькі угоди історично назріли і, будучи назрілими, з'явилися на світ ледь не всупереч волі підписали їх учасників зустрічі. Якщо завгодно, їх можна назвати продуктом колективного несвідомого бентежного радянського суспільства. Хоча "муза", звичайно, звучить поэтичнее. Цікаво, яка з муз відповідає за міждержавні договори і декларації незалежності? Мельпомена? Талія? Або все-таки Кліо? Або Біловезькі угоди були плодом їхньої колективної творчості?

А що ж народ? Як він відреагував на скасування Союзу? Хоча народні думки розділилися, більшість колишніх радянських громадян все-таки відчули шок. Всім було зрозуміло, що колишня країна перебуває на порозі таких змін, оцінити масштаб і наслідки яких з 1991 р. було неможливо. У цих умовах надання Біловезькою угодою видимості Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав було по-справжньому сильним ходом. Ймовірно, тут в розробку тексту втрутилася ще й Уранія. У всякому разі така версія здається мені більш імовірною, ніж прозорливість, народжена колективним розумом шести членів КПРС.

Втім, можливо, все було куди прозаїчніше. Шістка підписантів теж була смертельно налякана. Треба сказати, їм було чого боятися. Учасники зустрічі не могли не розуміти, що навіть їх арешт — ще не найгірший варіант розвитку подій. Поява в грі якого-небудь безывестного генерала КДБ, який наважився зіграти за найвищою ставкою і віддав наказ про ліквідацію всіх шістьох під виглядом нещасного випадку, була цілком можливим поворотом сюжету. Та й арешт з перспективою суду за державну зраду, причому при повному схвалення більшості жителів СРСР, теж був би вельми неприємним результатом.

І тоді, будучи досвідченими людьми, укладачі документа вирішили підстрахуватися, представивши розпуск СРСР у вигляді його реформи у відповідності з керівним зазначенням М. С. Горбачова: "Мабуть, товариші, всім нам потрібно перебудовуватися. Всім".

Що всі ми й почали робити. І продовжуємо досі. Не без шорсткостей, але якщо говорити про Україну, то досить успішно.