Хто кому загрожує. Чи спалахне Близький Схід до проміжних виборів у США

Ймовірно, вчорашній день став початком чергового етапу переформатування Близького Сходу. І цей етап безпосередньо пов'язаний із російсько-українською війною.

Отже, що відбулося?

По-перше, розвідка Саудівської Аравії повідомила Сполучені Штати про підготовку Ірану до удару по цілях на території королівства. При чому в оцінці ймовірності цих дій фігурувало слово "imminent" (тобто "практично неуникний"), добре відоме українцям. Ер-Ріяд стверждує, що Тегеран готовий атакувати не лише Саудівську Аравію, але й Ербіль (столицю іракського Курдистану), де розташовано американський контингент. Наче на підтвердження цієї інформації, над мечеттю Джамкаран, що в священному для шиїтів місті Кум, вивісили червоний прапор кровної помсти. Те саме робилося торік, напередодні іранських ракетних ударів по території Іраку у відповідь на знищення генерал-майора Касема Сулеймані, який, окрім контрабанди нафти, забезпечував координацію операцій іранських проксі в Сирії, Іраку, Лівані та Ємені.

Іран з кінця вересня завдавав ударів по переважно населеному курдами північному Іраку балістичними ракетами та безпілотниками. Приводом стала, як офіційно заявляв Тегеран, діяльність "груп іранських курдських сепаратистів, які там базуються", у розпалюванні громадських заворушень. У втручанні у внутрішні справи та підтримці протестів Іран звинувачував також США, Ізраїль та Саудівську Аравію. В жовтні Тегеран прямо погрожував Ер-Ріяду наслідками, якщо той не припинить підтримувати супутникові новинні канали на фарсі.

Розрахунок, що "маленька переможна війна" дозволить приборкати протести й зменшити соціальну напругу всередині країни, і справді є типовою помилкою диктаторських режимів. І в аятолл насправді великі проблеми із передреволюційною ситуацією, приводом (не причиною) якої стало вбивство поліцією моралі 22-річної Махси Аміні за неправильно вдягнутий хіджаб. Дійшло до того, що іранське керівництво було змушене "імпортувати" для приборкання демонстрацій бойовиків-шиїтів із сусіднього Іраку.

Водночас, саме ця обставина робить розв'язання Тегераном масштабної війни досить ризикованою авантюрою: посеред "гарячої" фази приборкування протестів починати її щонайменше необачно. Тому – якщо аятолу Хаменеї під час недавньої зустрічі не покусав Владімір Путін – можна припустити одразу кілька варіантів. Або керівництво Ірану імітує войовничість з метою закрутити гайки. Або Саудівська Аравія проводить інформаційно-психологічну операцію, щоб спровокувати підвищення цін на нафту – власне, через відмову наростити видобуток відбулася остання сварка Ер-Ріяда з Вашингтоном. Або це таки спільна американо-саудівська операція прикриття превентивних ударів по іранських військових об'єктах. До речі, нещодавно ВПС Ізраїлю вивели з ладу іранське підприємство з виробництва ударних дронів під Дамаском. На користь ІПСО свідчить і той факт, що червоний прапор над Джамкараном – це не екстраординарне явище. Його піднімають наприкінці місяців муаррам та сафар (серпень-вересень, з поправкою на місячний календар) як ознаку завершення періоду трауру за імамом Хусейном, онуком Мухаммеда, що загинув у битві при Кербелі. До того ж, 2 листопада (8 рабі ас-сані) народився одинадцятий з дванадцяти шиїтських імамів Хасан аль-Аскарі.

Втім, цілком можна припустити, що Тегеран насправді вирішив допомогти Кремлю не лише постачанням БПЛА та ракет, але й синхронними діями, намагаючись змусити США розпорошувати зусилля та ресурси між війнами в Європі та на Близькому Сході і викликати чергову паніку на нафтовому ринку. Однак будь-яка інша плата за таку послугу, ніж передача ядерних технологій, буде відверто замалою. Це, принаймні поки що, виглядає малоймовірним, хоч і не виключеним. З іншого боку, Саудівська Аравія зараз у досить вразливій позиції (як через суперечки із США, так і через внутрішню нестабільність, пов'язану, зокрема, із значною кількістю шиїтського населення, інтригами всередині королівського сімейства тощо). Водночас, будь-який конфлікт у регіоні відіб'ється на ціні нафти, що гратиме на руку як Ірану, так і Росії. У дещо відтермінованій перспективі це може вдарити по позиціях демократів у США, та Америка зараз зайнята електоральними перегонами – 8 листопада мають відбутись проміжні вибори, а такі події традиційно дещо відволікають увагу Вашингтона від зовнішнього світу. Тож чому б не ризикнути? Інша річ, що ескалацію можна забезпечити і без широкомасштабного зіткнення, а руками іранських проксі – Хезболли, хуситів та іракських шиїтських угруповань.

Цей варіант імовірний з огляду на другу подію: другий регіональний ворог Ірану зараз теж замкнувся в собі. В Ізраїлі відбулися парламентські вибори, вже п'яті за 3,5 року. В прем'єрське крісло повернувся Беньямін Нетаньягу. Він усе ще ходить під слідством за звинуваченнями в корупції, але для нас набагато важливіше те, що в попередні 12 років свого прем'єрства він продемонстрував водночас готовність йти на конфронтацію з сусідами й американськими демократами та схильність до "великих угод" як із республіканською адміністрацію США, так і з Росією. І хоча фото Нетаньягу з Путіним на агітаційних плакатах "Лікуду" мали на меті зібрати "російський" електорат, їх поєднували радше дружні, ніж рівні стосунки. У 2014 році, коли адміністрація Обами вимагала від Нетаньягу засудити анексію Криму, той відмовився це робити. Згодом же російський контингент в Сирії не заважав ЦАХАЛу робити свою роботу. Тож сподіватись, що за Нетаньягу Ізраїль почне надавати Києву військово-технічну допомогу, не доводиться. Ба більше, скандал з буцім антиізраїльським голосуванням України в ГА ООН, з великою ймовірністю не обійшовся без представника Ізраїлю Гілада Ердана, який є однопартійцем Нетаньягу. Україна голосовала за розгляд проекту резолюції "Небезпека розповсюдження ядерної зброї на Близькому Сході", а не за саму неї. Таке голосування є для України традиційним, хоча, якби Ізраїль натякнув на небажаність цього кроку, ймовірно, було б інакше – особливо з огляду на місяці спроб зближення з боку Києва. Однак тепер це може бути використано в якості приводу для відмови у військово-технічній допомозі – і звільнення Нетаньягу від передвиборчої обіцянки таку допомогу надати. Таким чином і частина "українського" електорату до виборів залучена, і ніхто нічого нікому не винен. Зате можна буде розіграти роль "миротворця".

Втім це лише один аспект. Другий безпосередньо пов'язаний із арабо-перським загостренням. Саме за Нетаньягу між Ер-Ріядом та Єрусалимом намітилась певна синхронність дій, яку деякі оглядачі навіть називали негласним альянсом. І не виключено, що ця синхронність створюватиме незручності для адміністрації Джо Байдена. Тим більше що стосунки в нього не складаються ані з Нетаньягу, ані зі спадковим принцом Мухамедом бін Салманом. Керована ескалація конфлікту з Іраном потрібна обом, оскільки дозволяє остаточно поховати обамівську угоду щодо ядерної програми Тегерану. 

Схід – справа тонка, але очевидно, що нинішній статус-кво дедалі більше розхитується, і амплітуда цих коливань буде резонувати з ходом подій російсько-української війни. Підвищення ставок більшою чи меншою мірою відповідає інтересам усіх регіональних гравців. Але хто б не виступив його ініціатором, свої дивіденди отримає й Москва.