Аутотрениг Волкера. Чому формулу Штайнмайера все одно будуть нав'язувати Україні
Свіжі одкровення спеціального представника США по Україні (до речі, варто звернути увагу на розвиток інституту таких представників при Трампа) Курта Волкера в інтерв'ю ТСН щодо готується реанімації нормандського формату - виглядають швидше як аутотренінг. Адже важливо не забувати, що Сполучені Штати не є учасником ні "нормандського", ні "мінського" діалогу.
При Бараку Обамі так сталося, головним чином, з двох причин: визнання ключової ролі Берліна в Європі, і як частина неформальних поступок в площині трансокеанських торгових переговорів, а також в силу неготовність США до протистояння загрозам, продукуються архаїчної Росією.
При Дональда Трампа - незважаючи на нещодавно висловлену їм несподівану готовність виступити посередником між Києвом і Москвою (про що він, ймовірно, вже забув), ця лінія позиціонування США то над сутичкою, то десь збоку продовжилася, і теж з двох причин. Перша - свідомий розрив Трампа з європейцями, як нібито які наживаються на американській відкритості, друга причина - нав'язливі спроби 45-го президента знайти спільну мову з Путіним.
Озираючись назад, можна констатувати п'ять поточних результатів американської пасивності - в кращому випадку, обмеженого втручання. Так, трансокеанская зона вільної торгівлі так і не виникла (якщо не вважати такою угода між ЄС і Канадою), а ключова роль Берліна в ЄС продовжує залишатися під питанням, так як підвішена на гачок умов розставання Союзу з Великобританією. У той же час, здатність Америки ефективно протистояти Росії залишається далекою від оптимуму, відносини між ЄС і США зберігають робочий характер, а Путін глухий до бажань американського президента.
Тому надихаючі заклики, натяки, сигнали, а то й просто роздуми Волкера слід сприймати спокійно - в такому ж рутинному порядку, як і багато чого з того, що озвучується Вашингтоном з будь-яких зовнішньополітичних питань протягом останніх місяців.
Адже важко не помітити, що в самім дипломатичному істеблішменті Америки панує вже звична плутанина у зв'язку з черговою кадровою перетасовуванням. А великий успіх американської розвідки з евакуацією з РФ Олега Смоленкова, багаторічного радника ключового помічника президента Путіна з зовнішньої політики Андрія Ушакова, відійшов у тінь на тлі ганебного провалу американської військово-політичної стратегії на Близькому Сході, яскраво продемонстрованого успішної атаки ворожих БПЛА проти саудівських нафтовидобувних об'єктів.
У подібній диспозиції запевнення Курта Волкера в тому, що західні учасники нормандського формату - Німеччина і Франція - не стануть примушувати Україну до поступок в рамках так званої "формули Штайнмайера", мають невелику цінність.
При всій своїй очевидною демагогичности і погано прихованою інтенції нажитися за рахунок України ця формула не є нічим іншим, як поступкою російським окупантам південно-східних районів Донбасу і Криму, припускаючи проведення будь-яких виборів в ОРДЛО без виведення окупаційного контингенту. На думку Волкера, його західноєвропейські колеги (і, треба розуміти, співрозмовники) усвідомлюють, що проведення в ОРДЛО виборів без виводу російських військ, як би замасковані вони не були, є абсурдом, і Київ навряд чи погодиться на такий варіант. Крім того, громадська думка в Україні з усією очевидністю налаштоване проти подібних кроків, які намагаються підкинути нашій країні не перший рік. Але усвідомлювати, це одне, а інтереси Парижа і Берліна - це зовсім інше.
Наскільки можна судити з витоками з берлінських коридорів, як раз німці, намагаються знайти правильну тональність у відносинах з новим українським керівництвом, не мають наміру тиснути на Україну (та й сам Штайнмайер, зрештою, - давно не дипломат, а федеральний президент з декоративними повноваженнями). Їм сьогодні доводиться розбиратися з власним, непростим і тривалим транзитом влади, а також несподівано жорстким судовим рішенням, що обмежує доступ "Газпрому" до системного трубопроводу OPAL. Іншими словами, Берлін цілком влаштує сам факт продовження, так би мовити, діалогу і демонстрація якогось оптимістичного настрою щодо його перспектив. У той же час французи небезпідставно вважають, що вони вже знайшли правильний модус спілкування з Володимиром Зеленським та його адміністрацією, і кують залізо, поки гаряче, об'єктивно користуючись об'єктивною недосвідченістю чинного українського президента, схильного до пошуку швидких успіхів. Метою Парижа, таким чином, є вирвати з Зеленського які-небудь такі письмові обіцянки або гарантії, якими можна потім розмахувати перед носом української влади, звинувачуючи їх в дефіциті миролюбства.
Не дивно, що багатостраждальний Едвард Сноуден рветься сьогодні саме в Париж, хоча, враховуючи тотожність його політичних поглядів з поглядами самого президента Трампа на внутрішню і зовнішню політику Америки - останній цілком міг би залишити Сноудена в Росії, в якості наступника минає посла Хантсмена...
Але якщо серйозно, то президентові Макрону теж потрібні хоч якісь дипломатичні результати, оскільки порівняльний успіх лібералів на виборах в Європарламент слід розсудливо розцінювати як певний збіг обставин. Отримання таких публічних оплесків за рахунок інтересів України - відносно дешева опція. Тим більше що Київ вже купив французькі вертольоти. Тому для стримування Макрона, який точно також не чужий швидких досягнень (причому до такої міри, що вже двічі відмовився від своїх передвиборчих обіцянок) Зеленському та Україні знадобиться або ізраїльська стійкість, або міцне американське плече.
Але при всьому сказаному вище з приводу реального впливу США на нормандський процес, не представляється зайвим зауважити, що й самі по собі американо-українські відносини сьогодні поставлені на якусь тривожну паузу. І пов'язано це з нерозривним з деяких пір переплетенням української та американської внутрішньої політики та флюктуациями партійної кон'юнктури в окрузі Колумбія.
Так, 9 вересня радник президента США Дональда Трампа, Пет Чиполлоне, отримав письмовий запит від Конгресу США, підписаний главами комітетів закордонних справ, нагляду і реформ Элиоттом Энгелем, Адамом Шиффом і Елайджею Каммінгсом (всі троє - демократи). В цьому запиті Конгрес вимагає не пізніше 16-го вересня надати для розгляду кілька видів документів. Серед них - будь-які записи, отримані будь-якими співробітниками Білого дому з 20 січня цього року по сьогоднішній день, пов'язані з колишнім керівником виборчої кампанії Трампа Полом Манафортом, екс-депутатом Сергієм Лещенко, чорною бухгалтерією Януковича, Хантером Байденом, Burisma Holdings, Юрієм Луценком та Андрієм Єрмаком.
Далі, Палату представників зацікавила стенограма телефонної розмови Трампа і Зеленського від 25 липня, і будь-які записи, існуючі в Білому домі зв'язку з вказаним телефонним дзвінком, а також повний список співробітників Білого дому, які були залучені до підготовки, організації та обробці результатів зазначеного телефонного дзвінка. Нарешті, конгресмени проявили пекучий і законний інтерес до будь-яких матеріалів, створених або отриманих Білим домом у зв'язку з рішенням про недавню припинення фінансування оборонної допомоги Україні (вважається, що фінансування все-таки було розблоковане). У цьому малоприємному запиті також повідомляється про зустріч юриста президента Трампа Руді Джуліані з Андрієм Єрмаком, яка відбулася в Іспанії. Причому, що характерно, ще до того, як Єрмак був призначений на посаду в офісі президента України. Не можна не побачити, що контролює нижню палату Демпартія вивернулась повернути український козир президента Трампа проти нього самого - а заодно і вивчити своїх власних кандидатів у президенти на предмет негожих зовнішньополітичних зв'язків.
Що ж, наслідки цього запиту на даний момент є досить туманними. Але очевидно, що Україна продовжує залишатися заручником передвиборчих ігор американських політичних таборів. В якій наші власні еліти взяли участь (і, як бачимо, продовжують брати участь) настільки енергійно, що Київ і Вашингтон ризикують остаточно заплутатися в тому, хто кому союзник і в якому місці. Що, звісно, на руку тільки Москві.
Звідси і природне запитання до самого послу Волкеру: від чийого імені він робить сьогодні свої заяви? Оскільки якщо вони звучать від імені якоїсь абстрактної Америки як "сяючого граду на пагорбі" або "лідера демократичного світу", то нині ці формули звучать дещо непереконливо. Причому без жодної особистої участі Франка-Вальтера Штайнмайера.
