Вірмени масово покидають Нагірний Карабах, спалюючи свої будинки (ВІДЕО, ФОТО)

Про це йдеться в повідомленні BBC, передає "ДС".

У селі Чаректар, у гірської дороги, що пов'язувала північну частину Нагірного Карабаху з Вірменією, яскравими смолоскипами у вечірній темряві горять кілька будинків. Поруч — вантажівки, забиті домашнім скарбом.

"Ми не хочемо, щоб в наших будинках жили азербайджанці. Нехай самі собі будують будинки", — говорить 33-річний житель Чаректар Карен.

Він виріс в цих стінах, за цими вікнами, з яких зараз вириваються величезні язики полум'я. Тепер він перевіз батьків до Вірменії і буде якось облаштовувати життя на новому місці. Карен впевнений, що незабаром — може, через кілька років — зможе повернутися в Чаректар. Повернутися явно не мирним шляхом — це зрозуміло з його тону і загального настрою.

Чаректар знаходиться в Кельбаджарському районі, а цей район за угодою, що зупинила війну, повинен повернутися під контроль Азербайджану.

Тому вдома горять і в Чаректарі, і в сусідньому Дадіванку, де розташований древній монастир, і в інших селах по дорозі.

Тут і там уздовж дороги пиляють дерева — треба забрати з собою все, що вийде, а дрова в Вірменії досить дорогі. Вантажівок з деревиною на трасі чи не більше, ніж машин з речами.

За мирною угодою, про яку оголосили в ніч на 10 листопада 2020 року президенти Азербайджану і Росії, а також прем'єр-міністр Вірменії, під контролем Баку залишаться і зайняті їм райони власне Нагірного Карабаху, тобто колишньої радянської Нагірно-Карабахської автономної області. У тому числі — міста Гадрут і Шуша.

Повертатися в Карабах не збираються — поки, в усякому разі — не тільки жителі тих територій, що перейшли або перейдуть під контроль Азербайджану, але навіть і біженці зі столиці невизнаного Нагірного Карабаху, Степанакерта, та інших районів, які залишаються в руках вірмен.

Видання зазначає, що 27 років тому в Кельбаджарському районі, розташованому між Нагірним Карабахом і Вірменією, теж горіли будинки, і їх теж палили вірмени — але зовсім за інших обставин.

Ранньою весною 1993 року вірменські формування з боями зайняли територію району, азербайджанське населення бігло — через високий Муровдагський хребет, в мороз, багато замерзли на смерть — а вірмени почали методично знищувати їх кинуті житла, як вони це зробили і в інших зайнятих районах Азербайджану.

7 листопада, коли вірменська армія остаточно втратила Шушу (у чому зізналася тільки заднім числом), трапилася фінальна хвиля результату: з Степанакерта та інших районів масово, на межі паніки евакуювалися залишки мирного населення. Дорога до Вірменії була забита машинами протягом багатьох кілометрів.

Тепер, через кілька днів після закінчення боїв і обстрілів, Степанакерт виглядає нехай не зовсім вимерлим, але якимось ледь живим містом.

Майже всі магазини та готелі закриті, пресцентр закритий. Де знаходиться глава невизнаної НКР Араік Арутюнян, чиновники сказати не можуть.

На вулицях — виключно одні чоловіки в камуфляжі, і тих зовсім небагато. Вони бродять або стоять розрізненими групами або поодинці.

У журналістів, які працювали тут всю війну, складається відчуття, що ось саме тепер в Степанакерті все просто завалилося — і попереднє життя вже не повернеться.

З п'ятниці між Єреваном і Степанакертом почнуть ходити безкоштовні автобуси, на яких біженці зможуть повернутися додому.

Багато з тих, хто залишився в Степанакерті, нікуди виїжджати не збираються.

Нагадаємо, раніше Міністерство охорони здоров'я Вірменії повідомило про 2317 загиблих в результаті військових дій в Нагірному Карабасі. При цьому мова йде тільки про тих, хто вже пройшов судово-медичну експертизу.