Демарші Пашіняна. Вірменія вислизає з російської орбіти

Вірменія та США розпочали спільні військові навчання Eagle Partner 2023, які відбудуться з 11 по 20 вересня, на базі навчального центру "Зоря" миротворчої бригади МО Вірменії. Згідно з заявою вірменського МО, їхньою метою є підготовка до участі у міжнародних миротворчих місіях.

Навчання, звичайно, символічні, що позначають швидше наміри, ніж реальна присутність США, але таких символів останнім часом стало дуже багато, і в Москві втратили спокій. Вірменія ратифікувала Римський статут, зобов'язавшись заарештувати Путіна за ордером МКС, якщо він з'явиться на її території, відкликала постпреда в ОДКБ і звинуватила Росію в тому, що та здала Карабах Азербайджану. Російське МЗС не втомлюється протестувати і висловлювати занепокоєння з кожного приводу окремо, і з усіх разом узятих, але все марно. Росія, яка загрузла в Україні, сьогодні не має сил і ресурсів для врівноваження ситуації на свою користь. Втім, і із заміною російського даху на західний все непросто.

Карабахський глухий кут

Три роки тому Азербайджан частково переміг у 44-денній війні, повернувши собі частину території Карабаху та прилеглі до нього регіони, раніше захоплені вірменами. Вірменія, яка частково програла, погодилася майже на всі вимоги Баку, вимагаючи натомість гарантій безпеки для карабахських вірмен. У Баку кажуть, що карабахські вірмени мають усі права громадян Азербайджану – після того, як вони ухвалять азербайджанське громадянство. Але, як політкоректно пишуть коментатори, "між сторонами надто велика взаємна недовіра". А, якщо називати речі своїми іменами, без зайвої політкоректності, то карабахські сепаратисти, з повною підставою, побоюються рахунків за військові злочини, скоєні ними проти азербайджанського населення. Ватажки, зрозуміло, втечуть — але куди подітися рядовим виконавцям? Як наслідок, переговори буксують, хоча зустрічі сторін пройшли вже багато разів, під егідою Вашингтона, Брюсселя, Москви. Все незмінно впирається у безпеку карабахських вірмен.

І оскільки Степанакерт безпосередньо в переговорах не бере участі, але за фактом є однією зі сторін конфлікту, то, навіть дивом досягнуті, третьорядної значущості, домовленості незмінно зриваються.

За результатами війни та подальшої домовленості між Азербайджаном, Вірменією та Росією, на територію Нагірного Карабаху, ще не повернуту під контроль Баку, було запроваджено російських миротворців. Миротворцями незадоволені обидві сторони. Вірмени заявляють, що вони не здатні захистити їх від азербайджанських військових, азербайджанці – що росіяни можуть переправляти з Вірменії до Karabakha зброю. Ймовірно, мають рацію і ті, й інші, і це цілком природно. Основне завдання російських миротворців, куди б вони не входили, — не дати вирішитися конфлікту, за допомогою якого Росія контролює проблемний регіон, і Нагірний Карабах не є винятком. Підживлюючи конфлікт у Карабаху, Росія три десятиліття утримувала у своїй орбіті і Вірменію, і Азербайджан. Зрозуміло, що її миротворці не припиняють зусиль і зараз і повідомлення про збройні інциденти приходять кожні кілька днів.

Азербайджан, володіючи більшими ресурсами та можливостями, а, отже, і більшою свободою маневру, і, бачачи згубність союзу з Москвою, помалу переорієнтувався на Туреччину та Ізраїль. Власне, лише після цього він і почав повертати свої території. У Єревані теж бачать, що Москва їх надула, і намагаються зробити розворот від неї, перейшовши під інший, надійніший дах. До того ж вірмен підганяє час: мандат миротворців закінчиться у 2025 році, і Азербайджан уже дав зрозуміти, що не продовжить його. Справді, з чого Баку його продовжувати?

Але, крім головного болю, Єреванові нема чого запропонувати стороннім партнерам. Хіба що як доважка до головного болю від карабахських проблем, він може запропонувати і головний біль від вірменської діаспори, там, де вона є, а ліберальні забобони не дозволяють заткнути їй рот, наприклад, у Франції та США. Ще Вірменія може спробувати торгувати головним болем Азербайджану, а заразом Туреччини та Ізраїлю, у яких в Азербайджані є інтереси. Але, хоча в Тегерані виявляють деяку зацікавленість у цьому товарі, для Єревана це дуже ризикована гра, з ясною перспективою набагато гіршого військового розгрому – чи, що ще гірше, затяжного конфлікту з втручанням у нього Ірану та Росії, і перетворенням Вірменії на другу Сирію.

Зрозуміло, є й найочевидніший вихід, що гарантує поступове повернення до нормального життя: скинути карабахський баласт за борт і повернутися до міжнародно-визнаних кордонів, поступово налагоджуючи відносини з Туреччиною та Азербайджаном. На цьому шляху Вірменію підтримали б усі, окрім Росії та Ірану. Але й тут є проблема: степанакертський клан дуже впливовий, і цілком може влаштувати в Єревані переворот, який підтримають і Росія та Іран. Водночас скидання карабахського вантажу та повне визнання суверенітету Азербайджану над Карабахом з вивезенням до Вірменії всіх, хто не захоче або не ризикне там залишитися – єдиний реальний вихід для Єревана. Альтернатива йому — вічний глухий кут, що виснажує країну і заганяє її в злидні, без будь-яких перспектив.

Маневри Пашиняна

Якщо повністю відмовитися від підтримки Карабаха сьогодні не можна, а іншого виходу немає, залишається один варіант: підготувати відмову від неї, так, щоб команда, яка ризикнула на цей крок, при владі не була повалена. Це можливо, але дуже складно. Крім підготовки громадської думки в самій Вірменії, необхідно, щоб Захід, або Туреччина, яка теж загалом Захід, хоч і специфічний, а, ще краще, і Захід, в особі США і НАТО, і Туреччина, були готові підтримати в Єревані влада, що зважилася розрубати карабахський вузол. Така підтримка має включати як економічну складову, пов'язану з облаштуванням переселенців з Карабаху, так і силову готовність надати оперативну підтримку вірменській владі у разі спроби путчу. Але таку всеосяжну підтримку потрібно ще заслужити, зарекомендувавши себе хоч надійним партнером. Причому, з одного боку, це тривалий процес, а, з іншого, Пашиняна сильно підтискає час. І Пашинян поспішає. Він обдзвонює Макрона, Шольца та Блінкена, і одночасно обговорює з президентом Ірану Ебрагімом Раїсі блокаду Азербайджаном Лачинського коридору, який веде в Нагірний Карабах, а також нарощування азербайджанських збройних сил на його кордонах (невизнаних). Таким чином, Пашинян означає перед Заходом розвинути можливості, вибір яких залежить від того, чи буде почутий на Заході його заклик про допомогу.

І сигнали, що обнадійують, вже є. Так, Пашинян не може сьогодні не визнати "президентських виборів", що відбулися 9 вересня у Степанакерті, але, намагаючись розвернутися на Захід, і не може їх і повністю схвалити. І в ЄС йому підігрують, з одного боку, не визнаючи "конституційно-правових рамок", у яких ці вибори пройшли, з іншого, заявляючи, що "для вірмен Карабаха важливо консолідуватися навколо де-факто керівництва, яке здатне і бажає вести з Баку дискусії, орієнтовані на результат ", і навіть висловлюють готовність " підтримати цей процес " .

Дальше більше. Вперше з початку російсько-української війни Вірменія направила в Україну гуманітарну допомогу, яку особисто доправила 6 вересня до Києва дружина Пашиняна Ганна Акопян. Причому не просто доставила, а зустрілася в Києві з президентом Зеленським та його дружиною, взяла участь у "Саміті перших леді та джентльменів", і у своєму виступі говорила про українських дітей, які загинули в результаті війни, і про дітей Нагірного Карабаху, які "внаслідок блокади голодні, виснажені, живуть у страху смерті. Від таких паралелей у Москві трапилася істерика, яка не вщухає вже п'ятий день.

І, нарешті, спільні зі США вчення. Мабуть, найближчими днями ми побачимо й інші форми та способи демонстрації Пашиняном готовності здійснити геополітичний розворот.

чи зважиться Москва (можливо, у компанії з Тегераном) на організацію путчу і чи зуміє вона його здійснити. Шанси, що розворот вдасться, а путчу не буде, або він провалиться, дуже непогані — але ризик все одно залишається.