Антиколоніальний Лавров. Чим небезпечні африканські турне російського ріббентропа

Російський міністр закордонних справ Сергій Лавров вдруге за рік відправився в африканське турне. В липні він їздив до Єгипту, Ефіопії, Уганди та Республіки Конго. Цього разу в порядку денному Південно-Африканська Республіка, Ангола, а також – уперше в історії двосторонніх взаємин – Есватіні (раніше – Свазіленд) та Еритрея.

Така активність традиційно викликає в нашої публіки уїдливі коментарі – мовляв, до нормальних країн не пускають, а демонструвати, що Росія – не ізгой – якось треба. Залишмо той факт, що подібне зловтішання є нічим іншим як побутовим расизмом і демонструє недоречну євроцентричність. Бо за діями російського ріббентропа стоїть куди серйозніший розрахунок, аніж допомога російській пропагандистській машині, хоча МЗС РФ уже давно стало її частиною.

Розрахунок Кремля ґрунтується на кількох принципових засновках.

По-перше, це пошук союзників у протистоянні із Заходом. Втім, шанси на, власне, союзництво тут примарні – але пасивно-агресивне фрондерство в міжнародних комунікаціях принагідно цілком імовірне. А з огляду на те, що в ООН голос будь-якої країни поза межами цивілізації Заходу важить стільки ж, скільки і членів ЄС та НАТО, така гра не позбавлена сенсу.

При тому Москва використовує той самий антиколоніальний наратив, що й у радянські часи. Яскравим прикладом такої риторики стала заява Лаврова щодо участі ПАР у спільних військово-морських навчаннях із РФ та КНР, які мають відбутись 17-27 лютого: західні країни та США "мають понад 200 баз по всій земній кулі та вважають, що навчання по всій земній кулі можуть проводити лише вони". Реакція колеги Лаврова, Наледі Пандор, була більш ніж передбачуваною: "ПАР є суверенною державою та сама вирішує, де та з ким проводити навчання". До речі, основу ВМС ПАР становлять три субмарини та чотири фрегати, побудовані в Німеччині. І це місток до ще одного розрахунку, але до нього ми повернемося згодом. А поки матимемо на увазі, що будучи членом БРІКС, ПАР має доволі тісні зв'язки з Москвою ще відтоді як та підтримувала Африканський національний конгрес. Цей колись визвольний рух уже давно перетворився на правлячу силу, але давні зв'язки лишились.

Ще феєричнішим був виступ Лаврова в Анголі. Шаблон відпрацьований неодноразово: відсилка до радянської допомоги країні здобути незалежність, перенесення цього сюжету на сьогодення: "конфлікт, що спирається на прагнення людей відстояти свої законні права, стався певний час тому на Україні після збройного та кривавого антиконстуційного державного перевороту. До влади за підтримки США та їхніх союзників прийшли відверті нацисти… Були заборонені російська мова, ЗМІ, освіта російською мовою, культура". Говорячи все це ангольському колезі, Лавров, безумовно, знав, що ще наприкінці грудня президент Жуан Лоренсу заявив гранично ясно: Ангола вдячна за допомогу в боротьбі за незалежність, але не стане підтримувати Росію, бо Україна зараз робить те саме. Але лавровський спіч був адресований не так ангольській аудиторії, як чорній Африці в цілому – бо Лоренсу зараз є третім віце-президентом Африканського Союзу, і дипломатичну активність Анголи відстежує весь континент.

Другий розрахунок Кремля полягає в тому, щоб здобути вплив у ресурсно та географічно ключових точках. Хай російська промисловість і не в стані освоїти більшість навіть власних копалин, контроль над ними неодноразово доводив свою ефективність. Ресурси є геополітичною зброєю – від цієї установки Росія не відмовилась і не відмовиться попри втрату енергетичної монополії в Європі та крах спроб харчового шантажу (насамперед через ту-таки Африку). Приміром, та-таки Ангола має щонайменше 9 млрд барелів нафти та 11 трлн кубометрів газу, до того ж на неї припадає 27% світових запасів ювелірних алмазів. ПАР – майже 14%, а ще тут – найбільші світові запаси золота й платини. Крихітна Есватіні – це знов-таки, алмази.

Еритрея – одна з найбідніших країн світу – має, як водиться, багаті і до того ж майже нерозроблені надра, зокрема промислово значущі запаси міді. Але крім того, Еритрея – це стратегічна точка на виході з "нафтової аорти" Червоного моря в Баб-ель-Мандебську протоку, й далі в Індійський океан. Колись тут – у Нокрі – була єдина в Африці база ВМФ СРСР. Однак під час війни за незалежність Еритреї, яка добивалась відділення від Ефіопії, Москва підтримала останню. Тепер Росія хоче повернутись – із тою ж метою створювати загрозу в одному з ключових регіонів світового океану. Раніше вона вже робила аналогічні спроби, намагаючись домовитись про створення баз у Судані та Джибуті – але не склалось. Причому опасаючись відновлення західних санкцій, Судан увімкнув задню, коли угода вже вийшла на фінішну пряму.

Третій розрахунок, який прикривається фіговим листком "великого афро-азійського розвороту" по суті зводиться до створення розгалуженої системи обходу санкцій – при чому не лише фінансово-економічних, але й технологічних. Ще пара пакетів – і Росія неминуче почне відставати не лише від Заходу (це вже доконаний факт), але й від країн, що в широкому сенсі є його клієнтами. Хай ці держави не мають доступу до найсучасніших технологій, але вони являють собою величезний і доволі вибагливий ринок, а відтак є цікавими для глобальних виробників, від смартфонів до автомобілів. Це ж стосується і комерційної електроніки – а технологічний голод російського ВПК вже досяг межі, за якою почалося полювання на чіпи з побутової техніки.

Важливий нюанс: хоча послідовна чистка Заходу від брудних російських грошей протягом останнього року сильно підірвала вплив Москви там, однак у третьому світі таких чисток нема і не передбачається. Це означає, що шанси емісарів Кремля "порєшать" за валізу вільно конвертованої валюти тут усе ще лишаються дуже високими.

І, нарешті, останній момент. Це опосередкований вплив на західні демократії зсередини. Річ у тім, що держави Африки в масі продовжують підтримувати більш-менш тісні стосунки з колишніми метрополіями. При чому мігранти створюють не лише трудовий ресурс у тій-таки Європі. В низці випадків – коли йдеться про громадян у першому-третьому поколіннях – це також ресурс електоральний. І з ним доводиться рахуватись. Це відкриває широкі можливості для використання їх у якості п'ятої колони, інформаційних маніпуляцій тощо – тим більше що відповідні методи Кремль досконало відпрацював на російських діаспорах. Ба більше, з огляду на те, що та-таки ПВК Вагнера вербувала найманців в Африці, цілком може дійти й до наступної стадії – створення терористичних угруповань на території, насамперед, європейських країн.

Іншими словами, відомство Лаврова є одним з інструментів, за допомогою яких Москва активно розширює можливості для продовження протистояння із Заходом невійськовими та неконвенційними засобами. Навряд чи це привід для сміху.