28 єврогероїв. Чому при погляді на список Politico згадуються "герої-панфілівці"

Нинішнє видання щорічного рейтингу 28 найвпливовіших людей Європи від Politico в Україні стало сенсацією-одноденкою та природним приводом для стібка, але не було серйозно відрефлексовано. А жаль.

Структура рейтингу проста. Крім "найвпливовішої персони", список розділений на три категорії — "діячі", "порушники" та "мрійники". За твердженням авторів, кожна з них "представляє свій тип влади".

Найвпливовішим у Європі було названо лідера Європейської партії Польщі Дональда Туска, який може стати прем'єром, у новому уряді — але може й не стати, оскільки уряд можливий лише коаліційний. Це схоже на нагородження Обами Нобелівською премією миру, за те, що чорний, хоч, за версією Норвезького Нобелівського комітету, його нагородили за внесок у "зміцнення міжнародної дипломатії та співпраці між людьми". Але, пам'ятаючи про те, що залишила після себе обамівська адміністрація, що втратила зв'язок із реальністю, про це формулювання зайвий раз краще не згадувати.

Туск, звичайно, не Обама, і усвідомлює, що нависає над Польщею, і над усім Заходом, відокремлене від нього — поки що відокремлене — Україною, що бореться. І навіть з тим, що він і зараз, у процесі формування коаліції, виглядає в Європі найвпливовішим, можна погодитися, хоча й із застереженням: йдеться про висловлене бажання впливати, а не про реальні можливості. Можливості були у Шольца, але він відмовився від них, заблокувавши передачу Україні далекобійних ракет, оскільки жахнувся від можливості удару ними по території Росії. Туск, на відміну Шольца, хоче впливати – але чи зможе? Невідомо навіть, чи впорається він хоча б із блокадою польсько-українських КПП.

Але тоді постає питання: як сприймати високий рейтинг Туска? Чи привітати його, чи жахнутися тому, що являють собою європолітики, якщо Туск серед них найвпливовіший? Нагадаю, що на парламентських виборах 15 жовтня "Громадянська коаліція" Туска посіла лише друге місце, набравши 30,70%, злегка посунувши правлячу "Право і справедливість" з 35,38% голосів і створивши передумови для формування коаліційного уряду. Який, якщо він буде сформований, дасть надію на косметичну лібералізацію Польщі, але не більше. Адже і ПіС, з її 35,38%, і відверто промосковська та антиукраїнська "Конфедерація свободи та незалежності", яка організувала блокаду на кордоні, і набрала 7,16%, нікуди не поділися.

Щодо блокади кордону, інспірованої та оплаченої Москвою, то вона дає приклад боротьби з європейською ліберальною демократією, яку Кремль успішно веде за допомогою демократичних процедур. Таких прикладів за останні роки набралися сотні, тож вони стали звичайною кремлівською тактикою. Але секрет її успіху зовсім не у вродженій вразливості демократії, а в імпотентності європолітиків. Європа вже майже століття не може протистояти популістам, і пасує перед Орбаном так само, як раніше перед Гітлером. Майбутні диктатори йдуть до влади, маніпулюючи демократичними процедурами, а ліберальні демократи не можуть ні виставити в них на шляху бар'єри та цензи, ні придушити силою спроби незаконного тиску. Той, хто зуміє переламати цю ситуацію, реалізувавши справжню ліберальну демократію – як владу не "більшості меншин", нескінченно толерантних (але тільки теоретично) до пороків і потворностей один одного, а освіченої та відповідальної меншини, яка вміє проектувати на більшість свою волю, і стане першим по-справжньому впливовим політиком сучасної Європи. Можна побажати Туску досягти такого успіху, але поки немає ознак того, що таким політиком стане саме він.

Загадкова Мелоні та … порожнеча

У номінації "діячі" перемогла Джорджія Мелоні, яку автори рейтингу назвали "хамелеоном". Вступ Мелоні на пост прем'єра Італії викликав похмурі очікування у прихильників протистояння антизахідному натиску Кремля, які вважали її в одному ряду з Робертом Фіцо, Віктором Орбаном, "Альтернативою для Німеччини", Гертом Вілдерсом та Дональдом Трампом. Деякі підстави для цього були: Мелоні виступала проти санкцій за анексію Криму в 2014, а в 2018 привітала Путіна з "переобранням", назвавши його "однозначною волею російського народу". І навіть у 2022, щоправда, ще до початку повномасштабного вторгнення, заявила в одному з інтерв'ю, що Італії потрібен "світський світ з Росією", заодно звинувативши Байдена, адміністрація якого попереджала про швидкий напад, у "використанні зовнішньої політики для прикриття проблем, які він має вдома".

Але після вторгнення Мелоні розкритикувала "неприйнятну великомасштабну війну путінської Росії проти України" та розгорнулася геть від Росії. Аналіз причин такого розвороту, безперечно, був би цікавий, але автори Politico таких пояснень не дають. Аналіз взагалі не по їхній частині, вони співають про те, що бачать — втім, не зважаючи на і кон'юнктуру. Так що п'ять місць слідом за Мелоні зайняли Урсула фон дер Ляйєн — "могутній президент Єврокомісії", Еммануель Макрон, який "фактично керує Францією за допомогою указів", Андрій Єрмак "натхненник зусиль Києва щодо взаємодії з країнами, що розвиваються, у спробі вирвати їх з теплих (і багатих нафтою) обіймів президента Росії Володимира Путіна" та Реджеп Ердоган "підступний політичний діяч, який після невдалого перевороту 2016 року стає все більш авторитарним, і отримав максимальну користь із двох геополітичних криз: повномасштабного вторгнення Росії в Україну та війни між Ізраїлем та Хамасом".

Від такої глибини аналізу солідного політичного видання (без лапок, більшість європейських політичних видань набагато гірше) стає сумно, але це ще не днище. Номер шість — Марош Шевчович (хто ж його не знає, але, цур, не гуглити!), сім — Марін Ле Пен, яка "цілком може стати наступним президентом Франції" (насправді ні), вісім — Крістін Лагард і дев'ять — Кейр Стармер (не гуглити!). Безперечно, діячі в Європі у великому дефіциті – втім, ми й так про це знали. Хоча, не виключено, що частину місць у рейтингу просто продали (так будь-який напише – а ти так продай).

А що в нас із порушниками?

Вся сила у Набіулліній

Перше місце у списку "порушників" (disrupters) посіла голова Центрального банку РФ Ельвіра Набіулліна — "головний технократ, який підтримує військову машину президента Росії Володимира Путіна". Сам Путін до списку не увійшов — вочевидь, не впливає, не діяльний, не руйнує, не мріє, а можливо й не в Європі. Проте Набіулліна, як виявилося, неодноразово рятувала рубль і утримувала економіку країни на плаву. Ось воно що. Ми думали, що справа в нездатності західних політиків, менш впливових, ніж Туск, домогтися працюючих санкцій, або хоча б самим, у їхніх власних країнах відмовитися від закупівлі ключових товарів російського експорту. А також перекрити імпорт до Росії комплектуючих, з яких збирають ракети та дрони для ударів по Україні. Ми припускали, що саме тому путінська економіка, незважаючи на санкції, росте, Москва ломиться від грошей, і почала жити помітно краще навіть на рівні середнього москвича, ну, а, провінція… А що провінція? Вона в Росії завжди була злиденною та депресивною, зате справно постачала на забій гарматне м'ясо, що робить і зараз. Експортні доходи Росії, поверх усіх санкцій, щонайменше вдвічі перевищують її витрати на війну, в ракетах використовується електроніка західного виробництва, керівники військових корпорацій та їх рідня не під санкціями, і чудово почуваються на Заході. Майже в половині регіонів Росії побудовано напівкустарні цехи зі збирання дронів із західних і китайських комплектуючих, які є на що закупити, і які потрапляють до Росії незважаючи на жодні санкції, із загальним обсягом випуску готових дронів до 25 тисяч на місяць.

Іншими словами, країни Заходу, і насамперед країни ЄС, за фактом провалили фінансову, економічну та технологічну ізоляцію Росії. Причина — крайня імпотентність західних політиків, про що вже було сказано вище. Але, як виявилося, проблема російської стійкості та здатності продовжувати агресію зовсім не в цьому. У всьому винна Набіулліна — дякую Politico, тепер і ми це знаємо.

Слідом за Набіулліною вишикувалися Карлос Пучдемон, Віктор Орбан, Анналена Бербок, яка "продовжує відточувати свій войовничий стиль зовнішньої політики, жорстко висловлюючись про китайські репресії і не ухиляючись від того, щоб називати Сі Цзіньпіна диктатором" (і як це переживе Сі, він уже досить літня людина?), до цього схлюпнулася на прес-конференції з підступним Сергієм Лавровим і вийшла переможцем (але Лавров вижив), а також підтримувала відправку в Україну танків; Манфред Вебер, лідер Європейської народної партії, який підтримував будівництво прикордонної стіни ЄС та мораторій на нові "зелені" закони, що загрожують зростанням цін на продукти харчування; Том Ван Грикен, Йовіте Нелюпшене (тут теж не гуглить — згадуйте!), грузинський прокремлівський олігарх Бідзіна Іванішвілі, який "виштовхує Тбілісі із зали очікування ЄС у лапи Кремля" (а ті, хто голосує за "Грузинську мрію", яку контролює Іванішвілі, забезпечуючи їй більшість у парламенті, значить, не виштовхують?) і, нарешті, Бьорн Хеке, лідер АдГ у землі Тюрінгія, з девізом "ЄС має померти, щоб справжня Європа жила".

По правді, Хеке мав би розділити своє місце із Захрою Вагенкнехт, або навіть поступитися його їй. Але є нюанс. Хеке, хоч і визнаний офіційним правим екстремістом (тут згадується Швейк з його "я офіційний ідіот") небезпеки для влади ФРН не представляє, навпаки, він, швидше, зручний як клапан для скидання роздратування. Натомість Вагенкнехт цілком здатна зробити на найближчих виборах вкрай неприємні сюрпризи. У цей момент стає зрозумілим принцип, за яким автори Politico складали свій список із 28 європейських героїв. На тлі вкрай неблагополучної ситуації, яка перебуває за багатьма позиціями на межі провалу, їм потрібно було намалювати хоча б мінімально оптимістичну картину. Як авторам міфу про "28 героїв-панфілівців", 82-річчя повністю вигаданого подвигу яких нещодавно святкували в Росії.

Третя і остання номінація "мрійники" з Володимиром Зеленським на чолі повністю підтверджує це враження.

Чи мріють андроїди про електровівці

Зеленського автори рейтингу поставили в один ряд з Уінстоном Черчіллем, Мартіном Лютером Кінгом та Нельсоном Манделою. Охочі можуть уявити спілкування цієї четвірки, якби її, подолавши тимчасові та станові бар'єри, вдалося зібрати разом. Є підозра, що новина про те, хто став європейським мрійником №1, рівня Черчілля та Кінга, і добила старого Кісінджера, але це вже до речі. Набагато цікавіше зіставити портрет Зеленського, намальований авторами Politico, на якому він "надихав українців продовжувати опір спробі повномасштабного вторгнення Росії", з його реальним чином, особливо в динаміці. Втім, і це не є найцікавішим. Найцікавіше – витончене перекручування авторів, що переходить у плавний злив, коли йдеться про допомогу Україні.Спочатку "риторичні зусилля", зроблені Зеленським, окупилися: "західні союзники надали фінансову допомогу і все більшу кількість сучасного озброєння — від танків до винищувачів" (а ось щодо винищувачів, це вже, як говорилося у відомому романі, "випадок так званої брехні" ). Але потім світ виявився "відвернений новою старою війною на Близькому Сході", українці "виснажені двома роками битв", європейці відчули "кризу вартості життя, яка загрожує обмежити їхню щедрість духу заради людей, які віддають свої життя, щоб стримати сили президента Володимира Путіна", а політики ЄС "починають побоюватися наслідків для їхнього прибутку та бюджету блоку" від отримання Україною доступу до ринку Євросоюзу. Зауважте, ні слово "злив", ні фраза "ніхто вас у ЄС не пустить" не прозвучали явно, але безперечно читаються за доброю посмішкою авторів Politico.

Згладити неприємне враження має список мрійників другого ряду. До нього увійшли Олексій Навальний, Жеральд Дарманен (так гуглите вже, що ж вдієш), голова Європарламенту Роберта Мецола (із статті незрозуміло, про що вона мріє), Мері Лу Макдональд, голова партії Шинн Фейн, яка мріє про об'єднання Ірландії (це що , ще один натяк на реальні перспективи України?) президент Чехії Петро Павло, який мріє про мир на українських умовах, що, втім, не завадило Чехії звернутися до влади ЄС з проханням зняти заборону на імпорт російської сталі, президент МОК Томас Бах, який мріє залишитися на своїй посаді довічно, один із лідерів Brexit, нині провідний британського каналу GB News, Найджел Фарадж, який мріє "винайти себе заново", і, нарешті, іспанська футболістка Дженні Ермосо, яка мріє покінчити з сексизмом у спорті. Якщо ви прочитаєте всі ці історії, то, швидше за все, забудете про Україну.

У цьому й сіль. Бо насправді все далеко не так мило, як про це пише Politico, зокрема й у Європі. Допомога Україні, незважаючи на гучні заяви, безперервно скорочується. Європа не змогла, а ще більше не захотіла мобілізуватись для повномасштабної підтримки України у боротьбі з агресором. Навіть досить скромні обіцянки залишилися невиконаними. ЄС та Захід загалом, наскільки можна судити і не планували дати Україні шанс перемогти.

Не дивно, що мрії Путіна, хоча його й немає у списку, наблизилися до здійснення. Настільки близько, що рейтинг від Politico 2024 можуть візувати вже в Кремлі. А найвпливовішою людиною Європи буде Путін, зрозуміло. Вже він справиться з цією роллю, якщо дорветься.