20 років гібридної дружби. Чому Україна і Росія не можуть розірвати Великий договір

Що легше: відповісти на питання "чий Крим?" або на питання "хто стратегічний партнер України?" Перший викличе утруднення хіба що у упоротых "ватников". Другий, начебто, теж проста. Але... Якщо не ставити його разом з іншим питанням - "З ким воююет Україна?". Бо як з'ясується, що країна-стратегічний партер і країна-агресор - це одна і та ж країна.

Тому що "Високі Договірні Сторони як дружні, рівноправні і суверенні держави засновують свої відносини на взаємній повазі та довірі, стратегічному партнерстві та співробітництві". Так говорить стаття 1 Договору про дружбу, співробітництво і партнерство між Україною і Російською Федерацією (Великий договір). Договору, який був підписаний двадцять років тому, 31 травня 1997 року, ратифікований 14 січня 1998 року і діє до цих пір, незважаючи на російську агресію.

Зауважимо відразу, що підписана за три дні до цього договору російсько-українську угоду про умови перебування Чорноморського флоту РФ в Українському Криму, згідно з яким російські моряки повинні були в 2017 році піти куди-небудь до Новоросійська або Туапсе, було денонсовано російською Держдумою РФ ще 31 березня 2014 р. в односторонньому порядку з ініціативи Володимира Путіна. Разом з ними канули в лету, і Харківські угоди, продлевавшие перебування російського флоту на кримській землі до 2042 року. А ось великий договір залишився в силі.

На то у кожної з сторін є свої мотиви. Для Росії Великий договір - моральне і правове підставу для вибудовування відносин з українським урядом, який прийде на зміну "кривавої хунті". А в тому, що це відбудеться, у Москві, швидше за все, не сумніваються. Перемогу Майдану там все одно пояснюють підступами зовнішніх сил. Одумаються мовляв, українці, і повернуться до братів, відмовляться від "мови ворожнечі". Крим - ну що ж, там адже народне волевиявлення було. Його треба поважати. А Донбасу нам не треба. Ми ж визнаємо "територіальну цілісність України".

2-я стаття Великого договору дійсно говорить про те, що "Високі Договірні Сторони відповідно до положень Статуту ООН і зобов'язань по Заключному акту Наради з безпеки і співробітництва в Європі поважають територіальну цілісність одна одної і підтверджують непорушність існуючих між ними кордонів". І ця норма дає сьогодні Україні право звернутися в Міжнародний Суд ООН.

Специфіка гібридної війни полягає як раз в тому, що це війна епохи глобалізації, високого рівня інтегрованості національних економік і взаємної екологічної залежності. Це війна, яка може вестися без офіційного оголошення, із збереженням дипломатичних і навіть торгово-економічних відносин. Це війна, в якій успіху можна досягти не стільки застосуванням військової сили, скільки асиметричними діями. Зрештою, зайняла ж Україна після попередніх коливань жорстку позицію по відношенню до проросійської Придністровській республіці.

Денонсація Великого договору може створити сьогодні певні ризики. Немає Договору - немає юридичного визнання Москвою принципу "непорушності кордонів" (дарма, що Росія їх нахабно порушила, західні законники будуть дивитися саме на правову базу). Про готовність України подати такий позов заявив у грудні минулого року заступник міністра закордонних справ України Вадим Пристайко.

Втім, справедливості заради варто зауважити, що у Великому договорі є і статті, які дають широкий простір для трактування. Наприклад, стаття 6, згідно якої сторони повинні утримуватися від участі або підтримки будь-яких дій, спрямованих проти іншої сторони, і зобов'язується не укладати з третіми країнами будь-яких договорів, спрямованих проти іншої Сторони". Візьмемо, наприклад, Угода про Асоціацію з ЄС, ну або яке-небудь угоду з НАТО або США. Більш того, жодна із сторін, відповідно до тієї ж статті "не допустить також, щоб її територія була використана на шкоду безпеці іншої Сторони". І тут знову виникає питання "Чий Крим?"

Загалом, суцільні пастки. Втім, варто задатися та іншим питанням - чи варто приділяти стільки уваги Великим договором, який, власне, вже порушено Росією? Так і Будапештський меморандум Москва теж проігнорувала. Але він є, і Україна може апелювати до чотирьох інших країн-гарантів.

Не варто абсолютизувати питання, пов'язані з українсько-російськими договірними відносинами. Це лише один з фронтів великої війни, яку Україна веде з набагато сильнішим противником. У цій війні створення динамічно розвивається, здатної відповісти на сучасні виклики економічної системи або ефективного державного апарату - завдання не менш важливі, ніж дипломатичні успіхи.